Слава Українській Нації!
За неповний місяць повномасштабної війни рф проти України і всього українського (наголошую на цьому), вже 10 мільйонів наших громадян вимушено покинули свою державу. Всі вони вивчать польську, німецьку, італійську та інші мови, щоб жити і працювати в інших країнах. Але яку картину ми спостерігаємо в самій Україні.
Перше. Нерозуміння причинно-наслідкового зв’язку «окупація-зросійщення-нова окупація». А відтак небажання (саме через це нерозуміння) ще доволі значної кількості українців докласти зусиль, щоб перейти з російської на українську. Це притаманно постколоніальній свідомості. Адже століттями російська імперія знищувала все українське. І мову в тому числі. Я не ставлю перед собою за мету в цьому тексті займатись історичною просвітою, не той формат. Просто зауважу, що всі криваві циркуляри про заборону мови, знищення наших письменників і поетів, що писали рідною мовою, всі утиски і приниження, які зазнавали борці за українську – все сюди. Треба дуже добре знати історію своєї держави та культури, щоб усвідомити пастку постколоніальної свідомості і нарешті – перейти від неї до національної.
Добре пригадую, як моя покійна мама, вчителька української мови та літератури, згадувала як за совєтського союзу возвеличено ставились до тих, хто викладав російську мову і літературу. А саме як до «больших людєй» та давали більшу заробітну плату. А її та таких як мама патріотів пробували опускати морально. Бо ж не «вєлікому і могучєму язику» вона вчила. Звісно, і слава їй і Богу за це!
Далі. Людина побудована так, що шукає комфорту і економії своїх зусиль. Тому робити зайві рухи, вкотре напрягатися не хочеться більшості з нас. Це зрозуміло. Але це дуже небезпечно. Бо саме через цей фактор також і ведуться розмови про «не справа в мові», «зараз не на часі» і тд. Та я скажу, що саме в цьому також справа, а під час війни саме на часі перейти на українську. Бо якщо ми не використаємо цей період для стрибка від постколоніальної до національної свідомості, наші майбутні покоління або ж і ми самі за кілька років знову отримаємо війну на нашій землі. Бо москальня лізе всюди під прикриттям «визволителів», де є найменші паростки її «велікої культури». Давайте більше не робити цієї помилки, бо й сьогодні вона обходиться тисячами життів наших громадян. Завдання кожного українця сказати сьогодні: у нас з росією нема і не може бути нічого спільного. Ми більше ніколи не будемо її колонією, в жодному аспекті. Україна і українська мова – єдині.
Тепер до практики. Це дуже важливо, щоб українці, які вимушено залишили свої домівки і замешкали на заході України, інтегрувалися в україномовний простір. Безкоштовні курси української мають бути у кожному місті, містечку і селі. А також відповідна публічна позиція посадовців та жителів регіону. Мова – ще одна наша зброя проти рашистських загарбників. Мова – це питання нашої ідентичності та національної безпеки. Маємо це визнати і прийняти. Я вдячна кожному, хто з 2014-го або зараз перешли з російської на українську. А знаю, що таких теж немало. Дякую за ваш приклад для інших. Це ж не так і складно, правда?
Додам, звісно, чим більше мов ми знаємо, тим краще. І звичайно в цьому тексті не йшлось про якесь табу на російську. І в жодному разі не треба так пробувати інтерпретувати мої слова. Я сама прекрасно володію російською, як і ще кількома іншими мовами. Але всі вони для мене іноземні, і мають такими бути в нашій свідомості. А українська – це рідна мова українців. Тож давайте перемагати і на цьому, мовному фронті, нашого спільного ворога. Слава Україні та її Героям!