Російська «Новая газета» опублікувала «План відторгнення Росією низки територій України». Він був складений ще в ті часи, коли Віктор Янукович перебував на президентській посаді.
Російські журналісти припускають, що в його підготовці міг брати участь «православний бізнесмен» Костянтин Малофєєв (хоча сам він категорично заперечує свою причетність). Існує теж припущення, що в період між 4 і 12 лютого 2014 року план був переданий представникам адміністрації президента Росії.
У плані детально, крок за кроком прописується обґрунтування, а також політична та піар логістика втручання Росії в українські справи і відрив від України Криму і східних областей. Розвиток наступних подій доводить, що російське керівництво діяло в Україні, послуговуючись цим планом. «І хоча реальний хід української драми вніс деякі корективи, загалом високий ступінь збігу цього проекту з подальшим діями російської влади впадає у вічі», – зазначає «Новая газета».
Наведемо кілька цитат з цього плану:
«Під час оцінки політичної ситуації в Україні слід виходити з визнання, по-перше, банкрутства президента В. Януковича та його правлячої «сім'ї», яка стрімко втрачає контроль над політичними процесами; по-друге, паралічу центральної влади і відсутності в країні виразного політичного суб'єкта, з яким Російська Федерація могла б вести переговори; по-третє, невисокою ймовірності появи такого консенсусного суб'єкта після дострокових парламентських і президентських виборів, анонсованих В. Януковичем 4 лютого ц.р.»
«Президент В.Янукович – людина невисоких морально-вольових якостей, він боїться здавати пост президента і одночасно готовий «розмінювати» силовиків на гарантії збереження поста президента і недоторканності після залишення цього поста. Тим часом частини «Беркута», які використовуються для придушення заворушень у Києві, сформовані в основному з уродженців Криму і східних областей. На думку місцевих спостерігачів, будь-які спроби наступника В. Януковича організувати репресії проти МВС і СБУ як кари за придушення Майдану неминуче наштовхнуться на жорстку силову реакцію. Тим більше неоднозначна позиція української армії, яка, за словами співробітника Міноборони України, «замкнена в казармах, а офіцери пильнують склади зі зброєю, щоб, не дай Боже, вона не потрапила до рук контрактників, котрі в цьому випадку почнуть стріляти один в одного» .
«Дострокові парламентські і президентські вибори можуть стати приводом для нового витка мітингово-штурмової громадянської війни, поглиблення «східно-західного» електорального розколу і в кінцевому рахунку прискорять дезінтеграцію України».
«У цих умовах видається правильним зіграти на відцентрових прагненнях різних регіонів країни, з метою, в тій чи іншій формі, ініціювати приєднання її східних областей до Росії. Домінантними регіонами для докладання зусиль мають стати Крим та Харківська область, в яких вже існують досить сильні групи підтримки ідеї максимальної інтеграції з РФ».
«Для запуску процесу «проросійського дрейфу» Криму і східноукраїнських територій слід заздалегідь створити події, здатні надати цьому процесу політичну легітимність і моральне виправдання; а також вибудувати PR-стратегію, яка акцентувала б вимушений, реактивний характер відповідних дій Росії і проросійськи налаштованих політичних еліт півдня і сходу України. Останні події у Західній Україні (Львівська, Волинська, Івано-Франківська області), під час яких опозиція проголосила їхню незалежність від влади Києва, дають підставу проголосити власний суверенітет і східним регіонам, з подальшою їхньою переорієнтацією на Російську Федерацію».
«Доцільно послідовне висування трьох гасел, у міру розвитку ситуації:
- Вимога «федералізації» (або навіть конфедералізаціі) як гарантії для даних регіонів від втручання прозахідних і націоналістичних сил в їхні внутрішні справи;
- Незалежний від Києва вступ східних і південно-східних областей на регіональному рівні в Митний Союз, що забезпечить необхідні умови для нормальної роботи і розвитку промисловості;
- Пряма суверенізація з наступним приєднанням до Росії, як єдиного гаранта сталого економічного розвитку та соціальної стабільності».
«Необхідно підготувати умови для проведення в Криму та Харківської області (а далі й в інших регіонах) референдумів, що ставлять питання про самовизначення та подальші можливості приєднання до Російської Федерації.
Важливим є організація неформального зібрання керівників або представників східних регіонів України в Москві, де їм, особам, котрі володіють достатніми повноваженнями, була б висловлена підтримка і дані політичні гарантії (нехай навіть і усні). Такими представниками східноукраїнської еліти є, наприклад, Н. Добкін (мер міста Харкова), В. Константинов (голова верховної ради Республіки Крим), С. Аксьонов (голова партії «Русское единство»)...
Надзвичайно важливо, щоб «світова громадськість» мала б якомога менше підстав засумніватися в легітимності і чесності цих референдумів».
«Необхідно аранжувати ці події PR-кампанією в російській та українській пресі. У тому числі – розробивши і запустивши в медіаротацію концептуальні документи, такі собі маніфести західноукраїнського і східноукраїнського сепаратизму. На підтримку приєднання східних областей України до Росії повинні виступити широкі кола громадськості в самій Росії (можливий гасло «Путін 2.0 - даєш Переяславську раду 2.0»).