Оскільки темою моїх дипломних робіт було радянське кіно, друзі іноді запитують: яка пропаганда сильніша – радянська чи сучасна російська?
Я завжди відповідаю, що, безумовно, радянська пропаганда стоїть на голову, якщо не на кілька, вище за нинішню російську – і за якістю, і за глибиною, і за майстерністю виконання.
Однак це твердження потребує уточнення. Річ у тім, що радянська пропаганда у своїй основі була прогресистською. Радянський проєкт – це проєкт модернізації, хоча й невдалий; пізній плід європейського Просвітництва. Тому радянська пропаганда прагнула підняти рівень слухача до такого ступеня, аби той теоретично міг збагнути бодай окремі аспекти класичної німецької філософії.
Інакше кажучи, радянська пропаганда апелювала до власної, але все ж істини, до ідеалів розуму, до раціонального, до певної форми гуманізму – принаймні за формою, далеко не завжди за змістом.
Російська ж пропаганда, навпаки, наче вважає своїм обов’язком опустити людину нижче того рівня, на якому вона вже перебуває. Складається враження (найімовірніше хибне), що її творці свідомо кладуть перед собою список логічних помилок і когнітивних упереджень, властивих людському мисленню і цілеспрямовано будують свій продукт саме на цих «багах» нашої свідомості.
Тому сучасна російська пропаганда не здатна створити цілісний монументальний шедевр, подібний до сталінського «великого кіно» – скажімо, фільму «Ленін у Жовтні». Їй недоступна винахідливість «кіно ока» Дзиґи Вертова й Сергія Ейзенштейна, так само як і тихий професіоналізм, що прагне перейти в побутову універсальність, властивий пізньому радянському кіно.
Однак, можливо, для епохи соцмереж цього вже й не потрібно. Не потрібне монументальне кіно, що звертається до глядача з екрана кінотеатру. Потрібне дещо інше – те, що працює в цифровому середовищі, з екрана смартфона: нескінченно примножене, фрагментоване, мультипліковане й підхоплене масами… когнітивне упередження.
Це, втім, не означає, що така пропаганда безпечна для людей інтелектуальної праці.
Навпаки, саме через те, що вона така примітивна й нікчемна, її часто не сприймають серйозно. «Тут усе зрозуміло», – каже собі людина, не помічаючи ядра послання. Не помічаючи, а часом і пропускаючи.
Але це тема для окремого тексту і заклик до смирення гордині, звернений до себе, до свого стану і цеху. У межах цього ж тексту далі на прикладі продемонструємо, як недбало ставиться російська пропаганда до своїх ключових послань і чому попри це й надалі працює.
8 грудня 2022 року Путін за допомогою риторичного запитання «хто почав» стверджує, що удари по критичній енергетичній інфраструктурі України були спричинені ударами ЗСУ по Кримському мосту. Нагадаю, що цей удар припав на 8 жовтня 2022 року (а сам Кримський міст не виробляє ані електрики, ні тепла).
Систематичні ж удари по критичній енергетичній інфраструктурі України розпочалися щонайпізніше з 11 вересня 2022 року – з ударів по Зміївській ТЕС, по Харківській, Павлоградській і Кременчуцькій ТЕЦ.
Тож, озброївшись календарем, легко можна переконатися, що Путін намагається свої дії у вересні виправдати діями супротивника в жовтні того ж року. Той календарний факт, що жовтень іде після вересня, уже (без подальшого занурення в деталі) спростовує його слова. Ця конструкція за рівнем абсурдності не дотягує навіть до логічної помилки post hoc ergo propter hoc (після цього, отже, через це), адже навіть хронологічний принцип тут порушений: «син породжує батька».
Цей фундаментальний логічний ґандж – не виняток, а червона нитка, що проходить крізь осьову тему російської пропаганди: причини початку війни загалом і вторгнення 2022 року зокрема.
Нагадаю читачам, що окупація й анексія Криму подавалася і досі подається російською пропагандою як відповідь на «переворот у Києві», тобто усунення від влади президента Віктора Януковича, здійснене парламентом у кілька етапів із 22 по 23 лютого 2014 року в момент, коли Янукович добровільно покинув столицю і, на думку парламенту, ухилявся від виконання службових обов’язків.
При цьому самі ж російські органи влади із заворожуючою щирістю ідіота публічно визнали, що початок операції із захоплення Криму розпочався не пізніше (sic!) 20 числа того ж місяця. Йдеться про визнання на найвищому рівні. 21 березня 2014 року наказом міністра оборони Російської Федерації №160 було засновано медаль «За повернення Криму», на реверсі якої зазначено часовий проміжок цього самого «повернення»: 20 лютого – 18 березня 2014 року.
Попри те, що на підставі відкритих джерел дослідники простежують історію замовлення медалі щонайменше до грудня 2013 року, навіть просто вказана на медалі дата вже означає, що операція з військового захоплення Криму розпочалася щонайпізніше (sic!) тоді, коли Янукович був при владі, перебував у Києві, обговорював і підписував з опозицією «Угоду про врегулювання політичної кризи».
До цього можна додати безліч інших міркувань різного характеру – зокрема, міркувати про військову логістику всієї цієї «операції» в контексті стратегічного планування тощо. Проте в межах цієї нотатки достатньо лише зазначити, що теза російської пропаганди про причинно-наслідкові зв’язки, які нібито призвели до початку конфлікту, а також спроба покласти відповідальність за нього на українську сторону знову розбиваються об просту, але незаперечну логіку календаря: події 23 лютого ніяк не можуть бути причиною подій 20 лютого.
Щоб підкріпити тезу про «червону нитку», наведемо ще один приклад – тепер уже щодо подій на Донбасі. Нагадаю, що трансльоване послання російської пропаганди в цьому випадку таке: повстання на Донбасі та подальша допомога ЗС РФ були відповіддю на початок Києвом «Антитерористичної операції», яка риторично ототожнюється з бомбардуваннями (пресловуті «8 років»).
Дивимося тут: рішення про початок АТО було запропоноване РНБО 13-го і підписане головою уряду 14 квітня відповідно… у відповідь на захоплення Слов’янська озброєними бойовиками, що прибули з території РФ під керівництвом колишнього полковника ФСБ й учасника захоплення Криму. Ця подія сталася 12 квітня, від неї часто відраховують початок війни на Донбасі, і вона жодним чином не могла бути відповіддю на початок АТО.
Безумовно, дуже зручно нові акти агресії виправдовувати посиланням на попередні та їхні наслідки – тут треба віддати належне єзуїтській винахідливості агресора та його інформаційної обслуги. Зручно, але логічно нікчемно.
Отже, повертаємося до порівняння радянської й російської пропаганди: щоб сперечатися з радянською пропагандою, потрібно було володіти енциклопедичними знаннями у сфері економічної теорії, історії, філософії, політекономії, мати доступ до актуальної інформації (sic!) у сфері міжнародних відносин. Щоб спростувати ключові (!) послання російської пропаганди, достатньо винаходу людства епохи пізнього неоліту – астрономічного календаря і вміння рахувати до десятків.
Саме ця відмінність у поєднанні з іншими чинниками зумовлює настільки різний статус пропагандистів у радянській та сучасній російській системах. Сучасний російський пропагандист, навіть із першого десятка, – це легко замінна напівграмотна зовнішня обслуга. Радянський пропагандист – це апаратник, ключовий кадр для обіймання найважливіших посад, найважливіша фігура у справі обґрунтування будь-яких змін у сфері політики партії та уряду.
Для прикладу, завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонід Кравчук став членом Політбюро КПУ, головою Верховної Ради УРСР і першим президентом незалежної України, вважається рятівником партійної номенклатури УРСР на шляху транзиту 1990-х років. Чи можете ви, поклавши руку на серце, поставити поряд із ним Соловйова або Симоньян? Ту Симоньян, яка цілу книжечку написала навколо власного незнання того факту, що цифра – це історично буква?
Російська пропаганда – це одна з історичних форм обскурантизму, приватний прояв «постмодернізму (для) дурнів» (це тема для окремого тексту). Вона й не могла бути нічим іншим у тих умовах, у які її поставила політика Кремля: неможливо, залишаючись на позиціях раціональності, зображати події квітня як причину й виправдання для подій лютого. Або звинувачувати обраного 2019 року президента у провокації конфлікту у 2014 році.
І що залишається? Залишається нескінченно нагромаджувати суперечливі або взаємозаперечні тези. На будь-якому етапі чи рівні такої «дискусії», починаючи від найбазовішого, конструкції російської пропаганди легко руйнуються за допомогою логіки та звернення до фактів, які визнаються навіть протилежною стороною. Однак процес деконструкції цієї смішної нісенітниці виявляється набагато енерговитратнішим, ніж її нескінченне (напів)автоматичне відтворення.
Для пояснення я вдамся до метафори. Уявімо, що маємо величезну будівлю, хмарочос, заповнений, за твердженням групи людей, коробками з припасами. Стоять рядами великі ящики, на яких написано «Припаси». І ось хтось озвучує сумнів у тому, що в цих коробках узагалі щось є, збирає групу людей і разом із господарями хмарочоса ходить першим поверхом і відкриває кожну коробку. Відкриті коробки виявляються порожніми. Що ж роблять господарі хмарочоса? Вони з роздратованим виглядом, ніби говорячи про щось самоочевидне, проголошують, що, звісно, на першому поверсі немає припасів, адже саме з нього їх передусім брали, але вони є на поверхах вище.
Той, хто сумнівається, піднімається поверхом вище – і там історія повторюється, аж до останнього поверху. До цього останнього поверху в найкращому разі доходить сам сумнівальник, зібраний ним натовп на шляху вгору тане. Для тих, хто до останнього поверху не дійшов, ситуація виглядає так, ніби слово однієї людини стоїть проти слів багатьох. Причому цим багатьом ще й хочеться вірити, бо думка про те, що у величезному хмарочосі немає жодної повної коробки з припасами, здається не лише дивною, а й лячною. Так само як і думка про те, що всі ці люди нахабно брешуть, не ховаючи очей. Так само як і думка про те, що, стоячи перед цими брехунами на останньому поверсі, самотня людина виявляється слабкою й беззахисною, не знаючи, що робити далі.
Однак це марення. Той, хто дістався останнього поверху, вже переміг. Насправді він переміг уже після другого (якщо не першого) поверху, тож особливого сенсу дертися вище не було (варто було діставати з кишені бритву Окама й відтинати всі спроби брехунів навіть заїкатися про поверхи вище). Якби хоч якісь припаси існували, їх поклали б перед інспекцією біля входу, а не ховали б на найвищому поверсі. Один носій правди, стоячи на останньому поверсі проти сотень брехунів, перемагає їх усіх. І брехунам залишається тільки стати вбивцями. Правда завжди сильніша за брехню, але смерть – теж правда.
Так само діє і російська пропаганда: на ходу, замість спростованих, вона вигадує нові, часто взаємно суперечливі бздури. Наприклад, відшукують якусь іншу дату й подають малозначущу або вкрай віддалену в часі та просторі подію як причину початку війни. Ця вистава напевно буде розіграна і під цим текстом, тож я не відмовлю собі в задоволенні заздалегідь пожартувати про те, що коментатори провалять тест Тюрінґа, розпишуться в тому, що не дочитали до цього моменту, і послужать наочною ілюстрацією наведених у тексті тез.
У протистоянні з Правдою злодійкуватим брехунам доводиться ставати вбивцями, створюючи нову правду, яку згодом доводиться знову заперечувати. Цією новою правдою є імена вбитих у тюрмах людей, рахунок загиблих на війні, який веде «Медіазона» та інші моніторингові проєкти. Заперечення правди є запереченням самої реальності, і в цього заперечення завжди є ціна. Це не метафора, це буквальний опис тієї логіки, у межах якої за брехню начальства про взяття певного населеного пункту згодом доводиться платити людськими життями – «живою силою».
Російські «воєнблогери» не можуть зрозуміти, що удари ракетами по сараях, які подаються за ураження командних пунктів, або взяття населених пунктів «у кредит» – це не щось поверхове, що можна виправити. Це не прищик на здоровому організмі, це шматок пухлини, що виліз назовні. Вони цього не зрозуміють, бо самі не можуть уголос сказати, що 20 лютого 2014 року було раніше, ніж 23 лютого того ж року, що медаль для тих, хто захоплював Крим, була замовлена ще 2013 року.
Вони радше почнуть щось мимрити про «доктрину Гєрасімова», про «інформаційну війну» тощо. Мовляв, таке воно майбутнє, тепер у війни є ще й інформаційний фронт.
Тільки це не нове майбутнє, це одне з чудовиськ перехідного періоду, породжуваних на цьому краю світу з хрипу вмираючого минулого. Цьому чудовиську вільно в темряві, і в темряву воно прагне занурити весь світ, куди тільки дотягнеться. Але той, хто бодай раз бачив світло істини, точно знає, що воно таке.
І світло в темряві світить, і темрява не обійняла його.