Російський агент, котрий створює мережу інформаторів в опозиційних колах, підкуповує європейських журналістів та політиків. Його недруги несподівано помирають, а сам він отримує ордени від іноземних урядів.
Ні, це не сюжет книги чи фільму про супергероя, виплеканого кремлівською пропагандою. Не біографія чергового, пійманого на Заході, Мішкіна-Чепіги. І не сповідь диверсанта, що бере активну участь у протестах «жовтих жилетів». Це віхи життя Петра Рачковського, керівника закордонної агентури Російської імперії.
Це людина, котра понад 100 років тому заклала основи поведінки російської розвідки. А також долучилася до появи епохи постправди. Один з ідейних натхненників постулатів поведінки «Раша Тудей» та зовнішньої політики Росії епохи Путіна. Рачковський, звісно, не вигадав усіх методів, за допомогою котрих добивався свого, але він майстерно й послідовно використовував їх, а саме чужу жадобу до грошей та слабкості західного світу. Знаходив вразливі точки й послідовно завдавав по них удару. Не соромився маніпуляцій, фальсифікацій, наклепів та доносів.
«Методи його діяльності зводилися до того, щоб за гроші купити когось чи за їх допомогою напустити ману. Мабуть, вважав, що за гроші можна купити все і кожного», – згадував про Рачковського його колега Олександр Герасимов.
Але про все по порядку. Коли читаєш історії про агентурну діяльність Рачковського, то не покидає відчуття, ніби йдеться про нашого сучасника. Надто вже знайомі методи роботи.
Період бурхливого життя та діяльності сина бідного польського шляхтича, поштмейстера з-під Дубосар, Івана Рачковського, Петра, припав на кінець XIX – початок XX століть. Він пройшов шлях від сортувальника Київської поштової контори до одного з керівників царської поліції та людини, котра добряче впливала на російську зовнішню політику.
Після зміни великої кількості професій, звільнений з посади тимчасового судового слідчого в Пінезі за надмірну ліберальність, Рачковський потрапив до Петербурга. Там його й арештували за зв’язки з небажаними для царату людьми. Він висловив готовність стати агентом поліції, котра дала йому завдання влитися в народовольчі гуртки. І попри те, що перша його спроба зазнала фіаско, незабаром почалося просування Рачковського вгору. Бо вже невдовзі йому вдалося знищити народовольчу типографію у Швейцарії. Після чого він перебрався до Франції, де й здобув славу. Майже одразу завів необхідні зв’язки, й за допомогою екс-радника французького МЗС журналіста Жуля Генсена почав цькування російської революційної еміграції в іноземній пресі.
Рачковський на широку ногу поставив процес дискредитації мігрантів-революціонерів, створюючи фейкові гуртки та підпільні майстерні, куди неодмінно впихав своїх агентів. Він та його посіпаки (ці перші фабрики тролів) зводили наклепи, маніпулювали, намагалися створити напругу та посіяти недовіру в революційному середовищі. Паралельно продукував брошури, у яких хвалив режим, публікував фейкові листи з розкаянням від імені революціонерів, котрі нічого про це не знали тощо.
Набувши впливу в паризьких політичних колах, взявся допомагати появі французьких підприємств у Російській імперії. Звісно, в обмін на частину їхніх акцій. Якщо вірити спогадам колег Рачковського, то серед тогочасного французького істеблішменту не бракувало завсідників імпрез у маєтку російського агента.
Рачковський ініціював створення мережі агентів в Австро-Угорській імперії (звісно, в Галичині) та Німеччині. Він намагався втрутитися у вибори Папи Римського.
Проте чи не найцікавішим епізодом з життя Рачковського є його причетність до поширення «Протоколів сіонських мудреців» – антисемітської брошури, наслідком появи якої стали численні погроми на території Російської імперії. Тією фальшивкою згодом надихались нацисти по всьому світі, зокрема й гітлерівська Німеччина, видаючи «Протоколи…» за святу правду.
Частина дослідників навіть називає Рачковського ідейним натхненником появи «Протоколів». Умберто Еко у своєму романі «Празький цвинтар» пояснює вустами Рачковського його мотиви: «Нещодавно ми зрозуміли, що терористам служить чимало євреїв. Уповноважений певними особами при царському дворі, я намагаюся показати, що саме євреї підточують моральний гарт російського народу й загрожують, власне, його існуванню». І ще: «Я не хочу, …щоб народ повернув своє невдоволення на царя. Тому народові потрібен ворог… Щоб ворога визнавали й боялися, він має бути у хаті або за її порогом. Ось чому я обрав євреїв. Провидіння подарувало нам їх, тож, на Бога, скористаймося подарунком і молімося за те, щоб завжди десь поруч був єврей, якого можна боятися й ненавидіти. Ворог потрібен, щоб дати народові надію».
Росія продовжує діяти за лекалами 130-літньої давності, вважаючи, що нічого з того часу не змінилося. Що всі так само купуються та продаються, мають свої пороки й слабкі місця, на котрі можна натиснути. Бо людина – істота слабка. А хто таки виявляє незгоду, хто проявляє свої мужність та чесність, хто й далі відстоює свої ідеали – заслуговує на те, аби бути підставленим чи знищеним. Отруєним, підірваним, зниклим безвісти чи знешкодженим наклепами.
Але Захід за те століття, що минуло від епохи, в якій працював Рачковський, змінився. Realpolitik, що була актуальною наприкінці XIX і впродовж значної частини XX століття, встигнула канути в Лету для західних демократій, поки світ розділяла «Залізна завіса». З розпадом Союзу, не змігши жити за правилами цивілізованого світу й побачивши, що більше зиску можна отримувати, граючи по-старому, вважаючи всіх довкола лохами, Росія взялася повертати в обіг уже підзабуті методи. Аби загнати всіх у минуле, бо так легше й зрозуміліше. Це простіше, ніж прогресувати. Аби забрати майбутнє не лише в громадян своєї держави, а й в усіх інших. Ось це і є справжні цінності «руского міру».
Росія не вигадує у своїй роботі нічого нового. Як і майже півтора століття тому – підставляє, купує, отруює, зводить наклепи, фальшує, лиш додаючи нових засобів, з поправкою на здобутки доби. Хай змінюється влада – білі, червоні чи коричневі – вони діють за тими самими лекалами, тільки під іншою вивіскою. Бо час іде, а мета в них та сама – втриматися біля влади, залякувати, купувати та знищувати всіх, хто стане на заваді. Принципово не мати принципів. А народ нехай гине в горнилах революцій, війн, таборів – хто цих людей рахуватиме, коли вони – лиш гарматне м'ясо.
Стабільність. Та сама, котру росіяни так бояться втратити. Котрою дорожать, боячись будь-яких змін. Не дарма політика Путіна так звернена до минулого. Тому в Росії все ще попереду. Все те саме, що й позаду, – і нові Рачковські, і війни, і революції, і табори.
Україні з нею не по дорозі.