Саміт НАТО, який відбувся у Варшаві 8-9 липня, зафіксував нову геополітичну ситуацію, визначив нові лінії протистояння і сформулював свої програмні пріоритети. Нарешті західний світ зумів видушити зі себе визнання, що саме Росія є головним ворогом миру та спокою у світі. Водночас саме Росія стала й новим цементуючим чинником згуртованості демократичних країн, котрі, спочиваючи на лаврах благоденства, почали нехтувати ідеями інтеграції – як європейської, так і євроатлантичної.
Отже, Північноатлантичний Альянс і Європейський Союз вирішили щільніше зімкнути лави заради побудови безпечнішого світу. Причому у Варшаві пролунали не якісь розмиті плани, а чітка «дорожня карта» протидії російські агресії та іншим викликам часу.
Як же зреагував Кремль на цю недвозначну демонстрацію Альянсом своєї згуртованості та рішучості? Заяви-реакції з Москви були відчутно знервованими. Можна припустити, що російське керівництво до останнього моменту сподівалося, що щось на саміті піде не так, наприклад, всі відволічуться на дискусії про Brexit чи на міграційну проблему. Що старі країни-члени посваряться з новими, Захід – зі Сходом, Північ – із Півднем...
Утім нічого такого навіть близько не трапилося. Це й вивело російських політиків з рівноваги, і полилася пропагандистська жовч.
Надзвичайно показовим у цьому плані стало інтерв’ю такого собі Сєргея Караганова – почесного голови президії Ради зі зовнішньої і оборонної політики при президентові РФ – опубліковане в німецькому тижневику Der Spiegel зразу після закриття саміту.
Інтерв’ю – просто знакове. От, наприклад, такий характерний пасаж:
«У першу чергу ми робимо добру справу – хочемо протистояти подальшій дестабілізації світової спільноти в майбутньому. І ми прагнемо статусу великої держави, хочемо отримати його назад. На жаль, ми просто не можемо відмовитися від цього – 300 років відклали свій слід у наших генах. Ми хочемо стати центром великої Євразії, місцем, де панує мир і співпраця. До цієї Євразії буде належати і континент Європа».
Тобто, за словами Караганова, не Росія дестабілізує ситуацію навколо себе, на Кавказі, на Близькому Сході в регіоні Перської затоки. Вона, виявляється, навпаки «хоче протистояти подальшій дестабілізації». Але за це вимагає для себе «статусу великої держави», що більше – бажає стати центром Євразії, де якась там Європа має бути у Москви на побігеньках.
Чи ось таке агресивне самовихваляння: «Ми робимо щось, що можна назвати тактичним попередженням. Мета – ви (Захід, – ZAXID.NET) повинні усвідомити, що ми розумніші, сильніші й рішучіші, ніж ви думаєте».
Йдемо далі – до української теми. Караганов заявляє: «Ми заздалегідь попереджали НАТО: не потрібно наближатися до кордонів України. На щастя, Росія зуміла зупинити просування НАТО в цьому напрямку. Тим самим небезпеку війни в Європі в середньостроковій перспективі поки що знижено».
Тобто Караганов стверджує, що для того, аби відвернути гіпотетичну війну, треба було розпалити війну цілком реальну. І тут йому не забереш логіки, бо й справді: оскільки справжню війну вже й так розв’язано, то більше немає ні найменшого сенсу боятися її нового розв’язання.
Але найцікавіші заяви Караганова стосуються залякування НАТО. От, наприклад, кореспондент запитує його про ймовірність російської інвазії на Балтиці, той відповідає: «Ідея, що ми готові розпочати конфронтацію, це ж ідіотизм. Навіщо НАТО збирає там війська, ну скажіть, навіщо? Ви хоч собі уявляєте, що трапиться з цими військами в разі, якщо дійсно буде мати місце відкрита конфронтація. Це ваша символічна допомога балтійським країнам, не більше. Якщо НАТО почне агресію щодо країни, яка має такий атомний арсенал, як наша, ви будете покарані».
Очевидно, трохи розпалившись, Караганов починає трохи плутати пропагандистські тези для внутрішнього і зовнішнього вжитку. Спершу називає «ідіотизмом» саму ймовірність російської агресії щодо держав Балтії, а потім зненацька заявляє, що якщо Росія все ж піде на них війною, то ті чотири батальйони, які НАТО надав для посилення обороноздатності Польщі, Естонії, Латвії і Литви, їх не врятують. А якщо Захід ще більше будете шарпатися, то отримає на свою голову атомну бомбу.
Причому Караганов дає чітко зрозуміти, що не має на увазі оборону Росією своєї території, а саме – інвазію. «Ви заспокоюєте такі країни, як Польща, Литва і Латвія тим, що розміщуєте там ракетні комплекси. Але це ж їм зовсім не допоможе, це провокація. У разі, якщо почнеться повномасштабна криза, ця зброя буде знищена нами в першу чергу. Росія більше ніколи не буде воювати на своїй території», – ось таке зізнання робить він. Натякаючи, що вся та величезна військова махіна, створена в Росії за останні 10 років нафтового Ельдорадо, призначена не для захисту своєї території, а виключно для дій за межами Росії.
Ще більш промовистим є намагання Караганова залякати Європу біженцями:
«Європейські еліти шукали конфронтації з нами – вони її знайшли. Тому ми не будемо допомагати Європі, хоча легко могли б допомогти у питанні з біженцями. Наприклад, ми могли б разом закрити кордони – у цьому сенсі ми вміємо діяти в 10 разів ефективніше за вас, європейців. Але замість цього ви намагаєтеся співпрацювати з Туреччиною. Це ганьба для вас! Ми дотримуємося нашої жорсткої лінії, з успіхом дотримуємося».
І хоч інтерв’юйований прямо не каже: ви нас – санкціями, а ми вас за це – біженцями, проте досить прозоро натякає, що саме Росія безпосередньо пов’язана з проблемою біженців у Європі й саме вона здатна зарадити цій біді, якщо Захід стане поступливішим.
І ще один «перл» Караганова на завершення: «Росіяни, можливо, не такі сильні в економіці, в мистецтві ведення перемовин, але зате ми прекрасні воїни». Суто гопницьке залякування. Мовляв, ви там особливо не хизуйтеся своїми економічними успіхами, бо ми довго з вами базікати не будемо, прийдемо і все зруйнуємо.
Ну, що можна сказати про інтерв’ю? Загалом воно – надзвичайно корисне. Було б дуже добре, щоб його прочитали всі путінферштеєри в Європі. Звісно, не ті, що люблять Кремль за гроші, а ті, котрі щиро вірять у якусь сакральну сутність російської душі чи сподіваються на те, що Росія допоможе зробити Європу кращою, допоможе у вибудовуванні глобальної системи безпеки тощо.
Утім, спершу варто з'ясувати, хто взагалі такий Сєргей Караганов? Чого вартує його балаканина? Чи варто звертати на неї увагу?
У Росії його вважають «сірим кардиналом» зовнішньої політики. Формально Караганов є деканом факультету світової економіки та світової політики Вищої школи економіки у Москві, а також почесним головою президії Ради із зовнішньої та оборонної політики. Окрім того, він є радником російського президента з міжнародних питань.
Російські журналісти, котрі досліджували біографію Караганова, стверджують, що він – досить успішний аферист від політики. На початку 1990-х він дуже вдало виконував роль «сеньйора з вищого світу». Російських урядовців він переконував, що має тісні контакти з найпотужнішими олігархами, останнім втовкмачував, що він в Кремлі відкриває всі двері ногами.
Відома історія про те, як 1999 року Караганов отримав 50 тисяч доларів від директора державної компанії «Роскомдрагмет» Євгена Бичкова. Останньому загрожували страшні неприємності за укладання сумнівної угоди з компанією Golden Ada міжнародного афериста Андрія Козленка, через яку російська скарбниця втратила приблизно 180 мільйонів доларів. Караганов гроші взяв, але справу залагодити йому не вдалося. І наразився б він на серйозні неприємності хабародавця, якби того не лише не звільнили з посади, а й посадили, причому надовго.
І таких «золотих верб» за спиною Караганова дуже багато. Але він виявився пестунчиком долі, гнучким і слизьким. Завжди йому вдавалося виходити сухим із води. Він навіть не зазнав якихось проблем через спробу зарубати на злеті кар’єру Путіна. У листопаді 1999 року Караганов працював на конкурента чинного шефа Кремля – колишнього прем'єр-міністра РФ Євгена Примакова. Тоді наш герой, колишній гендиректор НТВ Ігор Малашенко і колишній прес-секретар президента Сергій Ястржембський намагалися вмовити Бориса Єльцина підписати указ про відставку прем'єр-міністра Путіна.
Зрозуміло, що з того моменту, як ВВП став президентом, Караганов почав «вірою і правдою» служити новому патронові.
Ну, а тепер питання питань: ці всі висловлювання в інтерв’ю, котрі аж ніяк не додадуть позитиву іміджу російської держави, – це спонтанне базікання знахабнілого Караганова чи ініційований Кремлем інформаційний вкид? Логіка нібито схиляє до першої відповіді, бо ж, здавалося б, не повні ідіоти сидять у Кремлі, щоб після таких тривалих і коштовних інвестицій у пропаганду організувати собі такий анти-піар.
Утім, правильною є таки друга відповідь. Згадаймо хоча б нещодавній візит Путіна до Фінляндії, де він майже відкритим текстом пригрозив фінському колезі Саулі Нійністе, коментуючи наміри країни вступити до НАТО: «Збройні сили Фінляндії стали б частиною військової інфраструктури НАТО, яка за ніч зможе наблизитися до російського кордону. Чи ви вважаєте, що ми будемо залишатись на тих самих позиціях, тримати війська за півтори тисячі кілометрів від кордону?».
Згадати можна і заяви міністра закордонних справ Росії Сєргєя Лаврова про те, що Кремль перенацілить свої ракети з ядерними боєголовками на Швецію, якщо Стокгольм вирішить долучитися до Північноатлантичного Альянсу.
А ще постійні залякування з екранів державних російських телеканалів: «ядерний попіл», «танкам візи не потрібні», «не смішіть мої іскандери» тощо.
Все це свідчить лише про те, що в Кремлі вирішили скоригувати свою зовнішню пропагандистку політику: від м’якого запудрення мізків відбувся перехід до жорсткого залякування. І ось тут на арені з’являється такий собі Караганов, котрий не є клоуном-пропагандистом на зразок Дмітрія Кісільова, не один з маси пропутінських політологів на зразок Сєргєя Маркова, навіть не творець ідеології на зразок Олександра Дугіна. Він є одним із тих, хто реально займається формуванням зовнішньої політики Росії. Тобто те, що він нині говорить, завтра може лягти в проект нової кремлівської доктрини. Може і не лягти, але Захід його слова збентежать точно.
Чому ця зміна пропагандистської політики Кремля відбувається саме зараз? Можу зробити одне припущення. Ще восени 2014 року, коли вже США і ЄС запровадили основні пакети санкцій проти Росії, я, перебуваючи на Міжнародному економічному форумі у польському місті Криниці, зробив кілька експрес-інтерв’ю зі західними та ліберальними російськими політологами й економістами, котрі були там присутні. Так-от, більшість із них досить упевнено стверджували, що режим Путіна протримається максимум до 2017 року. Цей термін вони аргументовано обґрунтовували економічними й політичними чинниками.
Якщо ці пророцтва виправдовуються, то у шефа Кремля залишається катастрофічно мало часу для власного порятунку. Тож йому доводиться діяти оперативно й зухвало.
І тепер все залежить від Заходу: налякається він кремлівських погроз і піде на поступки чи вирішить дотиснути путінський режим, щоб раз і назавжди позбутися геополітичної загрози?