Виходжу на перекур. Сідаю на лавочку біля під'їзду. Глип - у вікні першого поверху стоїть янголятко років так трьох-чотирьох. Біляве, у сукенці - і вже пробує босою ніжкою карниз. Дуже йому цікаво по карнизу потупцяти.
Тобто вікно відчинене, і воно там стоїть. А перший поверх (дарма що будинок "хрущовка") височенько. Я з землі до неї й не дотягнуся, якщо вона тільки й справді на карниз не вилізе.
Так, кажу. Шановна, що це ви собі робите?!
Ой! Злякалось. Сховалось за раму.
Курю. Воно визирає. Потім - знову лапою на карниз.
Ану, кажу! Де ваша мама?!
Злякалося знов. Ясно, думаю. Дивлюся. У сусіднє вікно постукати, чи що? Це ще дотягнутися можна. Чи погукати? Чи зайти назад у під'їзд та подзвонити у двері? Ага - а як вона тим часом на карніз ступить? Два метри до асфальту.
Починаю вже ввічливо питати: А як тебе звуть? А мама-тато де? Агу-агу! У-тю-тю! Мама вдома чи ні? Мовчить. Але з підвіконня не злазить. Дивиться на мене через шибку. ...Ну, словом, за хвилину вийшов мій дідусь, котрий тут живе, постукали ми у вікно, і мама дитини знайшлася. Злякалась: вона була впевнена, що вікно зачинене, і що дитина в кожному разі його не відчинить. Ага. Дбайте про техніку безпеки...
Й лише після цього до мене дійшло, що всі ці дві чи три хвилини я до дитини розмовляв українською.
Може, воно злякалося, що дядя діток розпинає - і тільки тому й не вивалилось?