Під час вивчення в шкільні роки Пунічних війн між Римом та Карфагеном у ІІІ–ІІ століттях до н. е. в автора цих рядків зазвичай куди більше симпатії викликала карфагенська сторона. Можливо тому, що в підсумку програла, а може – через видатного Ганнібала. У ролі ж головного антигероя сприймався римський політик та оратор Марк Порцій Катон Старший з його знаменитою фразою «Карфаген має бути зруйновано» (лат. Carthago delenda est). У 12-річному віці ледь не сльози навертались під час читання описів того, як жорстокі римляни захоплюють і знищують колись могутнє і квітуче місто. І ще й потім символічно проорали борозни та засіяли їх сіллю, щоб це місце завжди було пустелею.
Сприйняття цих подій змінилося в дорослому віці, коли прийшло усвідомлення, що Карфаген мав імперські замашки не гірші за римські і що в цих війнах не було «хороших» хлопців. А якщо додати трішки фантазії та уявити нас, українців, на місці Катона, а замість Карфагену – Росію, то одразу хочеться реєструвати петицію на підтримку ідеї, що Карфаген-Росія має бути знищений.
Будь-які паралелі мають свої межі й неодмінно призводять до спрощень. Ситуація в дуеті Росія–Україна очевидно відрізняється від Риму й Карфагену понад дві тисячі років тому. Конфлікт між останніми був неминучим з огляду на їхнє прагнення до політичної і культурної експансії в Середземномор’ї. Залишитись мав лише один, і ним виявився Рим.
З української перспективи конфлікт з Росією не мав би здаватись неминучим – адже ми просто хочемо розвивати власну державу й наше суспільство так, як самі цього забажаємо. А Росії в цьому рівнянні взагалі не мало би бути. От тільки росіяни вважають інакше – у дусі «або ми, або вони». Незалежну й європейську Україну вони сприймають як вирок власному баченню світу, де ми маємо бути ключовою частиною «руского міра». Тож, якби їхня воля, на Київ та багато інших міст чекала б доля якщо не Карфагену, то принаймні Маріуполя.
Складно уявити адекватне співіснування Росії з Україною, оскільки описані вище підходи росіян до українського питання вже багато століть змінюються за формою, та не за змістом. Чому б раптом ця тенденція мала змінитись? Через усунення Путіна від влади? Російська історія вчить нас, що рано чи пізно на зміну одному царю/самодержцю/диктатору там неодмінно приходить інший. І в якийсь момент починає об’єднувати «ісконно рускіє зємлі», захищати «рускоязичних» і так далі. А російське суспільство аж ніяк не з тих, яке може (хоче?) впливати на такий перебіг подій. Звісно, є винятки. І «хороші росіяни» існують. Та кількість їх мізерна, а вплив на внутрішні російські процеси ще менший. У Содомі також були праведники, але міста це не врятувало.
Чому раптом це замкнуте коло російської історії мало б розірватись зі смертю чи бодай втратою влади Путіним – незрозуміло. У Росії раптом з’явилось сильне демократичне громадянське суспільство? Ні. Головна альтернатива Путіну сьогодні – Алєксєй Навальний – точно-точно демократ і не імперець? Не схоже (хоча, посидівши у в’язниці, змінив «бутербродну» риторику на заяву про необхідність віддати Україні всі окуповані території, включно з Кримом). Чи змінився «глибинний» російський народ і тепер він прагне не «міцної руки», «порядку» чи «величі», а реформ і демократизації? Судячи з реакцій росіян у соцмережах на влучання їхніх ракет в українські житлові будинки чи з огляду на мотиви й поведінку російських військових – аніскілечки. Підсумкове питання: чому ж тоді Росія майбутнього має бути іншою, окрім як бажання багатьох людей поза нею, щоб так просто сталося?
Навіть серед найвідданіших західних союзників України в цій війні за наше виживання складно віднайти тих, хто всерйоз розглядав би потенційну можливість переформатування нинішньої російської держави. Тімоті Снайдер в одному зі своїх інтерв’ю сказав: «Якби я був українцем, я б, чесно кажучи, не говорив про розпад Росії. Я не думаю також, що американці повинні про це говорити», мовляв, доля майбутньої Росії має залежати від самих росіян.
З різних мотивів схожу точку зору висловлює чимало інших політиків, інтелектуалів, експертів. Одні побоюються російської ядерної зброї, інші не вірять в настільки вирішальний успіх ЗСУ на полі бою, ще хтось вперто намагається знайти «іншу» Росію й «інших» росіян, побачити щось європейське в цій аж ніяк не європейській спільноті. Та головна і спільна для всіх причина, схоже, є одна – неможливість всього-на-всього уявити настільки фундаментальну зміну політичного й економічного ландшафту.
Очевидно, не йдеться про вторгнення на територію Росії – це безглузда затія з самого початку. Мова про готовність до ситуації, коли під тиском зовнішніх невдач та внутрішніх розламів Російську Федерацію може спіткати доля СРСР – стрімкий розпад. Свого часу США і Захід загалом до кінця прагнули збереження радянської імперії й виявились не готовими до її краху. А потім, піддавшись власним ілюзіям «кінця історії» й нетривалій демократизації Росії початку 90-х, аж до 24 лютого 2022 року ігнорували ледь не всі ознаки того, що Росія рухається аж ніяк не в напрямку демократії та прав людини. Щоб не повторити помилок тридцятирічної давності, для початку варто зробити перший, найважчий, крок – уявити, що розпад Росії може стати реальністю. А потім – мати план дій на такий випадок.
Історія розпаду СРСР показова в одному аспекті. Її не хотіли всі ключові геополітичні гравці. Союз був, навіть на момент смерті, державою з колосальним ядерним арсеналом і величезною армією (щоправда, без диктатора на чолі, що живе в паралельній реальності). І попри все, СРСР зник із карти світу під тиском історичних, політичних, національних та економічних процесів.
Чи є передумови для такого розвитку подій у сучасній Росії? Влада Путіна може здаватись міцною, а відцентрові тенденції мінімальними й ледь вловимими. Але крах не однієї імперії був раптовим, навіть у російській історії. Постфактум можна скільки завгодно розповідати про логічність Лютневої революції 1917-го чи розпаду СРСР в 1991-му. Та для сучасників тих подій усе це часто було цілковитою несподіванкою. У нинішній Росії є величезна економічна нерівність між регіонами, є опора Москви на місцеві еліти – наприклад, у Чечні – які будуть лояльними лиш доти, доки триватиме щедре фінансування зі столиці. Є хоч і зародкові, але національні рухи. За сприятливих обставин вони можуть стрімко набрати обертів. Незалежно від того, які з цих чи інших чинників можуть відіграти ключову роль, непорушним колосом РФ аж ніяк не видається.
Художня література – це просто художня література. Проте іноді її авторам вдається бути влучнішими у своїх прогнозах і гіпотезах, ніж профільним експертам. У найновішій книжці українського письменника Макса Кідрука «Колонія» події відбуваються в середині ХХІІ століття. Росія (зараз буде спойлер) у світі цього науково-фантастичного роману за понад століття, що відділяє епоху книжки від нашої, пройшла крізь низку диктатур, одна з яких існує і на час подій «Колонії», і навіть втратила низку територій – Алтай, Башкортостан, Татарстан. Але, зберігши своє ядро і колосальні природні ресурси, саме Росія в цьому варіанті майбутнього залишається чи не головним підбурювачем спокою, прагнучи вкотре «встати з колін». І найжаданіший шматочок пирога для неї – це, звісно ж, Україна.
Це просто художня книжка. Але в такий сценарій віриться куди більше, ніж в розповіді про «іншу», демократичну Росію десь-колись після Путіна. Якби експерти частіше читали античних класиків, можливо, вдалось би уникнути багатьох бід, зокрема й нинішньої.