Майже синхронні заяви Гундяєва і Кадирова після терактів у Франції виразно засвідчили, що і православ’я, й іслам у виконанні адептів «по-той-бік-реальності» мають дуже мало спільного із релігією. Для суспільства, яке не пережило ані Відродження, ані Реформації, ані Просвітництва в цьому немає нічого дивного. Дивним є те, що люди, які не читали і навіть не пробували читати власного святого письма, намагаються експортувати якісь «цінності» за межі своєї резервації.
Останній місяць нарешті наочно продемонстрував, що таке «русский мир» – це будь-яке схвалене державою квазі-ортодоксальне вчення, яке базується:
а) на тотальному домінуванні «традиції» над здоровим глуздом;
б) на повному запереченні індивідуального на користь стадного.
Російські православні ієрархи із наполегливістю Лаврова не втомлюються повторювати, що їхня церква веде свої традиції від візантійської. Недаремно ж Корсунь брали і Крим «референдили». Але для суспільства, яке перебуває на тому рівні, який характерний для Росії, будь-яке абстрактне вчення – лише пустий звук. Якщо воно не підкріплене наочними прикладами і корисними бонусами. Тому і везуть на простори «канонічної території» різноманітні реліквії на зразок капця якогось святого, котрий і хворим допоможе, і вроки відверне, і щоб грошенята водились. Без демонстрації амулетів і талісманів ніяк не виходить пролетарям-гегемонам повірити в Бога. Переконатися в цьому можна, відвідавши хоча б Почаївську лавру чи іншу «обитель» мережі МП.
Магія, яка за нормальною логікою речей, мала б церквою викорінюватися, нею ж і культивується. Від освячення ракет СС «Сатана» до пасхального кроплення горілки на Великдень – російська православна людина завжди може заручитися підтримкою своїх духів в кожній справі. Головне знайти правильного, тобто канонічного, посередника в особі батюшки. Який стосунок така поведінка має до справи спасіння душі – питання риторичне.
Інший важливий аспект – колективізм. Мало того, що існує єдиний (ліцензований, якщо говорити сучасною мовою) посередник між людиною і Богом. Так він ще й не працює із окремими індивідуумами, а навертає цілі народи і континенти. Чи хтось чув коли-небудь про російських місіонерів-проповідників, які б подорожували без супроводу «стрільців», «казаків» чи регулярних військ? Звідси – російський етноцентризм московського православ’я з усіма сумними для інородців наслідками. Чимось воно нагадує давньоєгипетський культ, згідно з яким єгиптяни могли благополучно потрапити в потойбічний світ лише на чолі з фараоном. Якщо не потрапляв фараон (бо не мав гробниці, або вона була розграбована) – скасовувався абонемент на перебування в загробному раю усім підданим.
Не дивно, що така вузькоплемінна релігія (приблизно як в гебреїв періоду переходу від кочового до осілого способу життя) вимагає від російського православ’я визначитися із пошуком ворога. І якщо для кочівників Сінайського півострова підставою для вторгнення в Ханаан (із винищенням місцевих язичників) була домовленість із Господом, то росіянам придумали аналогічну «тему» – загниваючий бездуховний Захід має бути стертий із лиця землі, бо «відступив» від праведної віри. Звідси і намагання окреслити межі своє резервації кордонами «канонічної території», і «агресія уніатів проти православної Новоросії».
Але є важлива відмінність російського православ’я від більшості відомих історичній науці племінних релігій. Жерці і шамани в РФ не відіграють жодної самостійної ролі, їхній авторитет тримається не на вмінні спілкуватися із вищими силами, а з «вышестоящими» органами.
За таких специфічних умов немає нічого дивного в тому, що РПЦ, замість змінювати суспільство в дусі християнського вчення, модифікувало християнське вчення під вподобання «парафіян». При цьому відкинувши як непотрібну етичну і моральну складову. Тут не треба шукати чогось суто теологічного, досить пригадати заповіді. Попри заборону вшанування інших богів, в центрі російської столиці лежить мумія атеїста-практика, а священики роблять вигляд, що так і треба. Іменем Господа оперують настільки вправно, що складається враження, ніби це не християнський Бог, а якийсь гібрид Марса з Меркурієм, котрий допомагає Росії розвивати армію і народне господарство. Не вбивай? Не кради? Не свідчи неправдиво на ОРТ? Не зажадай нічого в ближнього? Не сміши «Іскандери»? Не чини перелюбу, коли вождь розлучився з дружиною, одружився з Росією, а спить з гімнасткою?
Довгі експерименти царської і комуністичної влади увінчалися цілковитим успіхом при появі нового національного лідера. Православна церква в Росії (а її дочірні установи в Україні) втовкмачує прихожанам, що Путіна послав росіянам сам Бог. Може й так, але не росіянам, а сусідам росіян, і не як спасителя, а як покарання.
Вторгнення Росії в Україну і анексія Криму були теоретично обґрунтовані саме з точки зору адептів «русского мира» і войовничого російського православ’я. Священна купіль, скрєпи, хрещення князя Володимира… Що заважає православним розпочати свій «джихад» (так, як вони його розуміють – з танками, «градами» і ядерною зброєю)? Може, існує в РПЦ «партія миру»? Навряд. Зате найвідомішим православним священиком Росії є фрік Охлобистін, а його «апостолами» можна впевнено назвати байкерів з клубу «Ночные волки».
Чи можна взагалі вважати російську православну церкву церквою? Так, адже є група людей, які в щось вірять і які проводять відповідні ритуали. Але чи можна вважати цю групу людей християнською церквою? Це питання.
Нам в Україні є над чим задуматись. І не лише в контексті «міжконфесійного діалогу» з УПЦ МП. Бо сама лише назва «православний», як виявляється, не робить церкву християнською. Який може бути міжконфесійний діалог, аргументи про канонічність, переговори про об’єднання, якщо втрачена сама суть християнства, а церковна структура є частиною пропагандистської системи агресора? Не ведуть єзуїти переговорів із зулуськими шаманами про об’єднання.
Крім того, можливо потребує корекції і внутрішня політика українських церков (УПЦ КП і УГКЦ). Спільна традиція «володимирового хрещення» звучить як гарна ідея, але не в таких умовах. Навіщо триматися за зовнішні ознаки обряду (в нашому випадку – традиції), маючи на меті майбутнє об’єднання з «братами», якщо «брати» давно не пам’ятають основних принципів, залишивши для вжитку самі лише обряди? Яка користь із «нашого календаря», якщо переважна більшість населення з однаковим завзяттям святкує Новий Рік, Різдво, Валентина і 8 березня? Чи не варто змінити риторику про «духовність» нашого народу на противагу «матеріалізму» в Європі? Ми ж таким чином уподібнимося російській православній церкві, вважаючи показником побожності кількість людей в трусах на Йордан, а про кількість сиріт при живих батьках, як і про кількість абортів будемо сором’язливо мовчати.