Я вже давно приглядаюся до однієї цікавої теми. Дещо навіть згадував у своїх попередніх публікаціях. А стаття «Історія невдах і різунів» викликала цілу зливу обурення. Причому з боку і аматорів, і професійного середовища. Мовляв, як він тільки посмів засумніватися в наших національних героях? Але тема класової боротьби в українському ґранд-наративі нікуди не поділася. Не допомогла їй і проголошена на високому державному рівні політика «декомунізації». До слова, актуальний варіант декомунізації стосується переважно поверхневих і формальних речей та майже зовсім не зачіпає суті.
Однак проблеми існують не тільки з інтегрованою загальноукраїнською історичною розповіддю (академічною). Попри академічні дослідження існує маса інших шляхів передачі історичних знань суспільству. Такими засобами масової комунікації з історією є музейні експозиції, виставки, документальні фільми, публіцистика, різноманітна туристика і навіть споживання їжі в закладах громадського харчування. Правда, в ідеалі вони також мали б спиратися на ґрунтовні історичні дослідження.
Напевно, ніхто не заперечуватиме, що справжньою «фішкою» Прикарпаття є легендарний Олекса Довбуш. Важко навіть перерахувати всі «стежки», «скелі» та маршрути Довбуша в Карпатах. А скільки колиб та ресторанів нав’язують свої «легенди» до героїчної діяльності цього персонажа.
Заради справедливості треба сказати, що зацікавлення українським Робін Гудом існувало завжди, а особливо в радянський час. Навіть тоді, коли часто практикувалася заборона на українські сюжети, які не вдавалося пов’язати з російською історією. Але для Олекси Довбуша завжди робили виняток. Перевидавалися твори українських класиків, радянські письменники також охоче бралися за цю тему, а режисери творили документальні і художні фільми.
За радянською концепцією Довбуш був героєм-пролетарем, який боровся за соціальне визволення та намагався встановити соціальну справедливість. Такий собі комуніст із XVIII століття. Довбуш протистояв «шляхті», «польським панам» та їхнім продажним прислужникам серед українських глитаїв. Усе це чудово вписувалося в канву класової боротьби знедолених українських селян проти експлуататорів. Але Радянський Союз давно канув в Лету. Класові підходи до історіописання не те, що не популярні, вони можуть зашкодити науковій кар’єрі. Тому що тепер у тренді національна історія. І тут знову на порятунок приходить славетний опришок Олекса Довбуш.
Але цього разу він не просто «народний месник» – він національний герой. Перш за все тому, що з протилежного фронту боротьби фігурують поляки. І от в різноманітних статтях і туристичних інформаціях ми вже читаємо, що Олекса Довбуш мстився не тільки багатим за соціальне визискування, але й за національний гніт. Тут ми бачимо пряме перенесення радянського класового кліше, за яким українці можуть бути тільки неімущими селянами, а поляки – це виключно шляхта, пани й експлуататори.
Радянський наратив про молодого чоловіка, що походив з надзвичайно бідної родини і вирішив поліпшити свій матеріальний стан за допомогою розбою, спочатку перетворює його на благородного народного месника, а в наш час – ще й на оборонця національних інтересів. По суті, історія про те, як двоє братів, що пасли батькових овець (єдиний скарб сім’ї, бо ні землі, ні власної хати у них не було), вирушають грабувати багатших, а за народними переказами, щоб потім роздавати бідним, гарненько вкладається в радянський класовий наратив. Вона привчає людей до класової свідомості: багатим не можна стати чесним шляхом, соціальної справедливості (рівності) можна досягнути тільки через насильницьку експропріацію майна у заможніших. І найголовніше – розбиває примат недоторканості приватної власності.
І що б ми не говорили, для молодого покоління українців, які народилися і виросли в нових умовах, приватна ініціатива, бізнес і приватна власність є категоріями непорушними. Натомість їх і надалі намагаються виховувати на прикладах, які насправді мали б називатися рекетом, розбоєм і грабунком. Напевно, сучасні «бійці ідеологічного фронту» відчувають якісь нестиковки, а тому намагаються легко «підмарафетити» старий комуністичний наратив. У підсумку виходить, що Олекса Довбуш з братом Іваном (з яким, до речі, виник п’яний конфлікт і один зробив другого назавжди кульгавим) не розпочали масових грабунків у навколишній місцевості, а «розгорнули діяльність». Не грабували, тортурували і відбирали, а «здійснювали походи», «виступали», «діяли». Щоб хоч якось надати справедливого образу опришкам, вдаються до фраз на зразок: «Зібрався собі Олекса і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили». Можна подумати, ті, котрі не чинили кривди, могли жити спокійно і ні за що не переживати. Цікаво, а чи були такі? І найважливіше питання всієї історії з Довбушем – це те, чи був він насправді карпатським Робін Гудом?
Виявляється, що опришки не просто «ходили», вони потім здобуте «залишали родичам як грошову допомогу». Але це докорінно міняє ситуацію. Відбирати в одних і віддавати родичам, а також робити подарунки своїм «любаскам» – це не народне месництво, а грабежі.
Цікавим у цих оповідях є також історичне позиціонування: народ і влада. Ми вже знаємо, що в цій концепції народ (українці) – це селянська біднота. А влада завжди чужа. Бо вона – це «польська шляхта», «польські війська» і різноманітні економи, лихварі й орендарі. І ті нечисленні українські (місцеві) господарі, які продалися панам. А Олекса Довбуш був «своїм». Його «простий люд» любив і вважав своїм спасителем.
Типовий казковий сюжет, де пани несправедливі, а той мастак, що вміє відібрати у панів, назавжди сам стає багатим. На жаль, як і в казках, на цьому місці сюжет обривається. І невідомо, як той новобагатько поводився з бідними, що лишилися в його оточенні. Скільки він їм платив за роботу? А якщо далі ніхто не працював, то звідки бралися матеріальні цінності для подальшого безбідного існування?
Але творцям соціального або національного міфу продовження історії нецікаве. Воно для них закінчується зі смертю народного месника. А оскільки в смерті героя не все можна розкласти на чіткі класові або національні полички, то доводиться маніпулювати.
Навіть радянські дослідники змушені були вказувати в історії з Олексою Довбушем на його любовні походеньки до чужих жінок. І нібито один з чоловіків – Стефан Дзвінчук за це його і підстрелив. Новітні ж дослідження показали, що не жінка була причиною конфлікту. А що Олекса Довбуш прийшов з побратимами уночі до хати Дзвінчука і вламувався до неї, підважуючи двері. А коли підважив і вдерся, то «підкуплений панами» Дзвінчук, вистрелив і поранив його. Побратими втекли, прихопивши зі собою пораненого Довбуша, але не надовго – залишили його недалеко в лісі, прикидавши злегка гілляками.
І тут починається нова інтерпретація з характерними для нашого часу національними елементами. Польським жандармам нічого не коштувало знайти національного героя і принести його… до корчми. Де «єврей перев’язав рану, щоб його можна було допитати». Мужній опришок, стікаючи кров’ю, не виказав ворогам та їхнім прислужникам місця, де сховав награбоване, відмовився від сповіді та причастя й тихо помер. Довбуш помер, але залишив своїм нащадкам надію – розбагатіти, знайшовши його скарб. Це і є той найбільш інфантильний меседж, який нам пересилає історія карпатського Робін Гуда.
У казці про справедливого Робіна Гуда нічого поганого немає. Як і не було б нічого злого в оповідях про народного опришка Олексу Довбуша, який не змирився зі своєю незавидною долею і хотів свободи й незалежності, передусім собі. Такої свободи і такої справедливості, які могла собі уявляти та бажати людина із соціальних низів у XVIII столітті. Але тільки не як приклад для наслідування у XXI столітті.
Про Олексу Довбуша потрібно розповідати, можна навіть комерціалізувати легенду, але на його прикладі не можна виховувати. Цікаво, чи розуміють це діти із пластового 13-го куреня, який має ім’я Олекси Довбуша? Чи розуміють екскурсоводи та вчителі, які щодня на «Стежці Довбуша» розказують про нього як про героя і народного месника? Чи розуміють, що в такий спосіб оспівують рекет, грабежі та злодійство? І чи здогадуються, що коли закінчаться найбагатші, то черга може дійти і до них?