Війна торкнулася кожного українця без винятку. У когось воюють рідні чи друзі, хтось воює сам, дехто рятує життя на передовій чи в тилу. Анну з Херсонщини війна змусила кинути все і тікати з-під обстрілів, рятуючи сина.
СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.
Тепер небезпека та горе від цих подій одні на всіх українців. Та ми можемо тільки здогадуватись, що відбувається на тимчасово окупованих територіях. Анна виїжджала з Херсонщини, коли туди вже зайшли російські війська. З родиною вони тиждень не виходили з підвалу, стали свідками жахливих подій та вчинків ворога. Це й спонукало в один день, ризикуючи життям, скласти все своє життя в одну сумку і їхати світ за очі, щоб зберегти найцінніше. Про свій шлях порятунку жінка розповіла у 24 каналу у рамках проєкту СВОЇ. З дозволу редакції ZAXID.NET робить передрук цієї історії.
«Я росла з прабабусею. Коли вона була малою, то якийсь час застала те, що ми зараз знову переживаємо. Розповідала мені ці історії і я їх пам’ятаю досі. Хвилювалась за це все ще з 2014-го. Тому війна для мене почалась ще задовго до 24 лютого», – каже Анна.
«Навколо тривали бої, наші військові йшли з автоматами на ворожі танки»
Жінка цікавиться політикою. Коли почула новину про те, що росія визнала квазіутворення на Донбасі, то одразу зрозуміла – буде війна. Почала обдзвонювати всіх родичів і попереджати, але ті не вірили. Тоді Анна навіть трохи розізлилась на них. Та тепер каже, що краще б вони мали рацію, а не вона. Адже майже всі її рідні залишились в окупації.
Якими були ваші відчуття, коли почалась війна 24 лютого?
За день до цього я зібрала синові тривожну валізку. Поклала мінімально необхідні речі, їжу, документи. Не могла спати, лягла близько 4 години ранку. Через 20 хвилин відкрила очі від вибухів. Мені здавалось, що я буду готова до цього, бо розуміла, до чого йде. Переді мною вже стояв чоловік, який теж не вірив, що все почнеться. Тоді ж він просто тримав телефон і сказав: "Так". Я почала панікувати, збирала речі меншому брату.
Що відбувалось на Херсонщині в перші дні?
Вікна нашого дому виходили на одну з військових частин області. Ми дивились у вікно і бачили ракети, які летять і все горить. Багато машин, люди починали виїжджати, всюди черги. Навколо йшли бої.
Додзвонитись до родичів, щоб просто почути їх голос, було нереально. Кожна розмова – це сльози, бо велика родина і всі були під вогнем.
По дорогах почали роз'їжджати ворожі танки туди-сюди. Багато людей загинуло. Наші військові йшли на танки з автоматами. Ті їх вбивали, потім їздили по тілах і не давали людям забрати. Просто закопали в саду біля моєї школи.
«Прийшли окупанти, забрали тата з собакою, а ще – всю їжу й гроші»
Анна наполягає, що Херсон ніхто не здавав без бою. За нього боролись, але сили були нерівні. Людей на мітингах просто розстрілювали.
«Ми тиждень просиділи в підвалі, бої були постійно, ніхто з дому вже вийти не міг. У нас був великий собака і деякий час ми відчували себе в безпеці. Але потім окупанти прийшли до нас в хату. Вони заходили в усі будинки, дивилися хто є, перевіряли чоловіків, зброю», – пригадує жінка.
Що пережили під час обшуку?
До нас прийшли четверо окупантів зі зброєю. Забрали тата і собаку. Все, що було в хаті, від їжі до грошей, забрали. Залишили одну тарілку картоплі й 200 гривень. Чому забрали тата – неясно, але думаю, що їм здалось ніби він коригувальник вогню на них. Нам було добре видно, що вони робили в військовій частині. Бачили, як росіяни переодягалися у форму наших хлопців і ходили по хатах, робили те, що фашисти колись. Хотіли, щоб люди думали, що це ЗСУ. Тактики якоїсь не мали, просто їздили і вбивали.
У біді люди починають гуртуватися й допомагають одне одному. Так було й на Херсонщині в перші дні окупації. Анна розповіла, що магазини не працювали. Всі допомагали, хто як і чим міг, по сусідству. А як хто виходив, то їх росіяни просто вбивали. Так зробили з її однокласником.
Як вашому татові вдалось вибратись з лап ворога?
Його протримали добу і повернули. Тримали в посадці разом із собакою. Самі через 50 – 100 метрів були від нього. Мені здається, що вони когось чекали і тато був як живий щит. Бо казав, щоб ті забрали собаку до себе, а вони не хотіли, бо як хтось буде йти, то собака почує. А в темноті не видно хто і що. Собака б загавкала і тата могли вбити.
Ще був випадок в одному селі, коли вони прикривались жінкою та дитиною. Вона опинилась в домі сама і 5 днів вийти не могла. На даху були російські снайпери, біля двору стояли два танки. Постійно тривали бої. Їй вдалось вибратись під ранок. Два села з дитиною пішки пройшла, щоб дістатись до мами.
«Ночували в полі під обстрілами "Градів"»: виїзд з окупованої Херсонщини
Коли остаточно визріло рішення, що треба виїжджати?
Як починали думати про це, то було дуже страшно. Вже тоді траплялись випадки, коли росіяни розстрілювали машини людей. Без різниці, чи пише в тебе на склі «діти», чи є білий прапор. Це було вибірково хаотично, робили що хотіли.
Після випадку з татом ми зрозуміли – лишатися небезпечно, треба їхати. Дитина мала, постійні сльози, стрес. Блокпостів тоді ще не було. Але вони сиділи в засідках, були заховані десь між дерев – так, аби їх не було видно, але щоб бачили машини, які їдуть.
Анна з чоловіком вирішили, що поїдуть машиною полями у Кривий Ріг. Тільки цей шлях давав шанс не стати мішенню для російських солдатів, як це було з людьми, які подались їхати трасою. У Кривому Розі в чоловіка жила мама та сестра з дитиною. Разом із ними вирішили їхати ще сусіди.
Як збирались у дорогу?
Ми зрозуміли, що в них вже виробився певний режим обстрілів. Якщо вночі тихо, то вдень будуть стріляти і навпаки. Орієнтувались на цей спокійний час, щоб проскочити. У чому сиділи, в тому й стрибнули в машину. Захопила малого рюкзачок і документи. Мали пляшку півторалітрової води на шістьох і печиво дітям перекусити. Дорога була страшною, ночували в полі під обстрілами «Градів». Всі виснажені, тиждень ніхто не спав, не їв, не мився нормально. Я думала тільки, що робити і як нагодувати дітей.
Що найстрашнішого довелось пережити під час тієї втечі?
Біля одного села в полі наткнулись на росіян. Здалеку побачили, бо вони вийшли з автоматами на дорогу і наставили їх на нас. Взяли документи й перевірили всю машину. Чоловіків роздягали до трусів і шкарпеток, перевіряли, чи ті мають татуювання. Те саме робили з нами і з дітьми навіть. Ледь в рота не заглядали.
Малому 3 рочки, а моєму брату – 13. Та що може та дитина показати чи мати. І то під дулом автомата змусили роздягтись посеред поля в лютому місяці. Нас пропустили, але ми не думали, що доїдемо. Здавалось, що вслід випустять автоматну чергу. Та їхали помалу, не провокуючи. Тому порівняно з іншими людьми, ми ще виїхали добре і легко.
«Планувала їхати в Польщу, але не змогла залишити чоловіка»
Жінка зізнається, що їй здалось, ніби Кривий Ріг тоді жив геть іншим життям. Люди гуляли парком, магазини працювали. Від Херсона їх розділяла невелика відстань, а реальність вже була іншою. Та вона боялась, що росіяни прийдуть і сюди, тому вирішили, що треба їхати далі.
«Мама чоловіка лежача. Носити її щоразу в підвал, коли повітряна тривога, було нереально. Ми думали їхати в Польщу. Чоловік мав повернутися назад і стати на облік у військкомат. У дорозі нас цього разу вже було семеро. У голові одні думки – куди їхати далі, щоб безпечніше», – пригадує Анна.
Як потрапили у Львів і що було тут?
На трасах ми довго стояли у чергах. На блокпостах усі машини перевіряли. Вже як почали під'їжджати ближче до Львова, то в мене думки були більш ясні, голова почала функціонувати. Я замислилась, чи є сенс кудись їхати за кордон.
На вокзалі було багато автобусів і людей, волонтерів. Я в одній із черг по дорозі познайомилась із дівчиною, яка дала номер польського волонтера. Він допоміг маму влаштувати в хостел і ми всі жінки мали їхати вже в Польщу, було житло.
Що не дало вам поїхати в Польщу з усіма?
Коли вже треба було сідати в цей автобус, то я сказала до волонтерів, що нікуди не поїду. Подумала, як же тут чоловіка залишу. Він же не спав, втомлений, а ще треба вертатись назад. Для мене то була б зрада. Так і залишилась. А волонтер мого брата в Польщі відвіз прямо до мами, вона там працює. Всі поїхали, а ми залишились втрьох на парковці біля супермаркету. Жартували, що можемо жити в машині, бо вона відчутно спорожніла. Купили нарешті поїсти нормально вперше за довгий час.
Знайти житло родина тоді довго не могла. Охоронець в супермаркеті підказав, що можна переночувати у спортзалі в центрі міста. Зранку Анна з сім’єю збирались вирушати на Вінниччину. Там дядько знайшов для них старий будинок, де погодились їх прийняти.
«Прийшли в той спортзал, а місця вже не було. Дівчата дивились на мене, а я на них. Кажу їм, що значить ми в машині переночуємо. Але вони сказали лишатись, щось придумають. Поселили нас на третій поверх, дали матраци і пледи. Так поспали і зранку знову в дорогу», – розповіла Анна.
«Вперше за довгий час нормально виспалися»: сім'я оселилась на Львівщині
То як ви все ж таки залишились на Львівщині?
За Львовом зупинились на заправці. Передзвонила в те село, щоб сказати, що ми їдемо. А голова мені каже, що вже віддали наш дім. Стоїмо шоковані – дорога, ми і заправка. Та коли ми ночували в спортзалі, то я розговорилася з дівчатами і сказала, що шукаю житло. Вони почали це виставляти у своїх соцмережах. Сталось диво – нам подзвонила дівчина і сказала, що є будинок. Я зв'язалась з господинею і домовилась про умови. Так ми й залишились на Львівщині.
Ви їхали до геть чужих людей. Як вас прийняли?
Поки ми доїхали, то вже було темно. Нас провели до будинку. Син сказав, що хоче їсти. То господарі завезли до себе і ще нас нагодували. Ми дуже вдячні за все. Тоді привезли назад, дали постіль, все, що треба. То ми вперше виспались за довгий час нормально. Наступного ранку поїхали в сільську раду реєструватись і в військкомат.
Життя в новому місці та моменти єдності
Родина не сиділа на місці з першого дня. Анна хотіла віддячити місцевим за їхню турботу та співчуття. Запропонувала в сільській раді поскладати речі, які принесли на допомогу біженцям. Згодом її попросили прибирати і платили за це. Тепер жінка робить брови місцевим дівчатам. Чоловік влаштувався на роботу біля Львова. Родина навіть взяла собаку Арчі.
У ці моменти ви відчували єдність всієї країни?
Я за весь цей час зустрічала багато людей. Іноді вони допомагають комусь для галочки. Треба бути готовим, що всі різні і по-різному це переживають. Та для мене моменти єдності були, коли зустрічала людей, які мені допомагали безкорисно, від щирого серця.
Ці ж дівчата, завдяки яким я знайшла житло. Тут місцева сільська голова. Вона робить це не для того, щоб всім потім розказати і щоб люди про це говорили. Точно скажу, що між нами зараз єдність є і є ті, хто тобі поможе, і кому ти поможеш.
«Дітей з окупації треба вивозити заради майбутнього»
Як вважаєте, «другий» дім став зараз справді домом? А люди поруч, які здавались ще нещодавно геть чужими, стали рідними?
Не зовсім так, але це тому, що я така людина. Для мене стати рідними тяжко і навіть не всіх родичів можу назвати такими. Та точно скажу, що нам тут добре. Ми вже звикли і до нас гарно ставляться.
Що можете сказати людям, які бояться покидати рідні домівки і переїжджати в більш безпечні місця? Що порадите їм?
Виїжджати чи ні – це вибір і відповідальність кожного окремо. Та я б радила виїжджати, але не в великі міста. Люди, які вирішать так, мають розуміти, що їм доведеться будувати все заново. Багато хто лишається, бо прив'язаний до домівок. Не кожна людина готова починати все заново, бо здається, що воно ось-ось і закінчиться. Але це не так.
Діти ростуть і їм треба давати майбутнє, нормальне спілкування, життя. Щоб дитина спала і не боялась грому. Наш тільки тиждень побув там і я вже бачу, як він змінився, став закритим, боїться, не з всіма говорить. Тому треба розуміти, що ви прив'язані до своїх собак, котів, яких можете взяти з собою. Та й вивезти свою дитину заради майбутнього життя. Бо ви своє прожили, а дитина – ні. Треба їхати і бути готовим до нового і до того, що доведеться пахати.
Що зробите одразу після перемоги?
Одразу поїду до родини, всіх їх обійму, поцілую. У мене болить за них душа. Завжди дивлюсь на телефон, сплю з ним і чекаю дзвінка від рідних. Люди, в яких там хтось залишився, повернуться обов'язково.
Звільнення окупованих територій чекає вся Україна. Ми всі любимо свій дім, бо це місце, де тебе чекають завжди. Втратити його – справжнє горе. Та українці стали настільки сильними і єдиними в своєму бажанні прогнати ворога, що нам усе під силу. Тому ми ще не раз зберемо всю родину за одним столом у рідному домі. Саме про це мріє наша героїня.