Специфіка минулих виборів в умовах COVID-19 та нового формату бюлетенів забезпечила багатьом виборцям, зокрема авторові цих рядків, сумнівне задоволення стояння в черзі задля благородної мети – взяти участь у торжестві демократії під назвою «місцеві вибори». Оскільки стояти довелось доволі довго, треба було шукати способи розважитись. А в черзі до виборчої дільниці немає цікавішого заняття, ніж слухати «глас народу».
Розмови про те, що «всі вони однакові» та «кого не обери – будуть красти», навряд чи можна вважати несподіваними. Хоча цього разу «нових облич» у списках було як ніколи багато. Настільки, що стосовно більшості з них навіть у тих, хто активно цікавиться громадським і політичним життям, виникало запитання – а хто це взагалі такий?
Новою «фішкою» для тих виборців, які все ж вирішили прийти на дільниці, стало проведення незадовго до виборів адміністративної реформи. Таким чином Львів став не тільки обласним центром, а й районним. Тож львів’яни йшли в неділю обирати, поміж іншого, і районну раду.
На цьому моменті в черзі було найцікавіше. Частина людей відверто не мала уявлення, що таке Львівська районна рада. Намагання автора роз’яснити декому із сусідів у черзі, що це ми не раду Личаківського району обираємо, увінчались лише частковим успіхом. Дехто також плутав раду ОТГ (ексміську) з районною.
Описана вище розгубленість для багатьох змінювалась ледь не панікою після отримання бюлетенів для голосування. Якщо документ для вибору голови Львівської ОТГ мав стандартний вигляд, то бюлетені для виборів депутатів рад різних рівнів нагадували гру в «бінго»: дві колонки пустих клітинок, багато списків і ще більше відомих, а частіше невідомих імен та прізвищ.
Що робити із цим «бінго» – окремий квест. Можна припустити, що нова виборча система з так званими відкритими списками і справді має чимало переваг і покликана змінити процедуру на краще. Та навіть якщо наміри були благородні, то реалізація вийшла «як завжди».
Багато виборців не мали чіткого розуміння того, як слід заповнювати бюлетені до міської, районної чи обласної ради. Чи обов’язково вписувати номер конкретного кандидата? Якщо так, то чи слід його вписувати точно за трафаретом? Чи потрібно вписувати цифру нуль, яка була в графі для номера кандидата, але не в списку самих кандидатів?
Звісно, можна апелювати, що в соцмережах й інтернеті було вдосталь пояснень та інструкцій. І це буде правдою. Проте є одразу кілька «але». Інформування співгромадян завжди було і є сьогодні «болючим місцем» українських чиновників. Навіть наявні інструкції не завжди чітко описували алгоритм заповнення нових бюлетенів.
Не додавали ясності й додаткові тлумачення від ЦВК: спочатку заявляли, що номер кандидата слід вписувати строго за трафаретом, згодом – що це не обов’язково, лиш би можна було розпізнати цифру в клітинці. Водночас інтернет як джерело інформації все ще охоплює далеко не всіх українців. Тож багато виборців, особливо старшого віку, відверто не знали, як їм діяти. Чим породжували мініквест уже для членів комісій, які мали без ознак агітації пояснити, як і де ставити позначки. На дільниці автора це виглядало творчо, проте без відвертих «фейлів». На відміну від однієї з київських дільниць, де, за словами журналістки «НВ» Ольги Духніч, інструктаж виглядав трагікомічно: «То рожевий папірець, то ви як за Кличка голосуєте, тьху! За мера!».
Чи несподіваною в такому випадку є низька явка виборців на цих місцевих виборах? Звісно, що ні. Можна говорити про те, що люди втомились від безперервної агітації, що кандидати «не такі» (хоча коли вони були для більшості «такі»?). Можна вказувати, що в Європі місцеві вибори завжди мають меншу явку, ніж президентські чи парламентські.
Може, й так. Та погляньмо на декого зі сусідів. Явка на місцевих виборах у Польщі у 2018 році становила 54,9% у першому турі і 48,89% у другому. Можна апелювати до того, що польське суспільство «розігріте» політичними й суспільними боями між правлячою партією та опозицією, дискусійними законами тощо. Та хіба в нас не так? У куди спокійнішій Словаччині під час комунальних виборів (коли обирають мерів міст чи старост у менших населених пунктах) у 2018-му явка становила 48,67%.
П’ять років тому на місцеві вибори в Україні прийшло 46,61% виборців. І це враховуючи, що значна частина вимушених переселенців не могла скористатися правом голосу, на відміну від останнього волевиявлення. Показник явки 25 жовтня 2020 року 36,88% – це передусім результат двох чинників. Перший з них – епідемія коронавірусу – радше об’єктивний. Натомість другий – нова виборча система, новий формат бюлетенів, рекордно велика кількість кандидатів і, вишенька на цьому торті, слабке інформування виборців про новації – це організаційний «ляп» на всіх рівнях: від парламенту й ЦВК до місцевих органів влади.
Окремо варто «відзначити» проведення адміністративної реформи незадовго до виборів. Різні її проєкти обговорювали роками, а то й десятиліттями. Але коли ж її реалізовувати, як не перед місцевими виборами. Спочатку робиш – тоді думаєш (або ні) – саме такою логікою, схоже, керувались відповідальні за ці зміни.
Тому спостерігаючи, а тепер й описуючи та аналізуючи розмови, труднощі і дискусії під час стояння в черзі на виборчу дільницю, автор ставив собі запитання і ставить досі – скільки виборців вирішили не морочити собі голови «бінго» в бюлетенях і зайнятись недільного дощового дня чимось простішим і спокійнішим?
Традиційно можна нарікати на брак громадянської свідомості та активності українців. І на це, знову ж таки, є підстави: виборче право – це радше обов’язок. І після виборів чи не найбільше нарікатимуть на новообрані ради та мерів ті, хто не голосував взагалі. Автор і сам зазвичай любить критикувати «простий народ», який обирає простіші й переважно хибні шляхи, ведеться на примітивний популізм тощо.
Та цього разу можна цілком зрозуміти неучасть у волевиявленні. Якщо ускладнювати виборчі процедури, не надавати адекватних роз’яснень і невчасно проводити адміністративні реформи, внаслідок яких чимало людей взагалі не знають, кого й куди обирають, то виборці будуть дезорієнтовані і розгублені. І частина з них традиційно вибере легший шлях – плюнути на все це.
Що дуже прикро, адже в результаті децентралізації останніх років міста місцеві громади мають куди ширші можливості для потенційного розвитку, ніж будь-коли раніше. Тож місцеві вибори не менш важливі, ніж загальні. А для долі конкретного населеного пункту чи окремої ОТГ – навіть у чомусь важливіші за парламентські чи президентські. От лише значна частина українців не надто цим цікавиться, а влада, замість спонукати людей до активності та ліпше їх інформувати, лише знеохочує непродуманими і невчасними діями.