Час летить невблаганно. Ось ще зовсім недавно українці небезпідставно покладали надії на нову владу, сформовану революційним Майданом. Сподівалися на покарання вбивць Небесної сотні, а найголовніше – на невідворотні демократичні зміни, стрімкі реформи та прорив у західний світ. Провести реформи, побороти корупцію, встановити силу закону, відновивши справедливість у судах, і завдяки цьому доєднатися до західного світу з його високими стандартами. Але солодка патока пафосних патріотичних промов, перебраних в овечі шкури підспівувачів олігархів, вкотре засліпила очі і приспала розум. Засвідчила загрозу повторення ситуації після Помаранчевої революції, коли всі її ідеї та ідеали були буквально вихолощені постреволюційними урядами.
Обидва рази головною проблемою українського суспільства було нерозуміння того, що ворогами позитивних змін у країні можуть бути свої ж. Не тільки Путін з маніакальним бажанням відродити імперію, не тільки агресивна Росія, що за будь-яку ціну не бажає відпустити Україну зі своєї орбіти. Не тільки бандит і клептократ Янукович, якого, як ляльку, використовував Кремль. Що справжнім ворогом для майбутнього України можуть бути також певні внутрішні сили. Ідеться про кланово-олігархічну систему з розгалуженою сіткою її користолюбних агентів. Серед яких державні керівники найвищого рівня, політичні лідери, депутати, активісти, лідери громадської думки, патріоти і навіть моральні авторитети. Виявилося, що всім їм зайва копійка кишеню не тисне. І що багато з них були не проти капіталізувати свій статус.
Найнебезпечнішим у всій цій історії була і є подвійна гра. Тобто різка відмінність між життям на публіку і справжнім – на службі в олігархів. Викрити цю підлу гру міг тільки час. Що насправді дуже дорого обходиться суспільству в плані людських втрат, згаяного часу, зневаження ідеалів та через чергову консервацію олігархату. Погано й те, що фактичне фіаско революційних поривів служило утвердженню в суспільстві думки, що система всесильна, що потрібно змиритися, бо й так нічого не вийде. І не виходило. Тому тепер варто розібратися, в чому корінь зла. Для цього мусимо пригадати, як намагалися гнати від себе саму думку, що олігархи брали участь у фінансовій підтримці Майдану. Ні, те, що Майдан був щирим відрухом українців і бажанням революційних змін, ніхто не заперечує. Ідеться про те, хто фінансував так званих лідерів Майдану.
Якщо пригадати події кінця 2013-го – початку 2014 року та критично придивитися до «пайової участі» олігархів у фінансуванні Майдану і «триголової» опозиції на сцені, то з подивом виявимо, що серед щедрих спонсорів були Рінат Ахметов, Сергій Льовочкін, Дмитро Фірташ, Ігор Коломойський, Віктор Пінчук, який так само демонстрував свою фізичну присутність серед революційних мас. Та що там олігархи? Брати Клюєви, стовпи режиму Януковича, фінансували на перших порах «озвучку» Майдану.
Уже тоді подейкували, що кожен з лідерів Майдану має звʼязок зі своїм персональним олігархом. Говорили, що донором Арсенія Яценюка є Рінат Ахметов. До слова, час показав, що Арсеній Петрович після всіх «звитяг» на найвищих посадах у післяреволюційній Україні не те що не розірвав фінансової пуповини з Рінатом Леонідовичем, а навіть залишився його найвірнішим солдатом в інформаційній війні за збереження монопольних впливів олігарха.
Про звʼязок Петра Порошенка та Віталія Кличка з розпорядником грошей Путіна в Україні та українським олігархом Дмитром Фірташем і говорити не доводиться. Оскільки все зафіксовано в протоколі австрійського суду, де Фірташ на слуханнях заявив, що під час зустрічі у Відні вони розподілили ролі між Кличком та Порошенком. Фірташ переконав Кличка обмежитися посадою мера Києва, а Порошенкові відкрив пряму дорогу в президенти. Тоді він чітко сказав, що весь його медіаресурс, який складався з десяти телевізійних каналів, працюватиме на Порошенка. Так Владімір Путін «благословив» Петра Порошенка на трон.
Свої спонсори були і в Олега Тягнибока та ВО «Свобода», у Юлії Тимошенко, в Олександра Турчинова. І в усіх діячів трохи меншого калібру. Після цього постає запитання: як саме олігархи та Росія були зацікавлені в Революції гідності? Річ у тому, що обидві ці сили були кровно зацікавлені, щоб ідеали Революції ніколи не були втілені в життя. Щоб зберегти в Україні кланово-олігархічну систему, щоб не дозволити країні піти шляхом реформ.
Коли в Україні вищі пости обійняли Порошенко, Яценюк, Турчинов та «специ» від Тягнибока, Путін й олігархи могли бути спокійними. Путін, тому що був упевнений, що нереформована Україна, паралізована олігархатом, від нього нікуди не дінеться. Тому що олігархи самі не допустять інтеграції України в євроатлантичні структури. Оскільки там їх чекає життя за законом, тобто у кращому разі – чистий бізнес, а в гіршому – тюрма. Ну, й олігархи не мали наміру втратити такий ласий шмат для безконтрольного і дикого викачування капіталів. Інтереси путінської Росії та українського олігархату сплелися в тугий вузол спільних інтересів.
Проте далі історія поточилася не зовсім гладко. Це сталося після раптової зміни планів Путіна і російської анексії Криму та агресії проти України на Донбасі. Тоді олігархам довелося визначатися. І вони розділилися на дві групи: проросійських і проукраїнських. Зауважу, що цей поділ був суто ситуативним, оскільки для олігархів не існує поняття «батьківщина». А йдеться лише про їхні статки та приватні інтереси. Але навіть тут олігарх Ігор Коломойський не захотів ділитися своїми статками з Путіним та його голодною зграєю й організував оборону українських кордонів та повів боротьбу проти внутрішніх сепаратистів.
Натомість Рінат Ахметов у цей загрозливий для країни час спробував шантажувати Київ непокорою Донбасу. Експерти мають добре памʼятати і його сумнозвісні «гудки» і вимагання щорічної «данини» в розмірі 15 млрд грн для Донбасу. До всього треба додати узгодження дій безпосередньо з Путіним. Те, що шулер Ахметов переграв у цій історії самого себе, не робить його автоматично жертвою російської агресії. Він якнайбільше долучився до того, що Україна важко кривавить донині.
Цікавим у цьому плані є також розвиток подій за часів президентства Порошенка. Сказати, що Порошенко на посту президента і надалі поводився як бізнесмен – це нічого не сказати. Порошенко, ставши президентом, сам пішов в олігархи. І тут його забаганки не могли не увійти в конфлікт з інтересами наявних олігархічних груп. Сталося так, що Коломойський, витратившись на оборону України, захотів багаторазово компенсувати втрати. Порошенко, володіючи важливим владним ресурсом, зміг його навіть «видавити» з України. Правда, не позбавивши ласих шматків в Україні.
Наступна порошенківська «сага» стосувалася налагодження вигідної співпраці з Віктором Медведчуком, який після арешту Фірташа у Відні зайняв пост головного виразника інтересів Путіна в Україні. Завдяки Медведчуку Порошенкові вдалося не тільки отримувати зиск з певних оборудок з росіянами та навіть зі сепаратистами з ОРДЛО, але й узгоджувати багато справ з канцелярією Путіна. Медведчук, так би мовити, рвонув у політичному й економічному плані. Завдяки купленим пропагандистським каналам та, підім’явши під себе частину колишніх «регіоналів» у вигляді ОПЗЖ, він перетворився не тільки на вагомий політичний чинник, його впливи стали загрожувати демонтажем української державності зсередини.
«Полоскотавши» на початковому етапі бізнес Ріната Ахметова, Порошенко зумів і з ним налагодити плідну для себе співпрацю. І йдеться не тільки про сумнозвісний Роттердам+. Вийшло на те, що олігархи після Революції гідності не тільки не втратили контролю в енергетиці країни, а навіть розширили свої впливи, а їхня монополія загрожує існуванню держави.
Після несподіваної для олігархів та Росії зміни влади в Україні з обранням президентом Володимира Зеленського атаки на нову владну команду серйозно загострилися. Але й тут були нюанси. Ігор Коломойський, всупереч планам олігархічного цеху, вирішив відвоювати «своє». І заходився просувати в президенти молодого актора Зеленського. Він підставив йому інформаційне плече у вигляді найпопулярнішого телевізійного каналу. Сподіваючись, що той, будучи недосвідченим і не маючи команди, потрапить у пряму залежність від нього. Коломойський прорахувався лише в одному. Західні фінансові спонсори України та гаранти безпеки в регіоні не мали наміру залишати Зеленського на поталу олігархам. Вони чудово розуміли, що в разі нової прямої агресії Росії проти України олігархи легко змінять окрас і перейдуть на бік Путіна. Що вони потенційні союзники Путіна, а не патріоти України.
З часом Зеленському вдалося вийти з-під прямого впливу Коломойського, але йому потрібен був хоча б ситуативний союзник серед олігархів. Здається, що таким союзником на короткий час став Рінат Ахметов. Телевізійні канали якого довший час зберігали нейтральність щодо президента України. Особливо в той час, коли телеканали Петра Порошенка та Віктора Медведчука виливали гігатонни бруду на Зеленського.
Після президентських виборів у США Зеленський відчув істотну підтримку своїх планів з боку Америки. Помилкою українських олігархів та Путіна стало те, що вони не могли повірити, що в Україні зʼявився президент, який не має наміру брати участі в їхніх злочинних оборудках. Не збирається збагачуватися за рахунок таємних угод з олігархами. Що його намір – це серйозне бажання змінити країну, визволивши її з-під диктату олігархів. І тут почалося найцікавіше – Зеленський розгорнув повномасштабну війну з олігархами.
Завдяки синергії з американцями це почало йому вдаватися. Відомо, що смерть олігархічного Кощія перебуває в руках Міністерства фінансів США та державного департаменту. Тому що завдяки санкціям усе, що «нацарювали» олігархи, вмить може перетворитися на черепки. Просто американцям був потрібний серйозний внутрішній союзник в Україні. Який би не так нахабно, як Порошенко, протидіяв впровадженню антикорупційного законодавства. Щоб американська «нейтралізація» Фірташа, кримінальні провадження проти Коломойського, «добро» на арешт Медведчука і заборона вʼїзду до Америки Ахметову були належно використані в Україні.
Найбільшою проблемою в боротьбі Зеленського з олігархами залишаються українські суди. Суддівська мафія, що формувалася під замовлення олігархату, і надалі є незворушною. Вона може будь-які антиолігархічні дії влади звести своїми ухвалами нанівець. Саме тому такими важливими є останні американські санкції проти творця цієї системи Андрія Портнова та колишнього голови Конституційного Суду України Тупицького. Який своїми рішеннями ледве не ліквідував усі реформаторські досягнення попередніх років. Насправді ці санкції мають послужити сигналом для решти суддів. Що в разі саботажу і неправомірних рішень вони можуть бути позбавлені доступу до своїх прихованих капіталів або не зможуть залишити межі України.
Зрозуміло, що накопичували вони такі багатства не для того, щоб сидіти у своїх хоромах в Україні. Їх манило Лазурове узбережжя або іспанські пляжі. Тепер же їм всім доведеться задуматися, перш ніж виступити на захист інтересів олігархів. За такої американської підтримки та активних антиолігархічних дій президента Зеленського в Ахметова, Коломойського та Порошенка можуть початися серйозні проблеми. Не допоможуть ні масовані атаки на владу з боку олігархічних каналів, ні мобілізовані «авторитети». Не спрацює більше й ультрапатріотична риторика. Тому що невідповідність сказаного і реальних практик прямо промовляє до свідомості наймолодшого покоління.
Саме тому президентові Зеленському потрібно шукати слабкі місця в олігархічній обоймі. Укладати з окремими фігурантами ситуативні союзи, щоб розхитувати їхні міцні лави, а потім нейтралізувати одного за одним. Дії олігархів та їхньої обслуги можуть тільки сповільнити зміни, призупинити, але не спинити, бо молоде покоління мислить прагматично і його ніхто не зіб’є з толку китичками калини або розповідями про чудове життя в Радянському Союзі. Олігархи і Путін хочуть розхитати Україну, щоб зберегти свої владу і впливи. А українській владі треба розхитувати олігархів та російських агентів впливу і викидати, як гнилі зуби. А потім уже і про імпланти можна подумати.