Останні президентські виборчі перегони виразно засвідчили, що більшості кандидатів не йдеться про майбутнє держави та добробут суспільства. Для багатьох їхніх штабів це звичайна боротьба піар-технологій. Як можна було зауважити, і це підтверджують непоодинокі казуси, програми кандидатів не відігравали жодної ролі. Дехто їх навіть не читав. Не було боротьби ідей та концепцій. Проте була боротьба брудних компроматів, підставляння та оббріхування.
Бої симулякрів
Кандидати в більшості своїй нагадували звичайних симулякрів, яких штучно «вивели» відповідно до настроїв та очікувань окремих категорій виборців. Ці симулякри озвучували тільки те, що аудиторія готова була почути. Вони звели раціональне мислення до мінімуму, зате добре відпрацювали рефлекторну дію мас на конкретні подразники. Юлія Тимошенко пообіцяла знизити вдвічі ціни на газ, а підставний Каплін відразу парирував ціною в чотири рази нижчою. Володимир Зеленський, щоб зберегти популярність і не розчаровувати своїх виборців, сховався за образом кіношного Голобородька з відточеними популістськими фразами і наживо не з’явився на жодних дебатах. Полковник Гриценко так довго приміряв образ між Піночетом й інтелектуалом з Центру Разумкова, що якби вчасно не зупинився і не почав говорити від себе, то взагалі залишився б у межах статистичної похибки. А так хоч трохи себе проявив.
Петро Порошенко поводився так, ніби є керівником найпотужнішої країни Європи. Розбіжності між його заявами та реальністю працювали якнайбільше проти нього. Пропагандистські розробки його штабу на зразок «Армія–мова–віра» легко розбивалися об жорстоку буденність. Проте були і тактичні успіхи. Наприклад, ритуальні танці з Томосом потіснили охочих спитатися, що ж пан Порошенко виконав із програми, з якою йшов на виборах 2014 року? Звіт за пунктами цієї програми став би фатальним вироком його політичній кар’єрі.
Але таке могло б статися в якійсь іншій країні, а не тут. Бо в нас Петро Порошенко умудрився йти на наступний термін взагалі без плану конкретних дій. Бо ж не можна назвати програмою наміри допровадити Україну до членства в НАТО і ЄС. Так, у таке майбутнє можна вірити і навіть прагнути цього, але не створивши твердих підстав для вступу, все це пахне радше якоюсь «маніловщиною». Був уже колись такий ексцентричний радянський лідер, який обіцяв наздогнати і перегнати Америку та навіть життя при комунізмі. І нам відомо, чим це все скінчилося.
Війна «всіх проти всіх»
Замість того, щоб почати реально боротися з корупцією і реформувати країну, ціла армія пропрезидентських пропагандистів буквально накинулася на критиків чинної влади. Їх називали «агентами Кремля», оголошували несправжніми українцями, нібито тільки їм відоме мірило тієї справжності. Приписували бажання негайно здати Україну ворогові. А публічне шельмування стає елементом політичної культури.
Виборчі штаби та їхні клеврети, щоб поживитися екзальтованим та дезорієнтованим електоратом, намагалися розжарити суспільство до червоного стану. І це їм вдалося. Телевізійні канали втратили сором, а журналісти професійну гідність, стали відверто «мочити» конкурентів своїх господарів. І навіть тоді, коли українці вже визначилися зі своїми електоральними симпатіями, штабні агітатори й далі намагалися «переконати» протилежну сторону у виключній правоті саме їхнього кандидата. Робили це свідомо образливо і принизливо. Такі «переконування» призвели до ще більшої поляризації, яка загрожує втратою громадянського консенсусу в суспільстві.
Важко перерахувати, скільки разів і як такі виборчі технології зашкодили Україні, і зсередини, і назовні. Сліпа боротьба за особисту перемогу, без огляду на інтереси держави, є одним з найбільших злочинів проти майбутнього України. Тому що виборчим штабам та їхнім кандидатам йшлося про те, щоб залишитися при владі, або ж дорватися до неї. Розпікаючи суспільство ніби на розжареній сковороді, агітатори навіть не хотіли думати про те, що ж буде після виборів? Перетворення виборів на священну війну «всіх проти всіх», де горе переможеним, після виборів може плавно перерости у громадянське протистояння. Загрожує масовою незгодою, а то й непокорою переможцям. Але штабні про це не думають, для них найважливіше – знайти такі хитрі ходи, щоб пропхати за будь-яку ціну свого кандидата у президенти.
Технологія «по-приколу»
За рік до виборів один із теперішніх штабістів розповів мені таку історію. Щоб викинути остаточно з когорти кандидатів у президенти Андрія Садового (сміттєвої блокади виявилось замало), штатний політтехнолог президента Порошенка Ігор Гринів «по-приколу» вписав у рейтинг кандидатів популярного співака Святослава Вакарчука. Щоб показати Садовому, що він навіть зі співаком не потягається і що йому є гідна альтернатива. Але «прикол» виявився фатальним для чинного президента. Вакарчук зі старту увійшов до списку лідерів. Виявилося, що в чинного президента антирейтинг такий високий, що українці готові голосувати за перше-ліпше нове обличчя.
Цей феномен відразу зауважили інші політтехнологи. Тому закинули і свій пробний камінь в особі актора комедійного жанру Володимира Зеленського. Вакарчук м’явся, крутився і все ж не відважився йти на вибори. А Зеленський, відчуваючи підтримку «народних мас», протримався і в підсумку очолив виборчий рейтинг. Насправді високий рейтинг комедійного актора – це вирок попередній «п’ятирічці» Порошенка. Це помста за втрачені шанси і надії. Частина суспільства банально прагне за це помсти. А отже, Порошенкові треба лише перемагати. Тому він і пре як бульдозер, для якого правила і закон не писані. Порошенкові є за що боротися. Він розуміє, що програш на виборах – це його особистий крах. У разі програшу доля його виглядає незавидною.
Сценарії
І тут ми доходимо фактично до кульмінаційного моменту в сучасній історії України. До яких сценаріїв розвитку після оголошення результатів виборів треба бути готовими українцям? Якщо переможе Петро Порошенко, а перемога не буде чистою, то існує серйозна загроза невизнання результатів виборів іншими кандидатами і не тільки. Якщо переможе інший кандидат, то Порошенко просто так не відступить. Йому немає куди відступати. У нього позаду Москви нема. США свою позицію вже кілька разів за останній місяць продемонстрували. Це і позиція пані посол Йованович, і матеріали для низки журналістських розслідувань про корупцію в найближчому оточенні президента. На ЄС є певна надія, але на прохання американців, яка тільки Іспанія не піде на поступки? Отже, треба перемагати за будь-яку ціну. Навіть під загрозою вибуху громадянського конфлікту.
Може так статися, що електоральні симпатії знову матимуть чітке територіальне обрамлення. Київ знову не зможе контролювати регіони. Компроміс з іншими кандидатами через виборчу кампанію «на знищення» уявляється важко. У країні, що воює, настає хаос. Росія з нього обов’язково скористається. Як? Зорієнтується на місцевості. Здається, цього разу одним зі сценаріїв знищення України Росія обрала тактику «хаотизації».
Громадянське суспільство, яке врятувало Україну у 2013–2014 рр., після виборчої війни «всіх проти всіх» атомізоване. Від нього годі сподіватися злагоджених дій. Та й невідомо, хто тепер свій, а хто чужий. Хто є тим втіленням абсолютного зла? Раніше цю роль виконував Віктор Янукович та Партія регіонів. Тепер усі – патріоти, всі виступають за все хороше і проти всього поганого. Правда, є ще Владімір Путін – вічне зло для України. Але й тут важко розібратися, хто є найвигіднішим для нього президентом України? Вважати Юрія Бойка та Віктора Медведчука самостійними гравцями було б безглуздям.
До всього, в країні існують напівприватні армії. Голова МВС командує не тільки поліцейськими та Національною гвардією, він має вплив ще й на парамілітарні формування «Національний корпус» та «Національні дружини», які по-своєму вже задіяні у «виборчий» процес. А коли стануть «захищати» вибір українців, то зіткнуться з порошенківськими націоналістами із С-14. Далі ситуацію прогнозувати важко.
З усього сказаного випливає один невтішний висновок: можливо, Україну захочуть розірвати на шматки зсередини. Страшно, що рвуть її вже останні півроку ті, що представляються найбільшими патріотами. Надія на те, що Америка так просто не здасть позиції, є. Але нам і самим треба розуміти, що ті, хто вдасться до фальсифікацій і не погоджуватиметься з реальними результатами виборів, – добра Україні не бажають.
І наостанок. Демократія, виявляється, не діє там, де нема середнього класу. Від цього виникає зовсім крамольна думка: а може, країну саме тому ніхто не реформував, щоб той середній клас не перетворився на серйозного і впливового гравця? Щоб в Україні не можна було шляхом демократичних процедур ліквідувати кланово-олігархічну систему? Якщо так, то це гра з вогнем.