Кілька років поспіль я починав свої лекції для іноземних слухачів словами німецького колеги Крістофа Міка: "Галичина стає модною". Малося на увазі, що інтерес до галицької історичної тематики серед науковців та літераторів Європи й Америки невпинно зростає.
Таке зацікавлення обіцяло багаті перспективи і Львову, і цілому регіону. Нарешті, можна було сподіватися, що багатюща галицька історія та культура вийдуть на міжконтинентальний рівень та стануть надбанням усього світу. Цьому якнайбільше могли посприяти поліетнічний характер цього краю в минулому та славетні літературні твори письменників із Галичини. Проте віднедавна мушу коригувати свою дотеперішню позицію і більше не говорити про безневинну моду, а вести мову про брутальну політичну інструменталізацію Галичини.
Короткий екскурс в історію "галицького сепаратизму"
Причин повернення до галицької тематики було безліч, а ще більше мотивів – у тих, хто вирішив так чи інакше скористатися з неї. Перша хвиля зацікавлень галицькою темою в Україні була, напевно, найбільш невинною. Це були люди переважно з мистецьких та інтелектуальних середовищ, розчаровані радянським ("совковим") змістом незалежної України. Їхнє звернення до Галичини було радше втечею від безпробудної української реальності й не містило аж ніяких політичних намірів. У такій позиції було багато інфантилізму та мистецької гри для самозаспокоєння. Межі цієї групи постійно коливалися, залежно від того, як виглядали внутрішня ситуація в України та особливо її євроінтеграційні перспективи. Група була напрочуд цікавою і комфортною для самих її учасників.
З часом коло зацікавлених розширилося, в основному завдяки прагматикам, які обов'язково хотіли щось вихіснувати для себе, отримати політичні дивіденди або ж засвітитися у "кращому" світлі перед гостями зі Сходу. Тоді національно-патріотичні середовища Львова також не дрімали: раз за разом з'являлися то статті із тавруванням міфічних галицьких сепаратистів, то Дмитро Павличко виступить із новим поетичним твором про тих, хто у виборі між Дніпром і Полтвою віддає перевагу останній. До слова, стиль цього "антисепаратистичного" вірша один в один співпадає із іншим його поетичним твором, де автор так само гнівно засуджував співпрацю "есесманів" та греко-католицьких достойників.
Але після поразки ідей Помаранчевої революції, події якої, здавалося б, остаточно і безповоротно забрали ґрунт з-під ніг галицьких автономістів, ідея Галичини набуває несподівано нового звучання. Надто великим виявилося розчарування українських патріотів із Галичини і надто вигідною видалася різномастим політтехнологам методика "іншування" історичних регіонів. Це аж ніяк не означало, що на політичній мапі України з'явився новий гравець - галичани. Це означало, що новий народ захотіли "побачити". Виявилося, що в українському випадку було найпростіше мобілізувати східноукраїнський електорат під гаслами: "Не дамося галичанам-бандерівцям!" І тут на допомогу політтехнологам поспішили розмаїті історики. Найбільш проворним виявився Дмитро Табачник, який першим опустився зі своїх академічних вершин до політичних низин, і ні на мить не сумніваючись в існуванні галичан як окремої національної ідентичності, описав її якнайдетальніше. Такого расистського чтива у публічному просторі України не з'являлося давно. Пан Табачник вважав, що галичани – це нація покоївок і зрадників, не призвичаєних митися, і взагалі – результат селекційних експериментів німців та австрійців над цим "карпатським народом". За Дмитром Табачником, галичани – не етнічні українці, бо справжні українці – то тільки ті російсько-радянські люди, які віками мріяли жити під мудрим керівництвом росіян.
Нові/старі галичани
З виходом на історично-політичну арену групи Табачника настали важкі часи для самих прихильників галицької ідентичності, оскільки їм треба було або заперечити все і оголосити себе найбільш українськими українцями, або ж погодитися на велетенську роботу, назвавшись галичанами, сформувати потужну інтелектуальну базу під свою нову/стару ідентичність. При цьому другий варіант довелося б реалізовувати в умовах тотальної байдужості населення Західної України до галицького проекту. Навіть більше, політичні настрої тих уявних галичан на практиці були виключно соборницькими й українськими. І тут треба віддати належне окремим загорільцям, які, за принципом "собаки гавкають, а караван іде", заходилися розбудовувати окрему галицьку культурну ідентичність. Їх можна за звичкою назвати новітніми національними будителями. Наразі невідомо, чи усвідомлюють вони, за яку Сізіфову працю взялися, чи розуміють, що перебувають на самому початку нового націєтворення? Одне можна стверджувати певно: ці люди в недалекому минулому були яскравими українськими патріотами-соборниками і відхрестилися від українського національного проекту тільки через недолугі спроби його реалізувати. А як відомо, розчарування – ворог оптимізму.
До позитивних характеристик цього середовища, а мова йде про Галицький дискусійний клуб "Митуса" на чолі з Володимиром Павлівим, треба зарахувати відкритість та інклюзивність їхнього проекту. Галицький проект "а-ля Павлів" має дуже широкі межі, де можуть знайти собі місце всі, хто готовий акцептувати поліетнічну і толерантну традицію Галичини. "Митусівці" не збираються вдаватися до героїзації ОУН або УПА, не хочуть надмірно наголошувати на особливій ролі якоїсь однієї з націй. Вони справді намагаються на основі власної історичної традиції сконструювати нову модерну понаднаціональну ідентичність.
Отже, "Митуса" намагається по-особливому конструювати свій новий національний проект. Оскільки за всю історію цього краю так і не витворилося нової національної спільноти "галичани", то члени клубу радо зараховують до нової спільноти всіх охочих, незалежно від їхнього регіонального та етнічного походження. Намагання цього середовища стрибнути понад національність, можливо, і є похвальним, але виглядає дуже штучним. Не хотілось би засмучувати прихильників цього руху, але якщо такий експеримент не вдався в умовах існування окремого коронного краю Галичини в австрійський час, то дуже вже сумнівними виглядають перспективи із переплавлення свідомих українців на не менш свідомих космополітичних галичан у ХХІ столітті. Хоча в діяльності цих прихильників Галичини вбачається якнайменше злого умислу – вони працюють над примиренням різних національних пам'ятей, а їхня діяльність має радше культурно-просвітній, а не політичний характер.
Натомість існує ще кілька груп, які намагаються політично експлуатувати галицьку тематику. До них можна зарахувати ініціативну групу над створенням Української галицької партії, збір підписів за реєстрацію якої акурат у розпалі. Викликає подив те, що політична партія, яка щойно твориться, обрала собі дуже ексклюзивний і кулуарний шлях. Замість того, щоб дбати про масовість свого руху та ведення потужної партійно-політичної мобілізації, це середовище зайняло очікувальну позицію. Мовляв, нехай інші ризикують і наражаються, а ми собі знаємо. Виглядає на те, що ця "партійна" група не проти скористатися плодами просвітницької діяльності таких середовищ як "Митуса", але не хоче накликати на себе біду у вигляді тавра "галицьких сепаратистів".
Як можна зрозуміти із планованої назви, ініціатори створення нової політичної партії якраз збираються експлуатувати героїчний топос західноукраїнського націоналістичного руху, водночас зараховуючи до своєї історичної традиції існування поліетнічного коронного краю Галичини австрійського часу. До такого можливого симбіозу аж просяться кілька істотних зауважень. По-перше: не можна поєднати воду й оливу, як не можна схрестити наднаціональний проект із націоналістичним. Бо в такому разі авторам нової політичної платформи доведеться зайнятися вишукуванням "українських слідів" у галицькому минулому, а це уб'є саму суть задуму. По-друге: ця партія, ще не створившись, пробує поборотися за електоральне поле, на якому впевнено і давно топчеться ВО «Свобода». При цьому зазначу, що Всеукраїнському об'єднанню просто нема рівних в Україні щодо використання якнайбільш націоналістичних гасел та експлуатації героїчного пафосу українського націоналістичного минулого. Для ще не створеної партії вже існує загроза розтягнутися у неприродному шпагаті між українськістю і галицькістю. А отже, знову потрапити у ситуацію, яку ми спостерігаємо на прикладі сучасної України, де мова йде про постійну боротьбу різних проектів: націоналістичного проти радянського, українського проти малоросійського/російського і таке інше.
Цікавим є також те, що члени ініціативної групи зі створення галицької партії досі не артикулювали своєї позиції у питанні можливої федералізації України. Можу припустити, що такої позиції у галицьких активістів нема. І тут чомусь без відповіді залишається кілька питань. Що саме завадило їм досі висловитися з приводу потреби перебудови України на федеративних засадах? Які причини гри у мовчанку, коли питання стає з дня на день актуальнішим? Також дивною виглядає поведінка політиків, які уникають відкрито декларувати свої погляди щодо наріжних питань свого політичного майбутнього. Або вони вичікують, щоб не наразитися на небезпеку бути зарахованими до "поплічників" Віктора Медведчука із його нав'язливою рекламою федералізму, або їм бракує мужності та потенціалу, щоб відкрито декларувати свої політичні принципи та ідеали. І в першому, і в другому випадках висновок напрошується один: а для чого нам ще одна партія ультра-обережних боягузів? Політичних маргіналів у нас і тепер не бракує. Можливо, для того, щоб скомпрометувати ще одну ідею? У такому разі все стає зрозумілим.
Добровільні "помічники" галичан
Політична інструменталізація Галичини не обмежується вузьким колом львівських та івано-франківських політиків. Повз такий ласий шматок незайманого пирога не можуть пройти ані українські регіонали, ані російські політтехнологи, ані "медведчуківці", тобто ті, хто хоч якось мачає пальці в українську політику. Дехто з амбіційних галичан намагається з ними загравати, сподіваючись їх обхитрувати і використати для своєї благородної мети. А ті натомість намагаються рядитися в шати добровільних помічників галичан, розраховуючи якщо не на розкол України і поетапну інкорпорацію окремих шматків до "русского міра", то принаймні на реалізацію принципу "розділяй і володарюй".
Нещодавно на одному з поважних сайтів з'явилася стаття із претензією на ґрунтовність під назвою "Розпад України. Незалежна Галичина" авторства Юрія Лукшиця. Треба віддати належне авторові, оскільки йому вдалося за допомогою кількох риторичних прийомів написати статтю про те, чого нема в природі. Він ані на мить не сумнівається в існуванні сучасної Галичини. У непосвяченого читача може скластися враження, що Галичина справді існує, зі своїм свідомим галицьким народом, в чітко визначених адміністративно-політичних кордонах, що її суспільство чітко структуроване за партійно-політичним принципом, і всі тут тільки й мріють про від'єднання від ненависної України. Реальна ж ситуація є прямою протилежністю до написаного. У трьох колишніх галицьких областях мешкають люди з найвищим рівнем української соборницької свідомості. Мало того, вони, як правило, одержимі місією перебудови всієї України за своїм західноукраїнським зразком. Також ні для кого не є таємницею, що дотепер умовна Галичина була базовим регіоном для всіх національних українських партій. На останніх парламентських виборах ця Галичина проголосувала за ультра-націоналістичну "Свободу", сподіваючись, що "нашим хлопцям і дівчатам" вдасться побити "їхніх неукраїнців". Продовжувати цей перелік вважаю зайвою тратою часу.
Але попри це пан Лукшиць вже на самому початку статті робить кілька категоричних висновків: "У випадку зникнення Галичини Росія зможе знову встановити контроль над більшою частиною України. В самому існуванні Галичини – ідеологічна основа України". І відразу резюмує:
Відокремлення Галичини – найбільш вірогідний сценарій територіального розпаду України.
У зв'язку з цим у мене виникло кілька прямих запитань до всіх тих, хто надалі збирається експлуатувати галицьку карту. А чи готові ви до співпраці з такими союзниками, яких представляє пан Лукшиць? Як далеко ідуть ваші плани у відродженні галицької ідентичності? Чи переконали ви себе в тому, що український проект є неможливим до реалізації, а вам вистачить сил і потенціалу замахнутися на новий проект? Пан Лукшиць стверджує, що у галичан є всі передумови для державності. І про це піде мова у наступній статті.