«Актуальна історична політика української держави, хоч би як від неї відмахувалися президент та уряд, обов’язково змусить їх звернути на себе увагу. Бо якщо наші урядовці будуть і надалі нею легковажити та віддавати на відкуп людям ідеологічно заангажованим, а подекуди і не зовсім компетентним, то принаймні українській дипломатії буде дедалі важче знайти союзників навіть у таких драматичних обставинах, у яких перебуває Україна», – так писав я, вибачте за нескромність, в одній зі статей про виставку, підготовлену Українським інститутом національної пам’яті (УІНП) та Центром дослідження визвольного руху. До слова, ні президент, ні уряд так і не звернули уваги на історичну політику нашої держави, вважаючи її, напевно, не такою важливою, як офшорні фірми, контроль над державними фінансовими потоками та розподілом «жирних» посад між своїми друзями.
Що ж сталося? А нічого. Просто ставлення до українців у країні, історію якої протягом століть годі відділити від української і яка в момент найбільшої загрози Україні однозначно стала на її бік, істотно змінилося. За даними варшавського Центру досліджень громадської думки, симпатії поляків до українців знизилися за минулий рік із 36% до 27%. Причин цієї тенденції може бути багато. Але найбільш очевидною і, напевно, вагомою є справа невирішеності історичних порахунків.
Дивно, але чомусь донедавна офіційний радник керівника УІНП Олександр Зінченко вирішив побавитися у стороннього й незалежного оракула і написав на своїй сторінці у соціальних мережах такий пост: «Ну що, зайчики! Допригалися?! Минулого року я писав про ставлення поляків до українців і казав, що це найкращий час за всю нашу спільну історію: найбільший відсоток поляків ставився до українців з симпатією, найменший – з негативом. Так-от, цей чудовий час завершився. Варшавський Центр досліджень громадської думки опублікував традиційний щорічний звіт щодо ставлення поляків до інших народів. Симпатії до українців знизилися на 9 відсоткових пунктів за рік –із 36% до 27%. Навіть за часів Януковича ставлення до українців у Польщі було ліпшим. У коментарях готовий вислухати усі ваші версії, чому так сталося».
І найдивніше, що експерти, друзі та знайомі Олександра Зінченка почали називати масу причин цього явища, вперто оминаючи історичну політику української держави, велетенський вплив на яку має той же УІНП. Називалися найрізноманітніші пояснення: розчарування поляків політикою Києва, «втома» від України, нехіть до мігрантів та екстраполяція цього негативу на українців. Були серед пояснень також історичні аргументи, але вони звучали якось абстрактно і відсторонено від актуальної історичної політики української держави. Мовляв, зараз знову вороги України заходяться актуалізувати «Волинську трагедію», і тоді рейтинг українців стане ще гіршим. Ніби трагічні події на Волині під час Другої світової війни – це справа давно опрацьована істориками і продискутована в українському суспільстві. Українці критично подивилися на ті криваві події, зробили висновки і з чистою совістю чекають на чергові провокації польських недоброзичливців? Таке поверхове ставлення до трагічних подій на Волині, і зокрема в певному вузько-ідеологічному трактуванні, стає вже, направду, симптоматичним.
Реагуючи на негативну тенденцію в польському суспільстві у ставленні до українців директор УІНП Володимир Вʼятрович написав на своїй сторінці у соціальних мережах: «Результатом масштабної інформаційної кампанії, яка триває понад десять років, слово "Волинь" для середньостатистичного поляка означає вже не сусідню з його країною українську місцевість. "Волинь" (у чоловічому роді польською) стало символом жаху і злочину. Цього року очікуємо нового витка інформаційної кампанії, ключовим елементом якої стане фільм Войцеха Смажовського. Мав можливість прочитати сценарій. Однобокий і упереджений підхід до трагічної сторінки історії наших народів може зробити слово "українець" синонімом різуна і вбивці. Певен, що як тоді 1943, так і тепер загострення стосунків між українцями та поляками корисне лише для третьої сторони. І певен, що ця третя сторона все та ж – Росія».
Із цього допису прямо випливає, що пан директор розглядає Волинську трагедію виключно з точки зору її пропагандистської інструменталізації. Напевно, без інструменталізації тут не обійшлося. І навіть гадати не треба, чи скористається з такого приводу російська пропаганда. Скористається багатократно.
Але що зробила українська сторона, щоб вирішити цю проблему? Яку таку цінність вона обстоює, видумуючи кожного разу карколомні історичні конструкції, щоб заперечити факт етнічних чисток на Волині? На жаль, відповідь тут проста. Заперечуючи злочини проти польського цивільного населення, прикриваючи їх видуманими формулюваннями про «другу польсько-українську війну», представники УІНП хочуть усіма силами зберегти покладений в основу сучасної української історичної політики героїчний культ ОУН та УПА. Проблема такого підходу полягає в тому, що ціла Україна опиняється в ролі заручника діяльності ОУН і УПА на Західній Україні 1930-40-х років, а негативний образ переноситься на всіх українців.
Вирішити цю надскладну проблему у сучасних польсько-українських відносинах були покликані дві симетричні групи істориків-експертів. Треба розуміти, що склад української групи формувався тим же УІНП, і до неї увійшли переважно добрі фахівці своєї справи. Питання виникають тільки до того, що скільки не шукай на офіційній сторінці УІНП інформацію про те, які ж позиції обстоюють представники України, її не знайти. Залишається тільки здогадуватися, чому українська позиція є такою таємною. Зате її легко віднайти у російському медіа-просторі. Такий собі Алєксандр Сотніков моментально відгукнувся на зустріч істориків наскрізь пропагандистською та маніпулятивною статтею «Украина прощает Польше "Волынскую резню". Киев требует от Варшавы исторической лжи во имя русофобства». З цієї статті довідуємося, про що ж говорили професори Юрій Шаповал та Леонід Зашкільняк і тодішній радник голови УІНП Олександр Зінченко на польсько-українській зустрічі.
Для того, щоб уникнути звинувачень у черпанні інформації із фальшивого російського джерела, додам тільки, що для реконструкції позиції українських істориків у цій статті використовували публікації та публічні заяви усіх учасників процесу протягом кількох останніх місяців. Так-от, дослідження Володимира Вʼятровича про події на Волині 1943 року підштовхує нас до висновку, що не може бути й мови про етнічні чистки. Що це була повноцінна «друга українсько-польська війна», яку провадили між собою ледве не регулярні Українська Повстанська Армія та польська Армія Крайова. А якщо мова йде про повноцінну війну, то, відповідно, на війні як на війні – страждає цивільне населення.
Хибність такого підходу полягає в тому, що це не була жодна позиційна війна, а радше кривава партизанщина. Де ніхто не дотримувався ніяких правил, де не було фронтів і позиційних боїв. У такій війні годі відрізнити цивільне населення від озброєних формувань, а відповідно – можливі багатотисячні жертви. У таких умовах, як правило, найбільше страждає цивільне населення, а найбільші втрати – серед тих, хто є цілковитою меншістю. Але це аж ніяк не заперечує факту проведення етнічних чисток, спрямованих проти польського населення.
Облудливими є пояснення деяких українських істориків, що ОУН пропонувала полякам добровільно залишити територію і виїхати в «Польщу». В умовах німецької окупації це було просто неможливо зробити. Навіть суто з формальних причин польські родини з Райхскомісаріату Україна не могли переселитися в Генеральну губернію. Для цього були потрібні спеціальні дозволи нацистської влади, та й переселятися не було куди. Згідний, що певною мірою відповідальним за масакру на Волині є польський Лондонський уряд, який навіть на час війни не відмовився від риторики про Польщу в старих кордонах, не залишаючи цим навіть надії українцям на свою державну незалежність. Але знову ж таки, це аж ніяк не є поясненням, а тим більше виправданням рішенню ОУН (знаю, що документальних підтверджень бракує, але тим не менше) приступити до фізичного усунення поляків із зазначених земель.
Ще одним важливим чинником у поясненні цих подій є те, що українці якось не зауважують факту, що ОУН сповідувала ідеологічні принципи інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Західні історики прийшли до висновку, що інтегральний націоналізм був різновидом і сумішшю німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму. Отже, вони роблять висновок – поляків на Волині українці вбивали з ідеологічних міркувань. І йти на такі переговори, твердо дотримуючись глорифікованого погляду на ОУН, – те ж саме, що не починати розмову взагалі. А якщо до всього додати спробу зрівняти керовану українськими націоналістами УПА з Армією Крайовою, що є, чесно кажучи, справою дуже натягнутою, то, може, розмову взагалі не варто починати. І аж ніяк не намагаючись відбілити АК і не поділяючи спроби окремих сучасних польських істориків звести її участь у конфлікті виключно до «відплатних» акцій, варто все ж зазначити, що АК не сповідувала жодної людиноненависницької ідеології.
Крім того, як пояснити своїм візаві, що ОУН практично не боролася проти німецького окупаційного режиму ледь не до кінця 1942 року? І те, що статус українців у Дистрикті Галичина істотно відрізнявся від трактування нацистами поляків. А якщо додати такі збройні формування, як «Ролянд», «Нахтігаль», Дивізія СС Галичина та інші «дружини українських націоналістів», то стане чітко зрозуміло, на кого українці, прихильники ОУН, покладали свої надії у війні. І знову ж таки, треба пам’ятати, що це тільки одна із ліній існуючого в Україні історичного наративу – оуноцентрична. Тому виникає питання: а чи є це позицією України?
Зрозуміло, якщо на переговорах істориків з польського боку пролунають аргументи проти глорифікації ОУН та УПА, то українська сторона миттєво назве факти польської колаборації, наприклад, діяльність Ґранатової поліції. А можливо, навіть згадає про активну участь місцевих поляків у радянських партизанських загонах. Я вже мовчу про перелік всіх історичних «кривд», які поляки заподіяли українцям протягом століть. Усе це так, але воно не змінює суті. Наприклад, тому, що до осені 1942 року українці також вірою і правдою служили у німецькій поліції. І що за багатьма недавніми поліцаями, які поповнили лави УПА, тягнувся кривавий слід від участі у вбивстві німецькими нацистами єврейського населення. І нехай навіть партизанські загони й були створені радянськими диверсійними групами, але українців там було також достатньо. А перелік історичних «кривд» аж ніяк не виправдовує і не дає права на масові вбивства українцями польського цивільного населення. Таке перетягування линви може тривати до безконечності, але не дозволить уникнути відповідальності за конкретні злочини.
Дивно, що в наш час комусь ще треба пояснювати прописні істини – злочин має бути покараний. А якщо винуватців уже немає серед живих, то треба дати критичну оцінку тим подіям і обов’язково засудити злочин, хоч би заради яких благородних ідей він здійснювався.
P.S. У другій частині статті піде мова про інші тези та антитези актуальної історичної політики України у польсько-українському діалозі істориків. Мова піде про моральну складову в трактуванні подій Другої світової війни, про «жакерію», про геноцид і етнічні чистки, про стратегії виживання та ідеологічні переконання. А також про те, хто з цього обов’язково скористається.