Видавництво «Фоліо» та Антін Мухарський представляють у Львові новий роман «Розрив». Презентація відбудеться у кав’ярні «Львівська копальня кави» ( площа Ринок, 10) о 13:00.
Автобіографічний роман - концерт «Розрив» створений за всіма законами компілятивного жанру епохи постмодерну та сучасної української неогероїки. Він розповідаює про життєві переживання, про протистояння характерів, про кохання чоловіка і жінки, про любов до рідних дітей.
А для нетерплячих читачів традіційно – уривок з роману. Попереджаємо, що в тексті присутня ненормативна лексика.
***
4 липня 2012 року
- Ти куда собрался? - дружина захопила мене зненацька в гардеробній кімнаті.
- Під Український дім. Там люди гуртуються проти мовного закону Ківалова–Колесніченка...
- Ти нікуда нє поєдєшь. Уже пєрвий час ночі. Завтра с утра дєтєй надо отвєзти в садік, потому что водітєль попросіл отгул...
- Анжело, я поїду.
- Будь ти проклятий со своєй рєволюцієй! Дебіл!
Останнім часом у нас з дружиною все пішло шкереберть. Це сталося після того, як в моєму житті з’явився професор антропології Орест Лютий - дуже схожий на мене чоловік середніх років, у гуцульській крисані, та окулярах. Вдягнений у незмінну білу сорочку з краваткою-метеликом, німецькі військові галіфе з підтяжками та міцні, начищені до блиску чоботі.
- Проклятий націонал-фашист! - звично репетує дружина. - Што про тебя люді подумают, что ти сошьол с ума на старості лєт?
- Мені не цікаво, що про мене подумають люди. Хай вони переймаються тим, що про них подумаю я, - закінчую зашнуровувати доктори «Мартінси», вдягаю чорну болоньєву куртку із вишитим черепом та логотипом Союзу Вольних Художників, - а особливо ті, про яких ти так турбуєшся. Всі ці Табачнікі-Нєдєльскіє, Вольнови-Окунскіє, Насті Рибчинські та Олі Сумські, з якими ти у Фейсбуці переписуєшся, всі ці Захарчєнкі, Азарови і Пшонки, на яких ти працюєш. Вся ця гламурна, безталанна ригіанальна наволоч.
- Ця ригіанальна наволоч нам гроші платить і на корпоративи запрошує. Якби не вони, ми б вже давно від голоду померли! А хто дітей годувати буде? Доній твій? Чи Юля? Чи Луценко, які в тюрмі сидять? Сам там незабаром будеш!
- Буду!
- Сука! Чтоб я тєбя больше дома нє відєла! Вот єсли сєйчас уйдьош, можеш нє возвращаться.
О пів на першу ночі чорний Мітцубісі Л-200, розмальований під махновську тачанку з написом «Воля або смерть» позаду і номерними знаками «МАХНО», вирулює на Південний міст. За кілька хвилин я вже буду на Європейській площі.
Шість років тому ми купили невеличкий новий будиночок на Осокорках. Узяли кредит у триста тисяч доларів і ось, днями, його виплатили. А ще побудували гостьовий будинок для няні та гостей, барбекю-хатку, невеликий басейн - райська місцина. Живемо з двома дочками дружини від першого шлюбу Анастасією та Олександрою та нашими трьома дітьми. Андрійчиком, Орисею та Іванчиком, якому от-от має виповнитися три місяці. А ще у мене двоє дівчат від першого шлюбу Софія та Іванка, що живуть з моєю першою дружиною. От вам і загадка: «Загалом на двох у нас семеро дітей. У кожного - по п’ять. А спільних - троє. Питання: скільки треба грошей, щоб прогодувати та вивчити таку ораву? Відповідь - багато!»
«А може вона права? - думаю я собі, згадуючи, яким оскаженілим поглядом проводжала мене дружина. - Може, ну його на хрін, розвернутися на мосту Патона і додому? Ну хіба без мене не розберуться? І що я там забув? Народ потусується, погомонить. Митці поспівають-потанцюють-почитають вірші. Тягнибок утне радикальну промову. Може хтось оголосить голодування. Політики отримають свої дивіденди. Народ виплесне пару...
Ось і розворот на мосту Патона. Вирішуй друже, у тебе є мить! Е-е-е-ех! Проїхав! А все могло б статися інакше. Як часом багато залежить від однієї тільки миті.
За п’ять хвилин вже паркуюся біля філармонії. Народу перед Українським домом досить багато.
- Привіт, друже! - прямо за мною стає машина «Останньої барикади», з якої виходить Славко Пономарьов, координатор усіх проектів цієї мистецької агенції.
- Привіт. Щось треба?
- Хлопці оголосили голодування. Води просять.
- То поїхали на Поділ. Там «Фуршет» цілодобово.
Славко, віддає наказ підігнати свою автівку під сходи «Українського дому», а сам сідає до мене. Дорогою розповідає, що ось-ось мають підвезти звукове обладнання.
- Все дуже серйозно. Ти б бачив, скільки беркутні зібралося біля службового входу й на Трьохсвятительській. Головне - ніч протриматися, а зранку люди підтягнуться.
- Слухай, у мене є новий проект музичний - Орест Лютий, може чув? Невже не чув? Ну це такі українізовані зразки російської попси, шансону, пропагандистських пісень. Ми зараз альбом готуємо... У мене з собою на флешці є кілька. Може поставимо?
Коли ми повертаємося з водою, апаратура вже працює на повну. «Я не здамся без бою...» - співав Вакарчук.
Женя Нищук - незмінний голос Майдану з 2004 року - закликав усіх зберігати спокій і час від часу надавав комусь слово.
Все, зрештою, було як і звичайно. Хтось надривним голосом читав Шевченка і Стуса, хтось намагався заспівати «Червону калину» й гімн України. Інколи слово брали політики і готували народ до «рішучих» дій. Нарешті з’явився Тягнибок із командою і стало веселіше. «Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть ворогам!» Це все безперечно згуртовувало і надихало, але плану не було. «Що робити?» - питав народ. - «Стоїмо до ранку!»
З’явилися розкладачки для голодувальників, підтягнулися фольклористи з бандурами та сопілками, і ось вже танцюють гопака на сходах, якісь бабусі роздають обереги, сивовусі інтелігенти-аграрії зі стійким запахом часнику з рота та мохнатими бровами пророче повчають молодь, юрмляться якісь жевжики з камерами - фільмують та фіксують. «Геть СБУшників!». Нагорі ходить поважний Кличко з охороною. Сергій Власенко - адвокат Тимошенко - весь час комусь телефонує. Народні депутати, громадські діячі, журналісти, видавці, письменники, мистецтвознавці, словом творча інтелігенція Довкруж купа знайомих облич. Ось художники напідпитку:
- Ну що, почалося?
- Та де там! До ранку побачимо!
- І що, будуть розганяти?!
І раптом: «Атака! Атака!» - юрбу хилитнуло.
- Займаємо оборону! - хвацько і досить впевнено командує Тягнибок.
Народ біжить сходами нагору. Стає стіною з боку Трьохсвятительської. І не бояться ж! Але нічого страшного не відбувається. Проста ротація ВВшників. Пару взводів заходить до службового входу. Хлопці нормальні. Посміхаються. До них відразу підбігає передовий «загін примирення» - бабусі та тітоньки у вишиванках, дівчата у віночках. Завивають: «Синочки, ви ж наші! Невже ви народ будете бити?». Дівчата: «Хлопці, ви що, проти народу?» - «Та ніхто не буде вас бити!» - суплять брови.
Бійцям простягають воду, цукерки, чай. Ті відмовляються.
Напруга спадає. Знову Вакарчук у динаміках, знову фольклористи танцюють гопака, знову товариство «Просвіта» декламує Шевченка. Всі з полегшенням посміхаються і кивають одне одному головами: «Але ж при слові «атака» не розбіглися! А навпаки! Може щось воно та й вийде?»
- Друже, - кажу я до Славка, - то постав Ореста Лютого?
- Що ставити? - він у ноутбуці відкриває флешку.
«Вставай країно рідная!»
За мить в динаміках звучить МОЯ пісня.
«Провокація!! Провокація!!! - істерично кричить у мікрофон Женя Нищук, зачувши перші акорди знаменитої радянської мелодії. За його криками ніхто вже не розбирає слів. - Вимкніть радянські пісні! Не піддавайтесь на провокацію!!!
«Якого хєра?» - забігає до машини якийсь незнайомий чувак у майці з цитатою Покальчука “Вчіть, блядь, українську мову!”
Славко ніяково знизує плечима.
- Це українізований варіант радянської пропагандистської пісні, - намагаюся я пояснити ситуацію.
- На хуй! На хуй! - кричить чувак хапаючись за голову, - Ставь, блядь, Вакарчука на хуй, ілі «лєнта за лєнтою»! К єбєням ці експерименти!
- Хто це? - питаю у Славка, коли чувак відбігає геть.
- Якийсь організатор чи то від «Свободи», чи від «Батьківщини», хєр його знає. Бардак повний! Але, як бачиш, народ не готовий таке слухати.
- Та бачу.
До ранку ми тоді достояли. Люду більше не стало. Кілька разів була загроза штурму, народ гуртувався, але штурму не було. Десь о сьомій, коли вже сонечко гарно піднялося з-за даху Національної філармонії, я поїхав додому. Розбудив Андрійка, нагодував його сніданком й відвіз до дитячого садочка. І тільки зі вранішніх новин довідався, що десь близько восьмої таки стався штурм. Хлопці зі «Свободи» були на вістрі атаки й навіть розпилювали сльозогінний газ. Декількох заарештували. Сходи зачистили.
- І що тепер? - зловтішно всміхається дружина, спостерігаючи як я повільно і зосереджено ціджу недопите дитяче какао, вслухаючись у вранішні новини на 5-му каналі.
Я мовчу.