– Якби ви писали книгу і знали, що її прочитають всі люди на землі, про що б вона була?
– У цій книзі може йтися лише про одне – про щастя.
Інтерв'ю з Карлом-Маркусом Ґаусом я прочитала вже після того, як прочитала його книжку. І почала переосмислювати, чи було у його «Зникомих європейцях» про щастя.
З одного боку, певно, таки було. Бо по-справжньому щасливі люди вміють віднаходити це щастя у дрібних речах: у дитячих історіях, розмовах на центральних площах міст, у впевненості в світобудові. Щастя ховається у комфорті й добробуті, навіть якщо він тільки створюється заново, на уламках руїн старого життя. Щастям є можливість бути тим, ким ти є – без пошуку зайвих компромісів із совістю і законодавством. З іншого – забагато там безнадії, щоб говорити про щастя.
Карл-Маркус Ґаус розповідає про чотири малих народи, що волею історичного випадку опинились посеред чужих для себе земель, залишились там і зберегли свою ідентичність. Сефарди Сараєва – євреї, вигнані колись з Іспанії королем Фердинандом ІІ; ґотшейці (або ґотшебери) – німці, що переселились колись до лісів Словенії і здобули слави мандрівних торговців; арбереші – нащадки албанських біженців, які знайшли прихисток в Італії, тікаючи від турків; лужицькі серби – слов’яни, які віддавна живуть у Німеччині ніби на острові та арумуни Македонії – народ, що був на Балканах чи не завжди, натомість достеменно не знає, звідки він.
Хоча «Зникомі європейці» претендують на жанр репортажу, насправді вони ним не є. Це можна було б назвати історичним репортажем, але для нього тут забагато сучасних деталей, як от дощ в одному з містечок Калабрії чи історія з аеропорту у Скоп’є. Тут також забагато присутності самого автора, який, описуючи свої враження чи пересування, намагається підсилити ефект присутності в тексті, власне - репортажність. Тексту не достає художності, яка була, скажімо, в «Цісарі Америки» Мартина Поллака, а загальна клаптиковість книжки, що зібрана з чотирьох історій, чимось нагадує «Танечних ведмедів» Вітольда Шабловського. Тому я би визначила «Зникомих європейців» як «репортаж пам'яті». Людська пам'ять, ніби той сільський музей ґотшеберів, збирає у себе все разом, не дуже розбираючись, чи все тут потрібно і доречно. Пам’ять може помилятись і перемішувати спогади із міфами. Автор докладно збирає і переказує спогади старих людей, відбудовуючи з їхньої пам'яті закинуті міста, села і цілі культури. Найважливішим у цьому репортажі є минуле, адже навіть сучасники міцно тримають це минуле за руку, зберігаючи пам’ять батьків та шукаючи способів передати її далі.
Попри всю цікавість теми, сама книжка не дуже цікаво написана (можливо, частина провини за це лежить на перекладачці, але сумніваюсь). Текст провисає у частинах історичних, кострубато переходить з історії до сучасності, герої часом виникають нізвідки і зникають в нікуди. Ґаус згадує, що сімейні обіди в ресторанах були важливою частиною його дитинства - можливо, тому, опис ресторанів, кав'ярень та кнайп вдається йому чи не ліпше за описи людей. Що ж, я теж людей люблю менше за міста, де вони живуть. Вкотре не розумію, чому ілюстрації не можна давати там, де вони доречні (а не зліпити до купи десь у кінці), а також мені забракло мапи: початок кожної з історій доводилось розпочинати з Google Maps. Але це деталі.
Сефарди Сараєва (фото з книги “Зникомі європейці”)
Десь в середині книги, ніби поміж іншим, Карл-Маркус Ґаус зізнається: хоч він і австрієць, але його родина – з дунайських швабів, які жили неподалік сербської Воєводини. У долині Дуная шваби оселились десь у ХІІ столітті, а після Другої світової війни шваби, що ще залишались на території тодішньої Югославії, разом позбулись усіх прав, майна і батьківщини.
Виходить, Карл-Маркус Ґаус в глибині душі і сам є тим «зникомим європейцем», чужинцем на чужині, що, можливо, додає йому вмінь слухати і розуміти своїх співрозмовників.
Жарти жартами, але своєю книгою автор дає можливість бути почутими людям, про чиє існування взагалі мало хто знає. У своєму інтерв'ю Ґаус називає малі національні та мовні групи «сіллю Європи». Ця сіль ніби розсипалась у Європі, забилась у її кути й закавулки. Національні меншини часто є незручною темою для урядів країн, де вони проживають. Націоналісти (і панікери) схильні за найменшого приводу вбачати у своїх сусідах з іншою мовою і віросповіданням «п'яту колону». Самі малі народи з кожним новим століттям пам'ятають все менше слів з мови предків, їхні діти роз'їжджаються до великих міст і за океан (що, до речі, об'єднує їх з будь-якими іншими мешканцями провінцій). Омріяне, виплекане у піснях, воз’єднання із «втраченим раєм» історичної батьківщини або взагалі неможливе, або обертається гірким розчаруванням. І тому сефарди, ґошейці, арбереші, лужичани та арумуни продовжують жити так, як жили: на чужій землі, яка вже давно є їхньою, із двома мовами, двома іменами та ні на що не схожими обрядами.
І хоча щастя тут теж присутнє, автор підкреслює, що він поїде – а герої його залишаться, сам на сам із своїми проблемами. Ці історії були записані у 1999 та 2000 роках. Хто його зна, що тепер сталось зі світами, що повільно руйнувались ще тоді. Чи зможе хтось і колись зібрати ту розсипану сіль народів по їхніх сільничках, та й чи потрібно це взагалі?
Місто Бітола, Македонія (фото з книги “Зникомі європейці”)
Карл-Маркус Ґаус мимоволі зачіпає цілий пласт питань, що для українського читача можуть видатись болючими (або й риторичними, себто - відповідь на них може бути лише одна): що визначає ідентичність, окрім мови і церкви? Чи може суспільство існувати без поділу на «свій-чужий»? Чи може одна особа бути носієм кількох різних ідентичностей? Як жити всім разом, після спільно пережитої смерті? Автор, як і годиться доброму автору, відповідей не дає, намагаючись заповнити паузи після цих питань голосами своїх героїв. Щоправда, герої цих відповідей теж не завжди знають: вони сперечаються між собою, або й щиро розписуються у своєму незнанні. Можливо, воно й на краще. Адже дійсно, цих відповідей не знає ніхто.