Чи можна уявити собі бундесвер штурмуючий бундестаг, цахалівський спецназ скручуючий депутатів кнесету чи «морських котиків» атакуючих конгрес? Повний маразм… Однак розстріл парламенту в найновіші часи – для Росії це історичний факт. Культивоване десятиліттями гасло «Вся влада радам» осінню 1993 відійшло в минуле.
Треба було розчавити артилерією 500-600 чоловік, - решта би розбіглась!
Наполеон І, про нерішучість Людовіка XVI стріляти по демонстрантах
20 років тому телеканалів було ще зовсім мало, тож не лише в Росії, але й в Україні багато хто дивився ОРТ – «первый». Недільним вечором 3 жовтня по ньому показували футбольний матч, та раптово трансляція перервалася і розгублений диктор коротко сповістив: «Шановні телеглядачі, в зв’язку зі збройною облогою телекомпанії Останкіно ми вимушені перервати ефір». Наступного дня танки розстріляли будинок парламенту в Москві, так званий «Білий дім». Згідно з офіційними даними, в ході конфлікту загинуло 123 особи, за неофіційними – більш як 3 тисячі.
Ще з 1991 Верховна Рада РФ і президент Борис Єльцин не знаходили спільної мови. У них було не лише різне бачення розвитку Росії, але й відмінне уявлення про своє місце в ній – дві владні гілки створеної на уламках СРСР Російської Федерації не могли поділити повноваження, що призвело до конституційної кризи. Єльцин відчував себе скованим старою конституцією 1978 року, і поки в парламенті безрезультатно точилися дискусії про імпічмент президенту, той сам 21 вересня 1993 року наказом №1400 розпустив Верховну Раду. Ввечері того ж дня «Білий дім» було відімкнено від електро- та водопостачання, телефонного зв’язку, ключі від службових автівок вилучили. За законом Єльцин не мав права розпускати парламент, про що добре знали депутати, які й не думали розходитися. Під їхні голосні «ура» віце-президент А. Руцкой прийняв повноваження Голови держави, а ввечері Конституційний суд визнав дії Б. Єльцина неправомірними. Однак, як показав досвід, що-що, а от дотримання законності турбує Кремль чи не найменше.
Варто зазначити, що Єльцина не можна вважати єдиним винуватцем кривавої трагедії, що сталася пізніше. Окремі депутати-радикали закликали своїх прибічників взятися за зброю, деякі привели під «Білий дім» підконтрольні парамілітарні формування, згруповані в т.ч. з ветеранів-афганців та козаків. Вже 23 вересня одна з таких груп під керівництвом лідера Союзу офіцерів С. Терехова спробувала захопити штаб командування Збройних Сил СНД (бувший Міноборони СРСР).
Наступного дня війська оточують Білий дім, в якому, крім Верховної Ради, засідає ще й скликаний нею З’їзд народних депутатів РФ у кількості 689 осіб. Військові висувають ультиматум: через 24 год. будинок має бути залишений. З цього моменту вся комунікація парламенту з зовнішнім світом здійснюється через мережу каналізаційних колекторів. Кількатисячний натовп прихильників парламенту кілька разів пробував прорвати облогу, з кожним днем кількість демонстрантів зростала і в неділю 3 вересня вони відчули свою силу – рушили на Кримський міст, побили міліцію, забрали їх інвентар – щити, каски, дубинки. Блокаду було прорвано, а далі події розвивалися ще швидше. Після мітингу біля звільненого «Білого дому» натовп вирушає штурмувати мерію – вже тоді її очолював союзник Єльцина – Юрій Лужков. О 16:00 натовп захоплює мерію, а група активістів під керівництвом А. Макашова (призначеного альтернативним зам. Мін оборони) на захоплених у армії вантажівках й автобусах вирушає в Останкіно – після 11-денної блокади депутатам важливо вийти на зв'язок з країною і донести до неї свою позицію. Там їх очікували оперативно перекинуті з Кавказу бійці спецназу МВС «Вітязь». Серед прибічників парламенту теж були озброєні люди – на руках було біля 20-30 автоматів і один гранатомет… Хто зробив перший постріл невідомо. Вже після ЗМІ повідомили, що першими з гранатомету вистрілили демонстранти, однак слідчі і комісія Госдуми прийшли до іншого висновку – спецназ використав спецзасіб з метою мобілізації бійців стріляти по натовпу!
Наступного ранку між 3:00 і 4:00 Борис Єльцин наказує штурмувати «Білий дім». На зміну військовикам, що відмовилися використовувати зброю, в Москву були введені танки Таманської дивізії. О 8:00 розпочався обстріл парламенту. В цей час в будівлі знаходилося біля 3 000 осіб – депутати, їх прибічники, а також журналісти, в тому числі й іноземні. Саме останні мали 3 мобільні телефони – єдині засоби зв’язку з зовнішнім світом. В пориві відчаю Руцкой, скориставшись одним з цих телефонів, вийшов в прямий ефір «Еха Москви»: «Якщо чують мене льотчики, піднімайте свої бойові машини, ця банда засіла в Кремлі і в МВС, вони звідти керують…». Пізніше Єльцин дорікав журналістам за цей ефір, А. Венедиктов (тоді кореспондент, а зараз генредактор «Еха») відповів: «Ви ж розумієте – це наша робота».
На мою думку, розв’язка протистояння була очевидною: поки представники парламенту гарячими промовами екзальтували один-одного в напівтемній сесійній залі і приймали закони і постанови, які ніхто не збирався виконувати, люди президента брали реальний контроль над силовими службами та засобами інформації.
Чому все ж «кремлівці» вдалися до настільки радикального методу і танки стріляли прямою наводкою по вікнах «Білого дому»? Скоріш за все, задачі фізичного знищення людей не стояло – зламувалася їхня воля. Депутати і так продемонстрували стійкість, просидівши більше тижня в темній, холодній будівлі. Однак, коли над головою рвуться снаряди, кожен забуде про правове поле, політичну боротьбу, а думатиме лише про порятунок. Думаю, рішучість Бориса Єльцина належно би оцінив Наполеон.
Тодішнє протистояння в Москві є дійсно нетиповим і непростим для аналізу. З одної сторони в ньому зіткнулися ліберали-реформатори, очолювані новим президентом РФ Єльциним і консервативні сили, що мали більшість в прламенті. Історичний момент об’єднав нібито непримиримих противників – комуністів (В. Анпілов, С. Терехов) та націоналістів (А. Баркашов), з кремлівської подачі разом охрещених «червоно-коричневою хунтою». З іншого ж боку вибрані народом депутати прагнули протистояти в правовому полі президентові, який це право ламав для зміцнення своєї влади і встановлення автократичного режиму, який, зрештою ми сьогодні й маємо в РФ.
Невідомо, як би розвивалися події, якби перемогу в протистоянні здобув парламент. Однак точно, можна сказати, що події жовтня '93 були чорною сторінкою парламентаризму. Саме після розстрілу «Білого дому» Росія стала країною з винятково сильною президентською владою, в якій проблеми вирішуються грубою силою, як це було в Чечні, Грузії, ба навіть знову ж таки в Москві на Болотній площі. Єльцин не хотів бути одноосібним диктатором і не став ним, однак саме в той день – 4.10.1993 він здійснив рейдерське захоплення влади, чим заклав фундамент для урядувань Путіна.
Український досвід
Українська історія пам’ятає і свою конституційну кризу – протистояння Президента Леоніда Кучми та Верховної Ради, очолюваної Головою Олександром Морозом. Опоненти ветували рішення один одному, лякали імпічментом та розпуском. Та, на щастя, до беззаконня і кровопролиття не дійшло. 8 червня 1995 сторони визначили «правила гри» в політико-правовій угоді – Конституційному договорі. Напруження було знято, а 28 червня 1996 року і Верхована Рада, і Президент раділи прийняттю Конституції.