Вікторія Бриндза більше 7 років досліджує цінності українців і моніторить проведення освітньої реформи.
Вона переконана, що зараз школи та університети мають непогані шанси на проведення успішних змін. Але якою має бути нова система освіти – чи має бути вона загальнодоступною, чи виправдано вимірювати навчання роками, чи, можливо, доцільніше займатися вихованням навичок – все це лише починає обговорюватися.
Українські вчителі не помітили появи інтернету, тому у школах досі роблять акцент на передачі інформації, яка давно вже не є дефіцитом. Там вчать повторювати факти, але не формувати власну думку – у підручниках передбачена лише одна правильна відповідь. Відтак замість базових знань школярі отримують набір навичок, необхідний для того, аби обманювати систему.
Як цю систему можна змінити і що може врятувати освіту в Україні – у ключових моментах лекції Вікторії Бриндзи.
***
Освіта в суспільстві виконує дві основні функції. Перша – це соціалізація, тобто освіта допомогає людині в переході у доросле життя, допомагає зрозуміти, як взаємодіяти з іншими людьми. Друга – це передача культурного капіталу. Зараз ми бачимо, що функція соціалізації перетворилася на відтворення патерналістичних моделей поведінки, за яких людина не готова робити щось самостійно, а лише відтворювати ті знання і рішення, які їй передаються. Така соціалізація відтворює у нас тоталітарну систему, за якої людина є не суб'єктом (вона не приймає рішень, не несе за них відповідальності), а є об'єктом і просто виконує певну соціальну програму.
Проблема передачі культурного капіталу полягає в тому, що наша освіта не відповідає вимогам постіндустріального суспільства, не відповідає викликам, які стоять перед суспільством інформаційним. Адже зараз нам більше не потрібно запам'ятовувати багато речей – всі вони є у доступі. Натомість нам потрібно вміти користуватися цими знаннями або знати, яким чином шукати певне знання.
На українську освіту впливає ще одна проблема пострадянського часу – те, що ми маємо достатньо загрожене суспільство: більшість українців відчувають себе у загроженому стані. Правила гри досі незрозумілі. На це, звичайно, впливає і військова небезпека, але ще більше тривогу викликає те, що людина не розуміє, чи завтра будуть ті самі умови життя. Як зміниться моє життя після виборів, що зміниться після прийняття нового закону? У такій ситуації освіта, зокрема диплом, сприймається як певний чинник безпеки. Тобто є певна схема: я отримаю диплом, значить я автоматично можу отримати кращі можливості для роботи.
Усі учасники освітнього процесу відчувають і розуміють, що щось не так: ми ніби якось отримуємо знання, але з іншого боку все ж маємо наймати репетиторів, «відкуповуючись» таким чином від школи. Навіть якщо є спротив такій системі, то через культурні особливості українців, які не дуже люблять конфліктувати, ці проблеми не виносять на поверхню, не обговорюють. Тобто спротив проявляється не у переосмисленні системи, не в її зміні, а у ігноруванні певних речей, що з часом може призводити до того, що сама освіченість ставитиметься під сумнів.
«Випускники українських університетів та європейських відрізняються не лише здобутими знаннями, а й вмінням ними користуватися. Але український випускник вважає, що він отримав добру освіту – ось це небезпечно»
Середня освіта зараз відтворює репродукування, нас вчать повторювати знання, а не формувати власну думку. Якщо ви подивитеся на підручники, зокрема для молодшої школи, то вражає те, що там існує лише одне правильне рішення. Я навіть своєму племіннику для виконання домашніх завдань рекомендувала брати два зошити – в одному писати те, що хоче вчитель, а в іншому те, що він справді думає. Але для суспільства це дуже страшно, оскільки ламає мозок із самого дитинства – дитина вчиться не вирішувати проблему, а адаптуватися до того, як скаже вчитель, що є правильним.
У нашій ситуації небезпека полягає ще й тому, що учні з достатньо юного віку вчаться дуже добре обманювати систему. З одного боку це робить наше мислення гнучким, бо нас вчать іти за шаблоном, а практика говорить, що цього потрібно якимось чином уникати. Відповідно ми всю енергію спрямовуємо на те, аби уникати базових речей. Це як із віртуозом, який не знає нот – ми основ не знаємо, а в просунутих речах дуже добре вміємо балансувати.
Школа зараз не дає критичного мислення, вона не дає свободи і не працює на меритократичність. Меритократичність – це коли ми докладаємо зусилля і отримуємо результат. А у нас зусилля спотворюються у бік догоджання вчителю або догоджання якійсь програмі замість того, щоб демонструвати прагнення, результативність, певну конкурентність. До того ж єдиний спосіб наведення дисципліни – це відтворення заборон («цього не роби»), а не мотивація чи скеровування учнів.
З одного боку ми маємо 100% освіченість, що нібито добре. Але це може створювати нам ілюзію освіченості. Якщо ми перевіримо рівень знань випускника якогось хорошого навчального закладу Києва, одного з найкращих в Україні, із рівнем знань «середнього» випускника якоїсь із європейських країн, то побачимо дуже сильну різницю і в самих знаннях, і у вмінні ними користуватися. Але сам випускник вважає, що він отримав добру освіту – ось це небезпечно.
«Для виконання домашніх завдань я рекомендую брати два зошити – в одному писати те, що хоче вчитель, а в іншому те, що учень справді думає»
Загалом розвиток освіти в Україні зупинився десь у 70-их чи 80-их роках. Коли Союз почав розвалюватися, вже не було програми зверху – як має далі бути. Але світ за цей час дуже змінився і тому зараз ми тільки наздоганяємо якісь речі, багато з яких насправді можуть і не бути нам потрібними. Коли з'явився інтернет, то наша система освіти цього навіть не врахувала. Вона не врахувала того, що більше немає дефіциту інформації. Тому досі навчання у нас побудоване на тому, щоб передати інформацію. Передати якісь навіть не знання, а шматки думок, які подаються як факти.
Викладаючи критичне мислення (і студентам, і дорослим людям, які працюють у громадському секторі) я часто зіштовхуюсь із однією проблемою – у нас все ще існує уявлення, що коли я з кимось погоджуюсь, то тим самим підважую свою думку. Тобто або я маю з опонентом погодитись, або він зі мною.
Зараз відкритість збільшилася і це призвело до того, що ми дуже активно висловлюємо думку і водночас не вміємо її обгрунтувати, пояснити. Візьміть навіть аналітичні записки наших експертів, які обгрунтовують свої висновки висновками інших експертів. І це такі висновки на висновках, які побудовані на ще чиїхось висновках... Замість того, щоб пояснити що ж там було. І подивіться на передвиборчі дебати, коли кажуть: «От я це зроблю». – «А чому, як ви це зробите?» – «Я це зроблю – вірте мені». От від цього «вірте мені» ми маємо переходити до того, щоб просити аргументувати.
Але коли ви просите аргументувати щось у такому тривожному суспільстві, як наше, то це вже сприймається як підважування чиєїсь думки. А коли ви підважуєте, то і він вас мусить вколоти або принизити. Має бути якась психологічна річ, закладена в людині – уявлення, що людина має право помилитися, що людина має право на власну думку, що її думка така ж цінна, як і думка іншої людини. Ці речі в нас ще не пропрацьовані.
У нас, напевно, сильніше ще уявлення, що той, хто говорить впевнено, знає більше. Нещодавно проводили дослідженння серед тих, хто сприймав російську пропаганду. У них запитували, чому вони в це вірять, зокрема ставили таке запитання: «Як ви знаєте, що диктор, який читає новини, є об'єктивним». І мені запам'яталась одна відповідь: «Ну, він настільки заангажовано говорить, він так у це вірить, напевно ж, він об'єктивний». Розумієте, це абсолютно протилежні речі – коли ви заангажовані, то вже не об'єктивні. І це є базові навички, які, якщо не сформуються із дитинства, то призводять до того, що людина просто займається відтворенням.
«Наша система освіти навіть не врахувала появу інтернету, вона не врахувала того, що більше немає дефіциту інформації. Навчання досі побудоване на тому, щоб передати шматки думок, які подаються як факти»
Я мала досвід навчання в Україні й Німеччині. І цікаво порівняти, як відбувається там і там дискусія. Пам'ятаєте цю класичну моральну дилему: ви керуєте машиною, вона ламається і ви можете або нічого не робити і збити людину, або звернути з дороги і збити оленя? Українські студенти відрізняються тим, що вони схильні підняти руку за якийсь варіант, ще не знаючи чому обирають саме його. Вони просто приймають рішення, а коли їх просять аргументувати – «ну, не знаю». Тобто як ви можете приймати рішення, не знаючи, чому саме його ви приймали?
Питання полягає ще й у тому, яка частина освіти мала б бути загальнообов'язковою і чи освіта мала б бути масовою – це ще дискутується. Ми з професором Ярославом Грицаком постійно про це сперечаємося. Він говорить, що для суспільства краще, аби люди провчилися 5 років хай навіть у поганому університеті.
Я ж кажу, що це не обов'язково, бо ж питання не в кількості років, а в тому, які навички ми розвинули. Ці п'ять років – це час, коли мозок дуже продуктивно сприймає всю інформацію. Можливо, якась частина освіти має залишитись обов'язковою, загальною, але, можливо, її варто вимірювати не в роках, а в якихось компетенціях.
Нам як суспільству буде складно реформувати освіту, бо ми всі розуміємо нашу неконкурентність у світі. Ми розуміємо, що десь недопрацьовуємо, враховуючи і великі складнощі, і необхідніть виживати. Але попри це ми толеруємо низьку якість, у нас немає до себе високих вимог.
Ми можемо розпустити викладачів та учителів, провівши реформу освіти за прикладом реформи поліції. Ми можемо сказати, що ці вчителі були недостатньо кваліфіковані. Але з іншошо боку самі ці вчителі можуть запитати: «А ви достатньо кваліфіковані?» Складність нашої ситуацї у тому, що кожен побував у сутінках, у кожного «рильце в пушку». Ми не можемо від когось вимагати змінитись, не змінюючись самостійно.