От і минув рік від того дня, коли всі теле- та радіостанції світу повідомили ту шокуючи новину про загибель в авіакатастрофі під Смоленськом тодішнього президента Польщі Леха Качинського та цілої плеяди польських політків найвищого ешелону. Саме рік, згідно з християнськими традиціями, з меншою чи більшою інтенсивністю триває «офіційна» жалоба за померлими. То чи слід очікувати, що з наступного тижня в Польщі припиниться скорбота з цього приводу? Події, що відбувалися в Польщі упродовж минулого року, схиляють до радше негативної відповіді на це запитання.
Чому? Бо, замість того, аби зцементувати польське суспільство, як це сталося, приміром у Сполучених Штатах після 11-го вересня 2001-го року, аварія президентського Ту-154М лише поглибила розлам у тамтешньому політикумі, а відтак – і в суспільстві сусідньої країни. Трагедія такого масштабу виявилася напрочуд зручною для інструменталізації у боротьбі за владу. Першою цей інструмент підхопила опозиційна права партія «Право і Справедливість» (ПіС), написавши на своїх знаменах: „Katyń 1940 – Smoleńsk 2010”. Таким чином ПіС доволі прозоро натякнула, що винних у смоленській катастрофі варто шукати там же де й винних у розстрілі польських офіцерів під Катиню у 1940-у році – тобто у Кремлі. Однопартійці Качинських звинувачують чинну польську владу в заграванні з Росією, у ледь чи не національній зраді. Найрадикальніше налаштовані й узагалі інкримінують прем’єрові Дональдові Туску, що той увійшов у змову зі своїм російським колегою Владіміром Путіним з метою звести зі світу незручного для обох польського президента. Такими заявами без зволікань скористалася урядова Громадянська Платформа, виставляючи своїх політичних опонентів параноїками, котрі марять теоріями змов. Урешті-решт ця інструменталізація національної трагедії поставила польського обивателя перед дилемою: ти за вар’ятів чи за зрадників?
У цих умовах заява прокуратури РП про те, що версія теракту остаточно відкидається, замість вгамування пристрастей лише підлила олії до вогню. Добре, хоч оприлюднили її саме на перше квітня, що певним чином релятивізувало її гостроту. Зрештою, незалежно від цієї заяви й від переконливості наведених слідчими аргументів, суперечки щодо «злочинного наміру» в смоленській справі точитимуться ще не один рік.
Бо занадто вже ця катастрофа була інфернальною, занадто підозрілою, занадто символічною. Сталося б (не дай, звичайно, Боже) щось подібне в Україні, з будь-яким з урядувавших нами президентів, то наслідки б цього інциденту для політичного життя держави були б просто неймовірними. Зразу ж можна було очікувати радикальної зміни курсу країни.
У політиці ж Польщі 10 квітня мало що змінило, оскільки держава за останні 20 років встигла сформувати в себе масу стабілізуючих чинників. Найсуттєвіші з них – вступ до НАТО і Європейської Унії, а ще – розподіл влади як між центром та регіонами, так і між основними політичними інститутами. Польський президент мало впливає на господарку держави, її зовнішньополітичний чи військовий вектор. Його справа – презентація держави у світі, роль арбітра і гаранта. Отже будь-які суперечки між політичними таборами не мають суттєвого впливу на стратегічний курс країни. На цьому тлі мотиви теракту – усунення з політичної шахівниці Леха Качинського – звучать не надто переконливо. Адже впливовим політичним гравцем він був лише у той період свого президентства, коли урядову коаліцію формувала його ПіС.
Так, він був для багатьох незручним президентом. Утім для ЄУ, можливо, ще незручнішим, аніж для Росії. Щоб переконатися в цьому варто лише перечитати сповнені оптимізму заголовки європейських газет, коли стало відомо що на президентських виборах у липні минулого року переміг не Ярослав Качинський, котрий без сумніву продовжив би політику брата, а соратник прем’єра Броніслав Коморовский.
От хто дійсно мав би глибоко, до душевного щему тужити за Лехом Качинським – це мешканці України, котрі втратила свого найпалкішого адвоката в Європі.
Вічна йому пам'ять!