Наступні вибори президента України, крім того, що відбуваються в умовах глибокої економічної кризи й перманентного протистояння всіх гілок влади, оголили безліч локальних і глобальних проблем країни. Багато речей, не розв’язаних минулими роками, вже вкотре опинилися у ролі приводів для піару й виборчих обіцянок. Утім, нікого не дивує, приміром, педалювання теми статусу російської мови, на якій досі не паразитував лише ледачий. Так само улюбленим об’єктом передвиборчої пропаганди взагалі стала карта реальної та віртуальної Росії.
Кандидати на найвищу посаду країни навперебій змагаються за прихильність частини електорату, що вважається у нас проросійською. Десь на обрії маячить 2017 рік, а з ним – проблема виведення військових баз Чорноморського флоту РФ із Севастополя. От навколо цього політично-психологічного комплексу й формується левова частка передвиборчих обіцянок. І зовсім неважливо, чи політик приймає за основу міждержавні документи, в яких існує певна ясність, мовляв, після 2017 року російських баз на території країни не буде, а чи намагається пообіцяти залишити в силі наявний статус-кво. Як це зробив, приміром, Володимир Литвин минулими тижнями, визначивши за флотом РФ роль гарантії українського суверенітету. Не маю жодного сумніву у тому, що подібна позиція може принести спікерові вагомі дивіденди у вигляді кількох десятих відсотка.
Проте прикметнішою, на мою думку, є не заяложена і нав’язла в зубах «російська карта», яка демонструє всі можливі постколоніальні травми нашого політикуму, де комплекс меншовартості в різних пропорціях змішано із стокгольмським синдромом. Набагато цікавішим і промовистішим є не те, про що говорять українські політики, а те, про що вони принципово мовчать і мовчатимуть упродовж усієї кампанії. Я маю на увазі цілковите виключення «європейського» дискурсу із публічних заяв та рекламних гасел кандидатів у президенти. Навіть політик нового типу Арсеній Яценюк, уже не кажучи про інших кандидатів, на своїх білбордах старанно уникає будь-яких натяків про європейський вибір, користуючись якоюсь дивною і геть порожньою риторикою.
Ніде правди діти, раптом виявилося, що найменш популярною в середовищі наших політиків сьогодні є тема європеїзації, а відтак і модернізації України. Звісна річ, таке євроохолодження можна також пояснювати багатьма причинами. По-перше, наша влада впродовж останніх п’яти постмайданних років провалила в європейському та євроатлантичному напрямі все, що могла. По-друге, самій Європі явно не вистачило самого лише свята демократії й одвічного прагнення українців до європейських культурних і політичних вартостей. Гарні гасла й неабияке моральне піднесення суспільства розійшлися з реальними справами. За п’ять років не було проведено жодних реформ, адже нікому з політиків не хотілося підставляти власну репутацію і займатися справами непопулярними. Кому з політиків кортить отримати на свій політичний рахунок, наприклад, «шокову терапію»? Занадто велика відповідальність і забагато негативного піару. Окрім гасел і паперових державних програм, не було жодної реальної спроби подолати корупцію. А прагматична Європа подібних речей не вибачає. Тому й повернулася вона до України спиною.
Головне небажання не просто переймати, а бодай говорити про європейські вартості та моделі модернізації країни продиктоване елементарною причиною. Річ у тім, що ніхто у нашій політиці не хоче змінювати спосіб мислення і вчитися жити й діяти за новими правилами. Бо що таке, наприклад, вступ України до НАТО? Як на мене, НАТО для України передбачає не лише входження в систему євроатлантичної колективної безпеки й запровадження принципово нових стандартів. Це насамперед було би відходом від постсовєтського способу мислення, виходом із російської умми, де керує не закон, а право сильного.
Наразі ж українським політикам просто легше і зручніше з Росією. З нею легше домовитись і вирішувати справи, бо і в прямому, і в переносному сенсі всі вони, наче випускники однієї школи, розмовляють однією мовою. Тоді як зміна вектору означала б відмову від старих-добрих звичок, інстинктів, правил і «понятій». Українські політики змушені були б радикально змінитися під впливом обставин. Або ж піти в небуття і поступитися молодому поколінню. Однак ні в першому, ні у другому ніхто з них не зацікавлений. Так само, як сьогодні ніхто в Україні, крім невеличкої горстки ідеалістів, не зацікавлений у ліквідації західного кордону, який є невичерпним джерелом матеріального зиску для рядового митника та всієї владної вертикалі. Тому вилучення європейського дискурсу з політичної мови кандидатів у президенти не може бути нічим іншим, як свідченням їхнього бажання на довгі роки не зрушувати справи модернізації України з мертвої точки. А це з часом може означати і смерть для проекту «Україна».