«Русь йде на Захід»

Історик Ілля Паршин про державу Романовичів

15:56, 30 квітня 2023

У новому випуску «Без брому» Ілля Паршин, кандидат історичних наук, завідувач відділу історії середніх віків Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича. Займається дослідженням історії українських земель у середні віки, зокрема на сторінках європейських хронік

***

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

Сьогодні будемо говорити про середньовіччя, начебто «темні» віки в нашій історії (темні тому, що маємо мало літописних джерел, вони є фрагментарними). Ти займаєшся доволі складною і маловідомою широкому загалу темою Галицько-Волинського князівства, що пізніше стало Королівством Русі, у світлі європейських латиномовних хронік XIII–XIV століть. Історію Галицько-Волинської держави ми знаємо стереотипно, хрестоматійно, а чи можливе її знання без латиномовних хронік? Що вони нового вносять?

Насамперед зазначу, що руські джерела значно повніші та докладніше охоплюють події, хронологію і персоналії. Латиномовні джерела виступають як надзвичайно вагомий додаток, хоча вони не є другорядними. Європейських авторів цікавили події зовнішньополітичної історії. Найбільше у цих джерелах – про війни, походи, династичні шлюби. Якщо говорити конкретно про державу Романовичів, то коронацію Данила Романовича. Власне кажучи, без латиномовних джерел наші знання про зовнішню політику Романовичів і Галицько-Волинської держави були б суттєво біднішими.

Дуже мало знаємо про зовнішню політику держави Романовичів, за винятком кількох ключових фактів на кшталт коронації Данила. У яких векторах ця політика розвивалися і чи можемо говорити про динаміку змін впродовж XIIIXIV століть?

Динаміка надзвичайно добре простежується. Як ми пригадуємо з університетських курсів, коли за нез’ясованих обставин 1205 року загинув князь Роман Мстиславович, засновник династії Романовичів, і, як прийнято вважати, Галицько-Волинської держави, по ньому залишилося двоє малолітніх синів – Данило і Василько. Про період, коли вони боролися за спадщину батька, дорослішали, укладали перші союзи, найбільше відомо з літописів. Тоді, коли відбувалася боротьба за спадщину Романа Мстиславовича, Романовичі були лише однією з партій, які претендували на неї. Вагомої політики на європейському векторі у них іще не було. Їх цікавили питання приземленіші: як захистити себе та спадщину батька і як заволодіти нею в повному обсязі.

Пізніше, після Ярославської битви 1245 року, після приходу монголів, коли вже Романовичі опанували становище, маємо регулярні звістки про них у європейських джерелах: польських, угорських, матеріалах Священної Римської імперії (з Чехії та Австрії). Далі їх стає більше. З другої половини ХІІІ століття князя Лева регулярно згадують європейські джерела із титулом «король Русі», хоча він його формально не мав.

У XIV столітті руська хронікальна традиція для Романовичів, на жаль, урвалася, принаймні вона не відома. Складно з'ясувати, чи вона коли-небудь буде відома, чи її повернуть. Тож у цей час для Галицько-Волинської держави європейські джерела стають єдиною основою, на підставі якої можна робити висновки про правління, хронологію, князів, їхні генеалогічні зв'язки.

Це дуже цікаво, бо друга половина ХІІІпочаток XIVце маловідомі століття в українській історії. Якщо повернутися до Романа, мене завше цікавила його загибель – 1205 рік десь неподалік Завихоста на Віслі. Руський літопис скупо подає цю подію. Натомість європейські, чи радше польські хроніки говорять про масштабну битву і різні версії загибелі Романа. Як саме в латиномовному світі простежується похід Романа і його кончина?

Питання загибелі князя Романа Мстиславовича надзвичайно дискусійне. Насамперед тому, що Волинський літопис починається з повідомлень після смерті князя Романа. Хоча його правління мало би бути найвизначнішим, а воно опинилося поза межами руських джерел. А північні літописці дуже лаконічно сповістили про цю подію. Тож ми тут є заручниками того, що збереглося в європейських джерелах, насамперед польських, де про князя Романа Мстиславовича не найкраща опінія.

Відомий польський хроніст Вінцентій Кадлубек у «Хроніці поляків» сповістив, що князь Роман був полоненим польського Лєшка Білого, між ними нібито виникла суперечка і князь Роман загинув у якійсь битві. Насправді говорити про таку битву дуже і дуже складно, тому що одразу після смерті князя Романа Мстиславовича його вдова, княгиня Романова (імені якої ми, на жаль, не знаємо, хоча вона і фігурує в літописі часто як мудра і діяльна жінка-політик ХІІІ століття) одразу звернулася по допомогу до угорська короля Андрія ІІ, або Андраша, і до того ж Лєшка Білого. В літописі є невелика згадка, що Лєшек не згадав ворожнечі, тобто він забув про неї. Певно, між ними якийсь конфлікт все ж таки відбувся. Але хто призвів до цього конфлікту, яка його суть – питання, що потребує дослідження.

Є ще одне джерело – «Хроніка Альбріка» з монастиря Трьох Джерел, – яке сповіщає про інші обставини загибелі князя Романа Мстиславовича. Там зазначено, що він у 1205 році крокував до Саксонії, щоб як «нещирий християнин нищити і палити церкви». Ця згадка про Саксонію і можливе візантійське походження дружини князя Романа Мстиславовича підштовхує дослідників до пошуків ширших горизонтів його політики. Зокрема і про участь у суперечці, яка тоді тривала у Священній Римській імперії.

Йдеться про короля Німеччини Філіпа Швабського, якого не визнавав Римський Апостольський престол і який доводився близьким родичем візантійському імператору. Можливо, між ним і Романом Мстиславовичем існували тісніші конфлікти. Навіть необережно припускають, що князеві Роману могли обіцяти королівську корону. Бо імператор Священної Римської імперії на рівні з Папою Римським мав право коронувати. Цим правом у той час Філіп Швабський скористався, коли коронував чеського князя. Через це представник династії Пшемислідів мав проблеми з Римським Апостольським престолом. До нього одразу ж прибуло посольство з Риму, яке принизливо називало його князьком. Цей титул не сприйняли в Римі. Можливо, такі обрії теж існували щодо Романа Мстиславовича. Але однозначних джерел, на жаль, немає.

Чи зафіксований у джерелах короткий факт перебування Олексія Комніна, поваленого візантійського імператора, у володіннях князя Романа?

Окремі хроністи згадують про це. Зокрема, у руському пізньому Густинському літописі. Також про це писав польський хроніст Ян Длугош і відомий італійський автор XIV століття Тома з Луки. Він стверджував, що після свого повалення імператор перебував у Чорному морі, у Криму, а звідти вирушив на Русь, пізніше до Булгарії. Ця згадка дуже неоднозначна, тому що вона, на жаль, єдина. За підрахунками, існував невеликий проміжок часу, коли повалений імператор зник із поля зору європейських джерел. Теоретично, у цей період він міг би зустрітись із князем Романом Мстиславовичем, зважаючи на те, що вони, може, були й родичі і з його донькою міг бути одружений князь Роман. Такий пошук союзника виглядав би цілком логічним. Втім, окрім Томи з Луки, про це ніде не згадано, а всі пізніші джерела, зокрема Ян Длугош і Густинський літопис, є похідними від нього.

До певного часу Романовичі у боротьбі за галицьку спадщину були на маргінесі уваги хронікарів. Водночас і поляки, і угорці активно брали у ній участь, згадаймо, наприклад, коронацію Коломана. Як для хроністів найближчих сусідів виглядала Галицько-Волинська Русь і що нового можемо довідатися від них, чого немає в літописах?

З точки зору середньовічного хроніста, Русь виглядала як велика територія, що потребувала християнського упорядкування. Все ж таки православних християн вважали схизматиками і ставлення до них було трохи як до нижчих. Хоч і не таким, як до відкритих язичників. Але менш шанобливим, ніж до інших західнохристиянських володарів.

Загалом цей період у хроніках відображений скупо. Найбільше в пригоді стають актові матеріали, наприклад, булли Святоримського Апостольського престолу, які йшли, в тім числі, до угорського короля Андрія ІІ і які він навпаки відправляв до Риму. В одній із них він скаржився і просив для свого сина Коломана золоту корону. Мабуть, тому що прислали не настільки красиву та коштовну річ, на яку, на його думку, заслуговував син угорського короля.

Ті згадки тенденційні, малочисельні, але оригінальні. Наприклад, коли Андрій ІІ помер 1235 року, владу успадкував його син Бела IV. Тут є один цікавий момент, відомий з угорської хронікарської традиції: про те, що князь Данило вів коня під час коронації Бели IV. Цей відомий фрагмент також є надзвичайно контраверсійним. Бо немає підтвердження в інших джерелах.

Руський літописець зауважив, що князь Данило був в Угорському королівстві, але що він там робив – це, на превеликий жаль, неможливо встановити. Чи вів він коня на церемонії?! Може бути, що він із Белою IV, будучи дітьми, деякий час разом росли. Бо після смерті батька Данило опинився при дворі угорського короля, тож це міг бути вияв пошани до старого друга дитинства. Можливо, це було укладанням політичного союзу. А можливо, просто участь у церемонії, бо так само на ній був присутній молодший брат Бели IV Колован, який ніс його меч. Це колоритний епізод, який ще також потребує осмислення.

Навколо нього дослідники ламають списи. Мирослав Волощук твердить, що Данило був ледь не васалом Бели IV. Йому заперечував світлої памяті Леонтій Войтович, а також Володимир Александрович. Тема дуже цікава, бачимо, як сучасні дослідники цей єдиний фрагмент з усіх боків досліджують та по-різному трактують. Ти казав, що середньовічні хроніки є тенденційними. Чи можемо виявити у них стереотипи європейських хроністів щодо Русі?

– Коли згадували про участь русів у походах на Заході, то підкреслювали їхній варварський елемент. Хоча це типова для середньовічного хронікарства річ, коли ми своїх друзів трохи підвищуємо, а ворогів називаємо варварами, які прийшли нищити наші землі і наші церкви. Але переважно в європейських джерелах руських володарів титулують як Rex, Regis – тобто королі. Це доволі цікаво з тієї точки зору, що королів, які реально володіли цим титулом, в українській історії було не так багато. Чому всіх інших також називали королями – це питання, яке ще потребує дослідження.

Можливо, ця традиція тягнеться від того, як германців називали римські автори. Бо певною мірою середньовічні хроністи наслідували ту аналітичну традицію, яку вони знали. Можливо, вони запозичили від римлян уявлення, що коли германець має більше плем’я і більше народу у своєму підпорядкуванні, то він уже є король. Якщо менше – то він є все ж таки князь.

Руські володарі мали у своєму підпорядкуванні надзвичайно великі території, як за міркам епохи Середньовіччя. Могутність, багатство та чисельність земель могли мати вплив. Припускаю, що на цій підставі відбулося піднесення статусу.

А як щодо назви для окреслення тих територій? Як їх називали латинські хроністиRuthenia чи якось інакше?

У європейських хроніках використовували кілька назв: Ruthenia, Ruscia, Russia Regnum. Подекуди ці назви є надзвичайно загальними. Тобто в окремих випадках ми не можемо стверджувати, про якого князя йшлося, бо це складно встановити. Хіба що за допомогою контексту, з яких територій він міг походити. Загальне “Русь” як великі східні землі – це дуже поширений стереотип. І навіть виокремити Романовичів, наголосити на їхній зовнішній політиці буває дуже складно.

Наприклад, у 1299 році зауважено, що до чеського короля прибув король Русі у Вишеград. Який король Русі? З чим прибув? Чи з дарами, чи з миром, чи з війною – складно з’ясувати. Але вже від XIV століття з'являється концепт Малої і Великої Русі. І от Мала Русь (що засвідчено навіть грамотами Юрія-Болеслава Тройденовича) – це саме територія Галицько-Волинської держави, яка, як в окремих джерелах зауважено, межує з Польщею та Угорським королівством. Тобто аж у XIV столітті з'явилося ширше районування, втім воно все ще дуже загальне.

Ти казав, що інколи важко ідентифікувати руських володарів, яких згадують на сторінках латинських хронік. У 1246 році відбулася битва на Лейті, де від рук якогось руського короля загинув австрійський герцог Фрідріх ІІ Войовничий. Що це була за подія і як там міг опинитися король Русі? Чи можемо ідентифікувати його?

Ця подія теж належить до колоритних сюжетів європейської історичної літератури ХІІІ–XIV століть. Мовиться про черговий конфлікт Фрідріха ІІ Войовничого, чи Сварливого. Це останній представник австрійської династії Бабенбергів, який встиг за своє життя розсваритися і навоюватися з усіма сусідами.

Виправдав своє прізвисько.

Так. У цій битві він зійшовся з угорськими військами Бели IV. Окремі європейські автори згадують, що Фрідріх ІІ загинув у якійсь колотнечі, що сталася під час битви. Інші згадують, що він упав жертвою заколоту серед свого оточення. До речі, про це є згадка і в Галицько-Волинському літописі, що Фрідріх ІІ загинув від рук своїх бояр.

А є окремі джерела, наприклад, Ульріх фон Ліхтенштайн описав, що Фрідріх загинув від руки невстановленого короля Русі. Вважається, і за тими сюжетами, що дійшли до нас, що Фрідріх вийшов наперед свого війська і намагався звернутися до своїх лицарів із підбадьорливими словами. Типова практика для середньовіччя. У цей момент раптово вдарили руси на чолі зі своїм королем. Почалася битва і в ній загинув останній представник династії Бабенбергів.

Як не дивно, та це цілком можливо. Можемо припустити, що учасником цієї битви був чернігівський князь Ростислав Михайлович, довголітній противник Романовичів і претендент на Галицьке князівство, який після битви під Ярославлем 1245 року повернувся до свого тестя Бели IV в Угорщину (він був одружений з його дочкою). Можливо, із контингентом проугорських галицьких бояр залишився на службі в Угорщині і саме вони стали ось цим полком, який ударив і застав зненацька австрійське військо.

Питання, втім, залишається дискусійним. В одних джерелах зауважено, що під час цієї битви вони зійшлися в поєдинку і руський король завдав поранень Фрідріху Бабенбергу, але і той завдав йому поранень і вбив на полі бою. Все ж таки Ростислав Михайлович, і це добре відомо, пережив битву біля річки Лейти. Він помер значно пізніше. Тож навіть такі ідентифікації залишають місце для дискусій і для майбутнього.

Постать Ростислава Михайловича є дуже цікавою. Якщо говорити про загальний суспільний дискурс, це невідомий князь, який ховається за тінню Романовичів. Водночас, у Ростислава Михайловича надзвичайно цікава доля. Після 1245-го, епізоду з битвою на річці Лейті, що Ростислав Михайлович робив і як його діяльність відображена у хроніках?

Ростислав Михайлович після нещасливої для себе битви під Ярославлем опинився в Угорському королівстві. Йому передали в управління балканські території і він став баном Мачви. Його політика пов'язана саме з цим балканським ореолом – Болгарією, Сербією.

Є цікавий момент, що, незважаючи на занурення у балканські справи, князь Ростислав продовжував титулувати себе Dux Galicia, тобто галицьким князем, і від цього титулу він не відмовився до своєї смерті. Навіть його вдова, наскільки це вдалося встановити, в окремих грамотах продовжувала вживати цей термін, що вона княгиня галицька, хоча в Галичі вона не правила.

Його діяльність пов’язана з територією середньовічної Болгарії. Він навіть титулував себе імператором Болгарії. Тобто він і його сини реально претендували на владу в цій країні. І, можливо, за сприятливих обставин могли би цю владу опанувати. Хоча свідчення про це доволі поодинокі.

На жаль, князю Ростиславу Михайловичу не пощастило з опініон-мейкерами, якщо говорити сучасною мовою. Тут, в Русі, коли він боровся за галицький престол, князь Ростислав опинився в тіні волинського літописця, який прославляв Романовичів. Його змальовували як ворога, людину ворожу, трохи нижчу за статусом, людину горду, войовничу і навіть антихристиянську. На відміну від праведних Романовичів, яким вищі сили й провидіння допомогли посісти батьківську спадщину.

Коли князь Ростислав Михайлович опинився в Угорському королівстві, то він також посів другорядні ролі і з’являвся лише спорадично у деяких згадках, як-от про битву біля річки Лейти, де йшлося також про його титул як імператора Болгарського. Спроби встановити його портрет існували, зокрема дуже вдало зробив це сербський дослідник Джура Ґарді. Але, на мою думку, його постать як молодого руського воїна, який пізнав і лицарську культуру, бо брав участь у турнірі під стінами Ярославля в 1245 році, ще потребує додаткового розгляду і пера історика.

І навіть екранізації, бо насправді дуже цікава постать. Повернімося до австрійської спадщини, бо гіпотетична участь Ростислава Михайловичаце не єдиний епізод, далі маємо цікавіший шерег подій. У 1252 році Роман Данилович і Гертруда Бабенберг одружуються. Питаннядля чого і як Данило Романович звернув погляд на таку доволі далеку від своєї вотчини територію?

Чому відбувся цей шлюб? В Австрії діяв так званий малий привілей, який місцевій династії Бабенбергів подарував Фрідріх І Барбаросса ще в ХІІ столітті. Між австрійцями і сусідніми баварцями існувала постійна колотнеча. Тоді Бабенберги були маркграфами, а баварці володіли титулом герцога. Різниця між цими титулами в середньовічній ієрархії не надто велика, але баварці, умовно, називали себе старшими братами. Вважали, що їхній титул дає їм право претендувати на австрійські землі. Аби покласти край цій суперечці, Фрідріх надав малий привілей, підвищивши Бабенбергів до герцогів. На цьому тлі лишилося в тіні оригінальне, як для середніх віків, рішення, яке полягало в тому, що за відсутності прямих спадкоємців по чоловічій лінії Бабенберги можуть успадковувати владу по жіночій лінії. Тобто жінки з династії Бабенбергів можуть успадковувати владу в цьому австрійському герцогстві.

Для середніх віків це річ доволі дивна. Не всюди таке явище практикували. Ця опція активувалася після того, як у 1246 році загинув Фрідріх ІІ Сварливий. У нього не було синів чи інших родичів по чоловічій лінії і владу по ньому мали успадкувати дві жінки, принаймні котрась із них, – його племінниця Гертруда чи його сестра Маргарета Бабенберг. Шлюб князя Романа Даниловича і Гертруди Бабенберг став можливим через те, що Роман виступив як претендент на вакантний герцогський австрійський престол. І цим шлюбом у 1252 році Гертруда як герцогиня зробила князя Романа герцогом, тобто своїм співправителем.

Постає дискусійне питання, чому князь Данило Романович підтримав цю угоду і чому він, як з’ясується пізніше, організував цілу коаліцію та похід на захист прав свого сина. Дослідники вагаються між крайнощами – наявністю чіткого політичного розрахунку і суто авантюрним рішенням у дусі Річарда Левине Серце чи інших королів Середньовіччя.

Можливо, Роман був пов'язаний спільним походженням із Бабенбергами, тому що матір’ю Фрідріха ІІ Бабенберга теж була візантійська принцеса, як і матір Данила Романовича. Цей імовірний зв'язок по жіночій лінії давав обґрунтовані підстави Роману Даниловичу претендувати на руку Гертруди Бабенберг і в кінці 1252 року укласти цей шлюб. Таким чином, поведінка Данила Романовича цілком логічна. Тобто його син претендує на право володіння землею, на яку він справді має право відповідно до свого походження. І підтримати свого сина в цьому поході було би не так погано.

Але вийшло не так, як хотілося. І як розгорталися події після 1252 року? Роман так і не закріпився на чолі австрійського герцогства?

Одразу після шлюбу з Гертрудою Роман опинився з нею в обложеному становищі. Супротивники закрили їх у замку Гімбург в Австрії. А ким були ці супротивники? Справа в тому, що Маргарета Бабенберг не збиралася віддавати молодшій родичці австрійське герцогство. Її чоловіком став молодий чеський королевич Оттокар ІІ Пржемисл. Він за підтримки богемського війська та австрійської знаті, яка перейшла на службу до Маргарети, організував потужний фронт. Цих сил вистачило, щоб нейтралізувати Романа і Гертруду. Однак навіть після тривалої облоги взяти замок приступом не вдалося. Все ж таки за короткий період довкола Романа і Гертруди згуртувалося коло їхніх прихильників. Вони міцно тримали оборону. Проте сил, щоби розбити Пржемислідів й Оттокара ІІ не було. Уся надія князя Романа була на угорського короля Белу IV, з яким він мав союзні відносини, і на свого батька Данила Романовича.

Угорський король спорядив до чеського королівства половців, які перебували тоді на його службі, і завдав величезних руйнувань Богемії, розоривши її. Втім перемогти королівське військо, розбити Пржемислідів йому не вдавалося.

Похід князя Данила Романовича, який він організував на захист прав свого сина, був трохи скромнішим за обсягами. Але до нього увійшли сили союзних Данилові правителів. Це був насамперед брат Василько, старший син Лев Данилович, а також литовські князі і окремі польські князі, які долучилися до походу. Метою цієї виправи стало чеське місто Опава і Опаська земля. Опаву приступом не взяли. Тільки розорили Опаську землю і зі скромними успіхами повернулися на Русь.

Більше князю і герцогу Романові Даниловичу не було звідки чекати на допомогу. І з ним спробував домовитися Оттокар ІІ. Він пропонував забрати собі Австрію, а лишити Роману і Гертруді Штирійські землі, які від кінця ХІІ століття перебували під владою Бабенбергів. Роман відмовився. Напевно, наполягала Гертруда, бо все ж таки в цій справі права і герцогство належали більше їй.

А друга пропозиція надійшла від угорського короля Бели IV, який обіцяв Роману землі в Угорському королівстві в обмін на титул герцога і на те, що він віддасть австрійське герцогство йому. На це теж була дана відмова. І після нетривалого володарювання в австрійському герцогстві князь Роман Данилович змушений був повернутися назад. Причому характерно, що на Русь він так і не повернувся, а поїхав до Литви, де отримав від місцевого литовського правителя землі і перетворився на литовського удільного володаря.

Також цікава доля у цього чоловіка. Водночас, ти вже згадував про Оттокара ІІ і його шлюб із Маргарет, яка на 30 років була старша. І маємо ще один епізододруження Оттокара ІІ з Кунегундою Ростиславівною, дочкою Ростислава Михайловича, про якого ми говорили. Як це могло відбутися? І, наскільки розумію, це теж був прецедентцерковне розлучення з Маргарет і все інше.

Це відбулося внаслідок того, що перемога над Романом Даниловичем остаточного успіху Оттокару ІІ не принесла. Періодично проти нього вибухали повстання в Австрії та Штирії і повстанці, яких підтримував Бела IV. Вони досягали локальних успіхів, однак їх вдавалося стримати.

Маргарет була значно старшою від Оттокара ІІ. А все ж таки в середньовічному світі для короля надзвичайно важливо мати спадкоємця. В них не було синів. Існувала реальна небезпека, що чеська династія Пржемислідів урветься на найвищому піднесенні, коли вдалося об’єднати чималий шмат європейських земель.

З цієї причини після чергового повстання, яке розгорнулося в австрійських землях, було укладено новий шлюб. Він став результатом дуже цікавої угоди між Белою IV та Оттокаром ІІ Пржемислом. Ця угода була укладена після битви під Кресенбрунном 1260 року, і що цікаво Оттокар ІІ переміг у цій битві. Він тріумфально звітував Папі Римському про військові успіхи і перерахував, кого встиг розбити в цій битві. Серед них був король Русі та його сини. Король Русі очевидно, що Данило Романович, синів трошки складніше ідентифікувати. Але в цей час відомо, що Данило Романович перебував в Угорському королівстві, очевидно, що він брав участь у битві під Кресенбрунном. Бо сумніватися у повідомленнях Оттокара ІІ не доводиться, тим паче, що його слова надійно засвідчені австрійськими хроніками, де руси прямо згадані як учасники.

Чи Данило мав якісь плани на Австрію в той час – навряд чи. Напевно, він просто виконував свій обов’язок перед Белою IV, який його прихистив тоді, бо Данила шукали татари на чолі з Бурундаєм. Очевидно, платою за це переховування була участь у битві при Кресенбрунні.

Белла IV погодився на укладання мирного договору, а в середньовіччі це був шлюб. Вибір припав на Кунегунду Ростиславівну, доньку князя Ростислава Михайловича. Щоб узаконити цей шлюб, Оттокар ІІ був змушений розлучитися з Маргаретою Бабенберг. Це був прецендент, який потім згадається Оттокару ІІ, бо фактично разом із Маргаретою він втратив підстави володіти тим герцогством, адже воно переходило по жіночій лінії і Маргарета була спадкоємицею. Але, разом з тим, на певний час вдалося зам’яти цю ситуацію. Оттокар ІІ одружився з Кунегундою, вона народила йому сина, майбутнього короля Вацлава І. Цей династичний зв’язок на певний час дав змогу вгамувати суперечку за австрійську спадщину Бабенбергів. І дав можливість Оттокару ІІ почуватися значно спокійніше.

А що нам відомо про Кунегунду, зокрема після шлюбу з Оттокаром? Чи згадують її руськість у джерелах?

У руських джерелах, наскільки мені відомо, її не згадують. Але в європейських вона фігурує як донька короля Русі, тобто підкреслено її руське походження. Її роль у чеському королівстві дуже визначна.

Оттокар ІІ, який відчув твердий ґрунт під ногами, замахнувся на ще вищий ступінь – спробував стати імператором Священної Римської імперії. Ці амбіції зіграли з ним злий жарт. Тому що його супротивником німецька знать виставила Рудольфа Габсбурга, одного із засновників династії Габсбургів. У вирішальній битві, яка сталась між ними 1288 року, Оттокар ІІ Пржемисл загинув.

У цій битві також був руський слід, бо деякі австрійські хроністи написали, що князь Лев Данилович, старший син Данила, брав участь на боці Оттокара ІІ. Після раптової загибелі малолітній син Вацлав опинився під опікою своєї матері Кунегунди, яка шляхом дипломатичних маніпуляцій зберегла за сином королівську корону. Хоча Габсбурги були не проти ще тоді заволодіти Чехією. Ба більше, Кунегунда увійшла в історію як перша чеська поетеса, написавши відомий вірш-молитву.

Цікаво, що руські літописи майже не згадують жінок-представників Русі поза Руссю. А водночас у хроніках вони фігурують дуже часто. Наприклад, Гермеслава Луцька, дочка Інгвара чи Ярослава. Чи Грифіна, дружина Лєшека Чорного. Що польські хроніки говорять про цих жінок?

Польські хроністи відзначають, що жінки з династії Рюриковичів загалом мали вплив на своїх чоловіків і також мали слово при вирішенні політичних конфліктів, укладанні дипломатичних угод. Це використовували і Романовичі під час своєї політики.

Ми говоримо про другу половину ХІІІ століття. Це період дуже цікавий, бо, згідно з літописами, в нас є князь Лев Данилович, який постає не надто вдалим політиком та державотворцем, і загалом людиною свавільною, ба навіть жорсткою. Наскільки розумію, князь Лев Данилович неодноразово фігурує на сторінках хронік європейських. Чи можемо скласти портрет князя Лева Даниловича, порівнявши європейські хроніки та руські літописи?

Князю Леву теж трохи не пощастило з опінією, тому що літописи, які збереглися до нашого часу, укладали його волинські родичі, які були не дуже прихильні до цього володаря, відповідно, наділяли його негативними рисами. Лише в останніх записах, коли князь Мстислав Данилович, брат Лева, утвердився в Луцьку і Володимирі, літописець повернувся до позитивних характеристик князя Лева Даниловича. Немає підстав звинувачувати його у слабкості чи недбалості.

Утім князь Лев Данилович був досить войовничим, він воював майже кожного року. Згадки про нього в європейських джерелах пов’язані саме з воєнними кампаніями, в яких він брав участь. Або із дипломатичними угодами, які після таких кампаній укладали.

Про одну з них я побіжно згадував – це участь у битві на Моравському полі. В той час відбувся зворот Романовичів у політиці, зокрема князя Лева Даниловича, який повернувся до союзу із Оттокаром ІІ Пржемислом. І пов’язано це було з династичною практикою. Князь Лев Данилович був одружений з угорською принцесою Констанцією, Бела IV був його тестем. Пржемисл Оттокар через угорський зв’язок був пов’язаний з князем Левом Даниловичем. Це робило їх природними союзниками.

В австрійських джерелах зауважено, що князь Лев брав участь у битві безпосередньо, його полки перебували в останній лінії разом із польськими союзниками Пржемисла ІІ Оттокара. Але докладніше про хід битви і про вклад Лева Даниловича у перебіг цієї битви ми, на жаль, не знаємо. Та його участь засвідчена досить надійно, тому що про неї згадав, зокрема, Оттокар Штирійський, відомий австрійський хроніст епохи Середньовіччя. Бо його батько брав участь у цій битві на стороні Габсбургів. В епоху Середніх віків було прийнято добре знати, проти кого ти б’єшся, тому запису про Лева-короля Русі як ворога, думаю, цілком можна довіряти.

Водночас Лев постає також і як дипломат. Ми бачимо його при дворі Вацлава І, і коли Вацлав претендував на польські землі, то погоджував це в тому числі і з галицьким князем Левом Даниловичем. Принаймні існують свідчення про те, що вони зустрічалися, і навіть літописець це підтвердив, вказав, що чеський король надав чимало дарів Леву Даниловичу, що свідчить про укладання мирної і союзної угоди.

Ти вже неодноразово говорив, що галицько-волинських володарів у хроніках називали королями. Водночас, для нас час коронації Данила і сама подія коронації Данила є фактом прецедентним та хрестоматійним, який становить одну з осей ґранднаративу в середньовічній Україні. Як латиномовний світ бачив коронацію Данила?

Найкраще коронація Данила Романовича охарактеризована і описана в літописі. Він уважно стежив за подіями внутрішнього життя, і така подія як коронація просто не могла пройти повз увагу літописця, тож і описана докладно.

В європейських джерелах про факт коронації відомо менше. Дізнаємося про нього з польських аналів та хронік Яна Длугоша, відомого польського хроніста XV століття. Також із життєпису Папи Римського Інокентія IV, який склав Нікола де Кальві. Де Кальві писав свій твір орієнтовно в другій половині XIII століття, він був особистим сповідником Інокентія IV, того Папи, який надіслав королівську корону Данилові. Він засвідчив, що Папа Римський сподівався на укладання унії, на поступовий перехід місцевої церковної ієрархії під його владу зі збереженням обряду, тобто такий soft-варіант унійних переговорів. Сумніватися в цій інформації не доводиться, адже джерело надійне.

Ян Длугош як хроніст XV століття дозволив собі цікавий фінт. У більшості його опублікованих праць коронація Данила зображена надзвичайно негативно. Там ідеться про те, що Данило нещирий християнин, що він пошив Папу Римського в дурні, а сам лишається затятим схизматиком і вірити йому не можна. Лише в одному виданні стояла невеличка зірочка біля цього тексту і внизу в примітці йшлося, що цей текст поставили на місце іншого, а той перший просто перекреслили. Порівнявши, виявили, що він майже не відрізняється від того, що нам сповіщає Нікола де Кальві і що записано у Волинському літописі. Це доволі приязна характеристика коронації, фіксування самої події і висловлення сподівань на те, що унія відбудеться за максимально сприятливим варіантом. Очевидно, що той другий негативний варіант з’явився пізніше. Хто його вставив: чи сам Ян Длугош, чи хтось із секретарів, невідомо.

Неприхальність максимальна до русинів. Знову ж таки, якщо ми з Левом ще плюс мінус зрозуміло, він представлений в джерелах, Галицько-Волинський літопис про це доволі багато пише. Наступник ЛеваЮрій І Львовичтакож фігурує як король. І це людина, яка мала право на угорську спадщину після вигасання династії Арпадів. Очевидно, що він також мав би бути політиком, представленим у європейських джерелах.

Мене як дослідника цікавить його постать, бо основний період незалежного правління Юрія Львовича, на жаль, припав на часи, яких не охопив літопис. Це, як писав Михайло Грушевський, кімерійська пітьма, яка впала на історію західних українських земель. Але все ж таки окремі згадки про нього збереглися. Цікавим культурним документом є його печатка, на якій зберігся його титул: Rex Rusia Dominus Lodomeria, тобто володар Русі, князь Волині. Цією печаткою користувалися навіть його наступники, очевидно, що вона мала авторитет і серед них, і серед адресатів, кому ці документи спрямовували.

Про факт коронації Юрія Львовича в джерелах не збереглося відомостей. Але він справді фігурує із титулом король. Наприклад, Оттокар Штирійський, австрійський хроніст, описав дуже теплу зустріч баварського герцога Отто ІІІ і короля Юрія Львовича. Чому ця зустріч сталася – через спроби Отто ІІІ опанувати угорське королівство. Бо від 1301 року династія Арпадів урвалася і довколишні володарі, які мали династичні права, спробували їх реалізувати.

Чи король Юрій Львович спробував реалізувати свої права на цю спадщину? Цілком можливо, що він сподівався укласти союз із баварським герцогом Отто, який правив певний час в Угорщині, але був ув'язнений. І, за повідомленням деяких джерел, він звільнився з руською допомогою з того ув’язнення. Між ними, очевидно, існували певні контакти. Оттокар Штирійський описує їхню зустріч дуже прихильно. Так зустрічаються союзники.

Чи мав Юрій Львович власні амбіції посісти угорський престол? Про це невідомо. Європейські джерела тут дуже уривчасті. Період початку XIV століття і в польській, і в чеській середньовічних історіографіях дуже бідний на факти.

Тому ми можемо збудувати концепт, що Юрій Львович намагався підтримати когось з інших претендентів на угорське королівство, а не посісти його самому. Чи було воно так насправді – складно сказати, але з тих джерел, які збереглися до нашого часу, так видається.

До речі, ми сьогодні неодноразово говорили про шлюбну дипломатію як один з варіантів участі в житті Центрально-Східної Європи. Загалом мені здається, що коли ми говоримо про Русь, шлюбна дипломатія у нас одразу асоціюється лишень із Ярославом Мудрим. А якщо говорити про Романовичів у XIIIXIV століттях, наскільки ця шлюбна дипломатія була розвинута, окрім тих прикладів, про які ми говорили?

Данило Романович активно експлуатував своїх синів. Не від хорошого життя, просто сталося так, що Романовичам треба було боронитися за їхню спадщину. І вже навіть у битві під Ярославлем ми бачимо Лева Даниловича, хоч він ще був дуже молодим князем. Тому що бракувало сил опанувати ті землі остаточно.

Випадок, як і з князем Романом, був не поодинокий. Ми вже згадували про те, що Лев Данилович був одружений з Констанцією. Цей шлюб дав можливість остаточно внормувати відносини з Угорським королівством, з Белою IV, і надалі цей шлюб дав можливість князю Леву Даниловичу вільно спілкуватися з іншими своїми європейськими родичами. Адже інші доньки Бели IV були одружені з краківським князем, з Ростиславом Михайловичем. Створився своєрідний блок зятів Бели IV, і Лев Данилович посів у ньому своє місце.

Повернімося до Данила. Шварн Данилович на певний час утвердився в Литовському князівстві. Він був одружений з литовською княгинею і після смерті литовського князя Войшелка Міндовговича правив у Литві. Щоправда, це його правління terra incognita. Але саме династичний зв'язок дав йому таку можливість.

Менше відомо про найменшого сина Мстислава Даниловича, який став луцьким князем, а пізніше приєднав до своїх володінь і Володимир. Можливо, на нього чекала краща європейська партія. Але, на жаль, вона або не відбулася, або ми про неї не знаємо.

Виникає попереднє враження, що Данило Романович як король не бажав дробити свій спадок і роздавати його синам. Тому намагався їх розставити на престоли інших земель. Хтозна, може, саме тому підтримував Романа Даниловича, щоб той утвердився подалі в Австрії. Шварно правив у Литовському князівстві, теж далеко. Роман Данилович став удільним литовським князем, наскільки відомо, він не мав володінь на Русі.

Можливо, Лев Данилович успадкував батьківський спадок саме внаслідок цієї політики. Припускаю, що Данило Романович хотів стати своєрідним тестем Європи і розставити своїх синів на престоли інших країн. Але це питання дослідницьке.

Інші Романовичі також у своїх союзах орієнтувалися на західний вектор. Зокрема, ми знаємо, що другою дружиною короля Юрія Львовича була представниця польських П’ястів. Дружиною Василька Романовича, його дядька і брата Данила, була також представниця польських П’ястів. Юрій Львович віддавав своїх дочок до представників польських мазовецьких родів. Один із нащадків мазовецького роду, Юрій-Болеслав Тройденович, пізніше успадкував Галицько-Волинські землі. Він як син Марії Юріївни, доньки короля Юрія, стане правителем цього державного середньовічного утворення.

Що цікаво, Юрій-Болеслав у грамотах до Тевтонського ордену, з яким перебував у союзі, згадував послідовність, як правили в Галицько- Волинській державі. Йшлося, що союзу з Орденом дотримувались князь Роман Мстиславович, Данило, Лев, Юрій, Андрій, – і він обіцяє за себе, що теж буде дотримуватись. Андрій Юрійович – це син короля Юрія Львовича.

До слова, цей період найменше відомий в історії Королівства Русі. Бо, фактично, після смерті Юрія Львовича і між Юрієм-Болеславом Тройденовичем дуже мало є інформаціїхто були Андрій і Лев, чи вони правили одночасно, чи вони були рівними у своїх правах. Європейська хронікарська традиція якось висвітлює всі ці перипетії?

Правління Андрія та Лева Юрійовичів це ще темніше, ніж кімерійська пітьма. Все, що ми знаємо про них, – це їхні грамоти до мешканців європейських міст та їхні угоди з Тевтонським орденом, які є лише відображенням їхньої політики. Коли у травні 1323 року вони загинули, польський князь і король Владислав Локеток сповістив Папу Римського, що відійшли останні представники роду, які були непоборним щитом проти монголів.

Чи вони воювали з монголами, чи воювали з литовцями, які в цей час вже поширювали владу на землі інших Рюриковичів?! Цілком можливо, що стався конфлікт між Романовичами і литовськими князями, принаймні в пізній хронікарській руській літописній традиції є натяки на київського князя Станіслава. Йдеться про те, що він був союзником волинського князя Лева, і що вони воювали з литовцями, і зазнали невдачі в цій війні. Але це все лише окремі мазки на історичному полотні. Цілісної картини не існує і, чесно кажучи, наразі складно сказати, чи можна її буде коли-небудь зробити.

Період після отруєння Юрія-Болеслава Тройденовича і до утвердження тут польської влади як відображений у європейських хроніках? Я особливо акцентую на періоді 1340-х років, який також є маловідомий. Згадується Дмитро Дедько, але хто це бувмало відомостей.

Цей період також є дискусійним і представлений тільки у європейській хронікарській традиції, насамперед латиномовній. Руських літописних джерелах про цей час не збереглося.

Існує група джерел, створених у Польському королівстві, які дуже прихильні до польського короля Казимира ІІІ і які будь-які його військові успіхи змальовували і характеризували як підпорядкування всієї Русі. І Володимир, і Львів, і вся Волинь, і вся Галичина – усім він володів ще, виявляється, від 1340 року, але змушений був відступити.

Також є традиція нейтральніша, що походить з німецьких та чеських земель, яка період після отруєння князя Юрія-Болеслава Тройденовича зображує виваженіше. Ідеться, що Казимир ІІІ зазнав поразки, що він змушений був відступити від руських земель, і що тут утвердилися інші правителі. Одного із них ми знаємо – це Любарт Гедимінович, литовський князь, який, очевидно, мав династичні підстави, щоб опанувати спадщину Романовичів. І в тому чи іншому вигляді боротьба між Казимиром ІІІ, його союзником угорським королем Людовіком І Анжуйським і литовськими князями з іншого боку в цих джерелах фігурує. І як видно, вона велася плюс-мінус зі змінним успіхом. Хоча треба сказати, що від 1349 року все ж таки Казимир захопив Львів і певні міста на Галичині та Волині. Але певні території Галичини контролював і Людовік І Анжуйський, тобто їх контролювали угорці. І все ж таки ця умовна лінія фронту проіснувала аж до пізнішої інкорпорації всієї спадщини Романовичів до території Польського королівства.

Це 1387 рік і Ядвіга. Але це вже зовсім інша історія. Дуже дякую, що з твоєю допомогою ми трошки розсіяли цю кімерійську пітьму над насправді дуже складним для розуміння періодом XIII-XIV ст. І що найважливішевключеність держави Романовичів у події Центрально-Східної Європи показує той вектор розвитку державу що тоді, що зараз.