«В ходе намеченного «марша Победы» во Львове, его участники намерены с домов на улице Джохара Дудаева сбить таблички, а на их место прибить другие - улица Лермонтова. Об этом «Комментариям» сообщил источник в «Русском единстве». По словам источника, подобная идея импонирует многим участникам акции, ведь эта улица при СССР носила имя русского поэта Михаила Лермонтова, поэтому вернуть улице старое название многие считают правильным. Напомним, лидер партии «Русское единство» Сергей Аксенов сообщил, что принять участие в шествии по проспекту Свободы во Львове 9 Мая изъявили желание более тысячи человек. В свою очередь представители ВО «Свобода» предупредили, что на День Победы во Львове возможны провокации, которые могут закончиться кровопролитием.»
Добре, що не прийдуть у моє помешкання знімати ікону св. Николая, подумалось мені. Але це – цього разу.
Ну що на це сказати? Орда є ордою. А провокатори провокаторами. Шматування України продовжується.
Очевидно, що потрібні асиметричні дії. І панове політики, якщо такі є, і повинні їх запропонувати та, що найважливіше, організувати. Не вважаю, що мордобій, до якого радісно готуються всі зацікавлені, є адекватним для країни у центрі Європи.
Але найважливіше, що ми повинні зберегти – це все ж тверезість думки та, по можливості, погоду духа.
Так, нас цілеспрямовано розсварюють. Крим зі Львом, Івано-Франківськ з Одесою. Переконують, що «ті, що там» - аспиди.
Ну не повірю я, що всі одесити не мають почуття гумору, а кримчани розуму. Ба більше – переконаний, що і більшість «москалів» є нормальними людьми.
Нещодавно група галицької, саме галицької інтелігенції та громадських діячів для того, щоб у Одесі чи Криму не гадали, що «ВО «Свобода» це наше усьо», опублікувала дуже витримане звернення щодо провокацій, що неначе готуються представниками того ж «Русского единства» та «Родины» у Львові.
Хотілось би почути й голоси тверезо мислячих росіян, одеситів, кримчан. Гадаю, що у цій ситуації мовчання означає згоду. Згоду на те, щоб всіх росіян представляли тільки «Русского единство» та «Родина», а галичан ВО «Свобода». Згоду на те, щоб цю країну просто розірвали. Розірвали і одні, і другі. Невже дамося вкотре себе «розвести»? Не мусимо мислити уніфіковано, але ж по-людськи. Одним словом – де ви, росіяни, одесити, кримчани - ау!
А для того, щоб відчути дух людей, що реально мешкають на цій багатостраждальній вулиці пропоную текст проректора Львівського національного університету ім. Івана Франка Марії Зубрицької. Вона прислала його мені, коли прочитала інформацію про цю чергову провокацію.
Отож:
Марія Зубрицька
ВУЛИЧНІ МЕТАМОРФОЗИ
«У моїй приватній топології Львова як міста особливе місце займають дві вулиці – та, на якій я мешкала раніше, і теперішня вулиця мого проживання. Перша вулиця з великим історичним багажем – Тракт Глинянський, яка ніколи не змінювала своєї історичної назви, тому я жартома її називаю найпатріотичнішою вулицею міста. Друга -- вул Дудаєва, розташована у самому центрі міста, яка пережила свою історію перейменувань: Зиморовича, Лермонтова, Дудаєва. Я не переконана, що історію моєї вулиці знають всі мешканці, що вони справді мають її вивчати, щоб відповісти собі на запитання: чому так, а не інакше її назвали, -- хоча всі пам’ятають, як кілька разів уночі хтось зафарбовував нову її назву. Сумнівно, що цей хтось був мешканцем вулиці, бо все свідчило про чергову провокацію. Щобільше, мешканці вулиці ніколи не протестували проти зміни назви, натомість вони блискавично самоорганізувалися, коли на одному з будинків почали встановлювати вежу мобільного зв’язку, що ставало вже перешкодою та загрозою для їхнього приватного життя.
Перейменування вулиць є універсальною тенденцією, яка, вочевидь, має локальні особливості. Будь-яка країна світу, що здобувала незалежність і утверджувалася як держава та розвивала власні суспільні цінності, змінювала топоніміку своєї історичної пам’яті, яка часто-густо ставала свідченням історико-культурних нашарувань. І не тільки незалежність є фактором зміни всього старого на нове. І що це так, можна доволі легко пересвідчитися за допомогою пошукової програми в Інтернет-мережі, увівши ключове словосполучення „renaming streets” і зафіксувавши сотні тисяч посилань, які представляють розмаїтість світового досвіду. Скажімо, під час першої та другої світових воєн у США змінювали назви вулиці з німецькою топонімікою та „ріднішу” американську, щоб уникнути негативних асоціацій політичного забарвлення. Англомовна топоніміка вулиць Квебеку трасформувалася у франкомовну у 70-х роках минулого століття, що спочатку викликало неоднозначну реакцію англомовного населення, однак пізніше пристрасті, які здебільшого розпалювали мас-медіа, вляглися. Каталонія, після отримання статусу обмеженої (не розширеної!) автономії, повністю перейменувала усі вулиці з іспанськими назвами. Мабуть, і цей процес спричинився до того, що сьогодні на Міжнародній книжковій ярмарці у Франкфурті-на-Майні каталонці виглядають зі своєю книжковою продукцією як окрема держава, а не як провінція. Каталонський досвід картографії своєї історичної, культурної та релігійної ідентичності унікальний у сенсі тотального перейменування назв вулиць, бо це означало радикальне переписування історії – насильно сфальшованої та викривленої. У таких випадках, коли змінюють назви – це спроба запропонувати нову візію міста як Тексту, де є символічні постаті та події, які формують цілісну картину пам’яті країни, суспільства, міської спільноти. Що важливо: всі міста при перейменуванні вулиць створюють комісію, до складу якої входять історики, культурологи, лінгвісти – широке коло науковців, яким довіряє громада та міська влада. Питання взаємодовіри громади і влади мало би стати визначальним.
На пострадянському просторі також є свій досвід перейменовування, який зокрема базувався на принципі повернення до старих дореволюційних назв. На початку 2001 року, я брала участь у міжнародній культурологічній конференції в Санки-Петербурзі і була вражена, коли колеги-науковці з Карелії представляли досвід перейменування вулиць у Петрозаводську, які у ХХ сторіччі пережили як мінімум три історії зміни назв. Зокрема, зі слів колег: комісія із перейменування запропонувала на табличках писати старі та нові назви. Однак проблема полягала в тому, що центральні вулиці змінювали свої назви по декілька разів, а отже таблички тоді стали б багатоповерховими як і будинки. Ми тоді обговорювали тему Міста як Тексту, і в контексті цієї тематики вуличні метаморфози розглядали як цікавий cоціо-культурний феномен. Усі учасники зійшлися на тому, що в більшості пострадянських міст першим маркером глобалізації був проект творення мережі МакДональдсів, за якими появилася низка перших ознак появи споживацького суспільства, яке культурологи ототжнюють із процесами макдональдизації суспільного життя.
Мабуть, уся іронія історії на пострадянському просторі полягала в тому, що перші МакДональдси часто появлялися на проспектах Леніна чи Маркса, тому з їх вікон можна було спостерігати всю радянську символіку, включно зі серпом і молотом на будинках офіційних установ та інституцій. Однак вуличних бунтів проти макдональдизації не було, як і не було зафіксовано в історії якогось міста світу вуличного бунту проти перейменування вулиць. Споживацьке суспільство мислить іншими категоріями, ніж політизація минулого, воно мислить категоріями споживача – чи ця вулиця освітлена, прибрана, відремонтована, безпечна, тепла і комфортна. І споживачі не дуже вивчають історію взагалі, я не кажу вже історію своєї вулиці зокрема. Так, вони може й зберуться на стихійний протест, коли зміна назви спричинить їм якісь незручності – але в споживацькому суспільстві час – це гроші, тому й вуличний бунт невигідний.
Моє рідне місто Львів знає, що таке тривала історія зміни назв не лише вулиць, а й самого міста: Львів, Leopolis, Lwow, Lemberg, Львов. У глобальному контексті львів’яни не пропускають нагоди, щоб розповісти невтаємниченим, що на санскриті Львів чи місто Лева означає Сінгапур – на міжнародній конференції у Мельбурні професор зі Сінгапуру запропонував навіть нам стати містами-побратимами. Історію не можна змінити, але її можна описати. Вуличні метаморфози потверджують, що не лише описати, а й переписати. Хтось назве це провокацією, хтось політичною кон’юктурою, а хтось – історичною справедливістю.»