Берлінські алеї, бульвари, сквери, променади – мало хто і зауважив би, що ще відносно недавно тут височів 3,6-метровий мур, який розділяв «два світи, два способи життя». Але, щоб ця повчальна сторінка історії не стерлася цілковито з колективної пам’яті, у деяких місцях все ж залишено фрагменти стіни. Стіни, що розділила на дві частини країну і націю.
Минулими вихідними в Німеччині відбулися урочистості, присвячені 30-літтю падіння Берлінського муру. Німецькі політики та гості з цілого світу у своїх виступах закликали берегти ті демократичні завоювання, яких вдалося досягти з руйнацією стіни.
Щонайменше 140 осіб загинули свого часу, намагаючись подолати Берлінський мур. Звісно, ідеться про мешканців НДР, котрі прагнули потрапити на омріяний Захід.
Якось один знайомий німецький журналіст чи то жартома, чи то всерйоз запитав мене:
- Знаєш, скільки часу існувала Німецька Демократична Республіка?
- 40 років, – впевнено відповів, зробивши нескладні підрахунки. Хоча підозрював, що запитання було з підводним камінням.
- А от і ні! Типова помилка, – сказав він, весело примруживши око, – НДР існувала лише чотири роки.
Я здивовано глянув на нього, мовляв, що це за ваші німецькі приколи.
- Усе дуже просто: після 1953 року Східна Німеччина знову перетворилася на радянську зону окупації, як це було й до 1949 року, – пояснив він.
Дійсно, пригадав я собі уроки історії. Ні, не шкільні. У радянській школі сором’язливо обходили мовчанням тодішні події в Берліні. Але пострадянська література дозволяла цілком пристойно закривати білі плями в нашій історичній освіті.
Чи хтось ще пам’ятає зняту в часи «Перебудови» радянську стрічку «Холодне літо 1953-го». Сталін нещодавно помер, у Кремлі триває боротьба за владу, а в російській глибинці чиниться анархія, посилена присутністю амністованих кримінальників.
А от у Східній Німеччині в той же час громадяни спробували переломити хід історії. Вони скористалися тим моментом, що керівництво НДР, яке повністю орієнтувалося на команди з Москви, відчуло розгубленість. Що робити далі? Кружляють чутки, що Лаврентій Берія, котрий мав найбільше шансів стати новим радянським лідером, готувався навіть зофірувати НДР Заходу за його підтримку в боротьбі за владу.
А варто зазначити, що якраз напередодні цих подій Соціалістична єдина партія Німеччини під керівництвом відданого комуністичним ідеям Вальтера Ульбріхта вирішила покінчити із забавками в лібералізм і твердо поставити країну на «правильний курс». Жодного ринку й вільного підприємництва. Має бути стахановський рух, зростання продуктивності праці, сама праця має стати життєвою потребою тощо.
Східні німці, так звані «оссі», наче й змирилися з тим, що треба терпіти, бути відповідальними за Гітлера, за концтабори, за Drang nach Osten, а головно – за поразку. Горе переможеним. Зруйновані міста, полеглі в бомбардуваннях люди, знищена економіка, анексії та контрибуції, зґвалтовані червоноармійцями жінки, розділена батьківщина, побудова соціалізму в радянській зоні окупації, створення НДР.
Але всякому терпцю колись настає край. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння «оссі», стало підвищення соціалістичним урядом норм виробітку на 10% без жодної додаткової винагороди.
Водночас влітку 1953 року в НДР погіршувалася ситуація з продовольством і товарами першої необхідності. У робітничих середовищах НДР наростало невдоволення. Саме ті, на кого насамперед покладала надії СЄПН, й організували червневе повстання. Першими своє обурення висловили будівельники найбільшого будмайданчика НДР – Алеї Сталіна. 16 червня вони проігнорували роботу, заявивши, що не мають наміру працювати інтенсивніше без стимулу. Замість цього вони вийшли на вулиці Берліна. Робітнича демонстрація пройшлася до будинку уряду на Ляйпціґерштрассе. До них долучалися щоразу нові прихильники. На стихійному мітингу оголосили про загальний страйк.
Акції протесту прокотилися всією країною, у них взяли участь кілька мільйонів осіб. Демонстранти вже не обмежувалися суто соціальними вимогами, гасла стали такими: «Геть диктатуру СЄПН! Геть Ульбріха! Уряд у відставку! Вільні вибори!». Звучали навіть заклики до виведення окупаційних військ із території Німеччини та об'єднання країни.
Перелякані комуністи втекли зі своїми родинами до штабу радянського командування. Кремль, де так і не визначився лідер, спершу мовчав. Командування радянського контингенту в НДР вагалося.
І тут два сміливці видерлися на Бранденбурзькі ворота, скинули звідти червоне знамено і встановили прапор з ведмедем – гербом Берліна. Військовий комендант радянського сектора Берліна генерал-майор Дібров розцінив, що це вже не внутрішня справа німців, а посягання на радянські символи. Військам було віддано наказ увійти в місто. До Берліна в'їхало майже 600 танків, за ними йшло близько 20 тисяч піхотинців.
Стихійне повстання було жорстоко придушене. Загинуло щонайменше дві сотні людей…
Тож відтоді і до падіння муру, за версією мого німецького колеги, на території, яка формально була позначена на мапах як Німецька Демократична Республіка, насправді існувала радянська зона окупації.
Нічого так собі «окупаційна зона», – пригадую я свої перші відвідини Німеччини (звичайно, Східної). У 1980 році ми цілою сім'єю приїхали до наших знайомих, що мешкають у Саксонії. Мені, тоді ще малому хлопцеві, здавалося, що я потрапив у рай на Землі. Чисті потяги з несмердючими туалетами, прибрані вулиці, милі кнайпи. Ну, і, звичайно ж, крамниці... Очі розбігалися після радянської дефіцитної торгівлі. А тут тобі взуття і вбрання, яке захочеш, ровери до кольору до вибору, а що вже тих іграшок, а солодощів. А замало тобі звичайних крамниць, то є система магазинів Delikat, де дорожче, але продукти майже ті самі, що й на Заході, або крамниці Konsum, де схожа ситуація з одягом.
«Це їм таке життя створили, бо інакше вони знову Гітлера захочуть», – так потім резюмувала моя шкільна вчителька німецької мови, коли я розповів на уроці про свої враження від НДР.
Два тижні я, 13-літній хлопець, відчував неповторний смак німецького життя. Довелося побачити здаля і Берлінський мур, але тоді він мене не особливо вразив. Ну, мур та й мур. Кому він заважає? Хто хоче через нього перестрибувати, коли й тут так файно?
Це вже пізніше я дізнаюся, що ендеерівці чомусь незадоволені ні Еріхом Гонекером, ні загалом рівнем свого життя. «І що їм ще треба?» – щиро обурювався я. Потім собі пригадав, як ми в гостях у німців дивилися телевізор. І, звичайно ж, головно бундесівські програми. Якщо в нас, у Львові, ставили «антени на поляків», то в НДР – «на бундеси». Життя, яке показували там, мені взагалі видавалося чимось із царини фантастики. Але вони, німці, знали, що це не казка, що їхні брати, вуйки чи інші рідні живуть там, за муром, насолоджуються ситим існуванням і надсилають час від часу передачки бідним родичам, нещастя котрих полягає в тому, що свого часу вони потрапили не в ту окупаційну зону. Було зрозуміло, що «оссі» не заспокояться, допоки не об’єднаються з «вессі» – своїми західними братами.
І от настав той історичний день – 9 листопада 1989 року. Саме тоді речник СЄПН Ґюнтер Шабовський увійшов в історію, оприлюднивши рішення ЦК партії про лібералізацію перетину німецько-німецького кордону. «Допускається подача заявок на приватні поїздки в зарубіжні країни без пред'явлення обґрунтувань – причин поїздки або зв'язків з родичами», – дерев’яним голосом зачитує Шабовський у залі, до якого набилося кілька сотень журналістів. «Коли це рішення набуває чинності?» – допитуються його. Той гарячково шукає дату, порпається у своїх паперах, нічого не знаходить. І тут партійний функціонер видає свою імпровізацію, яка й призвела до всіх тих пертурбацій: «Наскільки мені відомо, воно починає діяти... Негайно, невідкладно».
Чи дійсно рішення ендеерівського керівництва набирало чинності негайно? Найімовірніше, що ні. Але яке тепер це має значення. Факт той, що до пунктів перепуску в Берліні ломанулися сотні тисяч осіб. Потужності КПК виявилися абсолютно неспівмірними з прагненням «оссі» опинитися на Заході. Єдиний вихід – розбити Берлінський мур.
1989 рік – апогей «Перебудови». А «Перебудова» для радянського громадянина – це час постійних дивувань. Ми спершу не вірили своїм очам, коли оглядали стрічку Абуладзе «Покаяння», де засуджувався сталінізм, культ особи. Ми приємно дивувалися, що радянським радіостанціям і телеканалам дозволили крутити рок. А ось – молодіжна гумористична програма «Веселі хлоп’ята» кепкує з комсомолу. Нічого собі! У стрічці «Кур’єр» насміхаються з комунізму, в «Ассі» підсміюються з Брежнєва, а в «Маленькій Вірі» навіть трохи сексу показали. Неймовірно! А там і кооперативи пішли… і відносно вільні вибори, лібералізація поїздок за кордон…
Проте навіть на тлі цього потоку чимраз дивовижніших новин повідомлення про падіння Берлінського муру стало для нас інформаційним шоком. Це приблизно, якби нині оголосили, що завалився Кремль. Бо якщо навіть цей символ «Холодної війни» зруйновано, то що: протистояння «двох світів, двох способів життя» скінчилося? Ну, бо, як же інакше? Та й дійсно, після Берлінського муру стрімко почала розвалюватися і вся система так званої «соціалістичної співдружності».
Тим, хто не пережив свідомо тих натхненних миттєвостей, важко зрозуміти рівень нашого тодішнього ентузіазму. Навіть попри те, що ми не «оссі», нам ще ніхто дорогу на Захід не відкрив, кордон ще досі на замку, хай вже й не на такому великому. Але ми вірили, що раніше чи пізніше й на нашій вулиці буде схоже свято.
Щоправда, згодом з’явилася нова теза: Берлінський мур не зруйнували, його просто пересунули на українсько-польський кордон. У чомусь ця теза є слушною, але не цілковито. Як ми самі бачили, мури реальні чи віртуальні може легко зруйнувати об’єднане й натхненне суспільство: майданами, громадською активністю, небайдужістю. Тож руйнуймо мури, які стримують наш розвиток, затуляють нам обрій, заважають нам жити.