Ми старались зліпити реальність з уривків слів, фраз і речень великого міста. Фотографій, які приносили фотографи, чуток, телефонних дзвінків, всього того інформаційного мотлоху, який забивав ефір. Потім прийшов Інтернет і ...
А сюди приходили так, відпочити. Не обов’язково випивати. Насправді, вирішити те, що не могли зробити, сказати там, наверху. В редакції. Там було надто багато дивних, загадкових людей, часом сторонніх. Збуджених, перестрашених, схвильованих і найголовніше – дуже небайдужих, а моментами й агресивних читачів. Поодинокі, якимись химерними трудовими колективами і навіть цілими громадами. Був такий період, писали про міжконфесійне протистояння. Один раз прийшов хор. "Ми хочемо побачити того, хто це написав !".
Тут часом знайомились. Не обов’язково по роботі. Часто плели інтриги і зшивали докупи особисті сюжетні лінії ті, кого занесло в редакцію, на Сахарова, робити газету.
Ця адреса Сахарова, 42, її видно, коли їхати трамваєм номер три. Впадає у вічі. Колись тут був «Бурячок». Бар. Тепер щось інше. Перебудова під щось нове. Магазин, ресторан, піцерія. Типова історія реального, не картинного туристичного Львова, наших днів, історія живих людей. До того ж «Бурячка» був овочевий магазин. Звідси неформальна назва бару, яку, за переказами місцевих жителів, йому дали журналісти «Поступу». Була така газета на вулиці Сахарова. Давала шанс, якщо не всім, то багатьом, хто мав голову і міг написати так, щоб це розуміло більше ніж три особи, включаючи редактора, коректора і макетувальника. А найголовніше: були ті, чи той, чи та, які хотіли, хотів, хотіла це читати. Хтось іронічно усміхнеться з висоти …а даремно. «You may say I’m a dreamer, but I’m not the only one» - як співав Джон Ленон.
Тепер газети немає. Люди хочуть і завжди хотіли хліба і видовищ, дешевого хліба і дешевих видовищ. Так не буває. У цьому приміщенні зараз повно офісів, ще чогось. Ще один поверх добудували. Перед вселенням «Поступу» приміщення належало заводу «Львівприлад», ще раніше тут був гуртожиток. Вулиця мала назву Суворова.
Дивно, що спочатку в «Бурячку», над баром, були фотографії Бітлз, такий «закос» під богему і якісну музику. А так – звичне місце. У Львові таких вагон. Як пояснив один великий, всесвітньо відомий львів’янин, який так і не відвідав місто свого дитинства, головне люди, стіни залишились. Людей, які населяли цей простір, у ньому вже немає. Вони в іншому часі. Вони в іншому місці. Місця змінили назву, власників і своє призначення. Магазин, бар, магазин. Як трошки далі – перший «Інтермаркет», який відкрили у Львові, і який познайомив багатьох з гастрономічним всесвітом. Перед магазином – своя стоянка і там часто стояли автомобілі львівських зірок – футболістів «Карпат», всіляких артистів, політиків, просто бандитів. Тепер… тут мешти продають.
Ще вчора тут було «Ательє з ремонту одягу». Неподалік заводу «Кінескоп».
«Хто тепер одяг ремонтує, кому потрібні кінескопи, для яких таких телевізорів? Чувак, та ти в якому віці живеш ?!» - не говорив, злегка кричав мій колишній однокурсник з Політеху. Тут, на заводі, «знімали» 11 серій його життя. Скільки їх, таких, навіть не вулиць, парків і скверів, фрагментів дворів, метрів бруківки, асфальту, стіни будинку, дерев (якщо не зрізали), під’їздів, які пам’ятаєте ви, а більшість проходить мимо. Це не Площа Ринок.
Все змінюється надто швидко, залишаючи в пам’яті тих, хто провів тут десятиліття, на цьому заводі, в цьому ательє, в цій редакції, магазині, лікарні слід, спогад, особливо сильний, якщо тут на цьому фрагменті простору і в певний час, відбулось щось таке, що назавжди змінило ваше життя. Ви познайомились. У пам’яті залишилось все, але ви майже забули, викинули цей важкий «чумайдан» минулих, погаслих відчуттів і далеких спогадів, десь там він стоїть в довгому коридорі вашого життя, поки одного разу ви випадково не сіли в трамвай і не побачили Сахарова, 42…