Ворота колишньої Добромильської солеварні чимось нагадують вхід до концтабору Аушвіц. Схожість не лише зовнішня: 85 років тому там вбили понад 3 тис. політичних вʼязнів, здебільшого українців та поляків. Протягом кількох століть у Саліні видобували сіль, а влітку 1941 року вона стала місцем одного з найстрашніших злочинів радянської влади, яка на місці масового вбивства влаштувала оздоровчий санаторій. В останню неділю червня тут вшановують памʼять невинних жертв. Розповідаємо, як це місце виглядає сьогодні.
Біля Добромиля сіль видобували ще з XV століття. Найбільшого розвитку солеварня Саліна досягла за австрійської влади в ХІХ столітті. У 1870–1880-х тут діяли чотири шахти, працювали понад 400 людей, на день видобували 140 центнерів солі, яку постачали далеко за межі Галичини. Солеварня мала власну адміністрацію-ратушу, житлові будинки для керівництва, виробничі споруди та систему ставків для переробки солі. До сьогодні на території можна побачити залишки мурів, старих будівель і водойм, що нагадують про колишнє промислове життя Саліни.
Та саме шахта імені Кароля зробила цю місцевість символом трагічної історії. У червні 1941 року, втікаючи перед наступом німецьких військ, радянська влада почала масові розстріли політичних вʼязнів з довколишніх тюрем – Дрогобича, Самбора, Мостиськ, Перемишля, Добромиля. Спершу їх вирішили етапувати, бо вважали злісними ворогами, яких не можна відпускати на волю. Серед них було багато священників, вчителів – інтелігенції, яка дбала про розвиток нації, плекала мову, культуру, релігію і говорила про самостійну державу. Проте німці наступали так швидко, що вʼязнів вирішили розстріляти і приховати сліди злочину.
До Саліни почали вести колони людей. Із Перемишльської тюрми вони йшли пішки близько 20 км у спекотний червень. За свідченнями очевидців, серед них були й діти, їх намагалися врятувати і сховати по дорозі. Вʼязнів пильнувала озброєна охорона з собаками. Місцевим жителям, які хотіли винести вʼязням води, загрожувала смерть.
фото ZAXID.NET
На території солеварні людей розстрілювали, а тіла скидали у соляну шахту. Місцеві старожили кажуть, що гул двигунів вантажівок, що глушив постріли й крики, було чутно близько тижня. Злочинці сподівалися, що сіль швидко знищить сліди злочину.
Після приходу нацистів із шахти вдалося підняти близько тисячі тіл. Багатьох упізнали й перепоховали, але значна частина загиблих так і залишилася невідомою. Їх поховали у братській могилі. Загалом дослідники говорять про приблизно 3500 жертв Саліни. Скільки останків досі залишається під землею – невідомо.
Трагедія на цьому не завершилася. Німці до ексгумації тіл примусили євреїв Добромиля, після чого багатьох із них також убили.
Коли радянська влада повернулася, памʼять про трагедію Саліни намагалися стерти. На території колишньої солеварні облаштували санаторій для хворих на туберкульоз, а каплицю, де також вбивали людей, переобладнали на їдальню. Сучасні українці проводять паралель із Маріупольським драмтеатром, коли місце масової загибелі людей бетонують і знову пристосовують для розваг.
Братську могилу у Саліні неодноразово рівняли із землею. Місцеві жителі вночі відновлювали насип, але його знову руйнували. Згодом місце взяли під охорону, а говорити про масові вбивства заборонили. Лише наприкінці 1980-х років почалося повернення памʼяті. Місцеві активісти розчистили територію шахти, почали записувати свідчення очевидців і збирати документи. Велику роботу виконала добромильська поетеса Марія Прокопець, яка зібрала спогади свідків і видала книгу «Дзвін Саліни».
Сьогодні Саліна є меморіальним простором. Тут встановили памʼятник, що символізує людину, яку розʼїла сіль, але вона вибралася із землі і піднялася над тими, хто її знищив. Зверху є терновий вінок як символ страждань.
Щороку в останню неділю червня до Саліни йде поминальна хода з Добромиля, учасники якої згадують останній шлях вʼязнів. Процесія починається біля місця колишньої тюрми навпроти ратуші, а завершується біля братської могили та меморіалу.
Нині територія Саліни спокійна, зелена і тиха. У червні тут пахнуть черешні, а навколо літає багато бджіл. Зарослі ставки, залишки мурів старої солеварні, ліс створюють відчуття затишку. І лиш меморіал біля шахти нагадує, що це місце зберігає памʼять про один із наймасовіших злочинів радянського режиму на заході України.