Чи доводилося вам зустрічати таких театралів, які на одну виставу ходили двічі чи тричі, або навіть сім-вісім разів? Старші заньківчани стверджують, що знали людину, яка на одну з їхніх вистав приходили не сто і не двісті, а майже триста разів! Бо то була вистава за романом «Сестри Річинські», який письменниця Ірина Вільде виношувала і виболювала протягом усього довгого творчого життя.
Справжнє ім'я письменниці – Дарина Дмитрівна Полотнюк (дівоче – Макогон). Псевдонімом Ірина Вільде (а «wilde» в перекладі з німецької значить «дика») вона підписала свої перші оповідання 1926 року.
Коли цю роль доручили молодому тоді Федорові Стригунові, – у рекламній передачі на Львівському телебаченні незадовго до вистави письменниця розчулилася: «Ти допоміг мені побачити краще душу мого важко творимого героя!..»
Вона продовжувала приходити на вистави й надалі, приводячи зі собою родичів і сусідів, гостей близьких та далеких. Актори відразу примічали її у першому ряду, і з часом придумали таку собі забаву: змінювали щось у мізансцені, одягали іншого кольору чи крою костюм, додавали прикрас, корегували тональність. І були раді, коли після закінчення вистави письменниця підходила і щось схвалювала або ж сперечалася.
Іноді здавалося, що письменниця сама провокує владу, накликаючи на себе гнів. Так було, коли вона на прохання групи знаних ще з довоєнних та окупаційних часів дружин замордованих фашистами інтелігентів виступила з ініціативою спорудити на місці розстрілу пам‘ятний знак. Але спецслужби швидко довели, що розстріляних взяли як заручників після вбивства знаним терористом М. Кузнєцовим німецького генерала, і що всі вони – з українських націоналістичних організацій.
1967 року головним редактором львівського літературно мистецького часопису «Жовтень» став письменник-ветеран, полковник у відставці Микола Романченко. Що про нього можна сказати – наприклад те, що у своїх творах любив оспівувати радянських «лицарів плаща й кинджала». А ще була у нього скандальна, майже детективна історія з коханкою… Але не про це мова. Ірина Вільде не змогла знайти з ним спільної мови, й, будучи вхожою ще з часів депутатства до високих столичних кабінетів, поставила питання руба про його перебування на редакторській посаді. Романченка тоді зняли, але невдовзі вже він звернувся до своїх київських компетентних зверхників: «Доки буде очолювати Львівську письменницьку організацію дружина розстріляного націоналіста?..». Хоча насправді її чоловіка Євгена Полотнюка у жовтні 1943 року розстріляло гестапо, причому за підозрою в допомозі ковпаківцям. Не знаю детально, як розвивався той процес, тільки невдовзі Ірина Вільде передала спілчанське головування спраглому до подібного піднесення Ростиславові Братуню.
Ірина Вільде у товаристві Юрія Мельничука та Олександри Мороз
Та не менше Ірина Вільде виявляла зацікавленість влаштуванням особистих доль молодших колег. А варто зазначити, що славилася вона у Львові неймовірною гостинністю. Салон зустрічей Ірина влаштовувала і вдома, і в селі Дора, що під Яремчею. Тут вона вже брала під опіку не лише молодих літераторів, а й відшуковувала для них гідну пару поміж музикантами чи художниками, науковцями. Збирала вона тоді у своїй світлиці на Кривоноса, 33 групу молоді – спілкуйтеся, братайтеся. Повік не забути тієї приязної атмосфери, тієї печеної картоплі із квашеною капустою – здається, не таке вишукане частування, а як смакувало! Із поетів там бували Дмитро Павличко, Володимир Лучук, Микола Данько. Навіть для мене Дарина Дмитрівна підібрала молоду вдову. Я щось запротестував, а вона мені: «Ти, Миколо, все життя по бараках та землянках – а тут шикарна квартира, достаток, тільки твори!» Та я якось не купився…
Нині виходять присвячені нашій направду великій письменниці книги спогадів, теле- та радіопередачі, вже кілька років вручається літературна премія її імені. Хочу принагідно похвалитися, що цьогоріч 5 травня на 105-ті уродини письменниці премію Ірини Вільде отримаю і я.
Тож хочеться ці рядки закінчити віршем, який я подарував Дарині Дмитрівні на одному з її вечорів. Спричинилася до його написання така подія: ми спускалися із Говерли після вдалого сходження, перебитого гірською зливою: я, Роман Кудлик, Богдан Янівський, Роман Безпалків. Згадали, що Дарина Дмитрівна має гостювати у Дорі – і до неї. Справді, застаємо її перед фазендою – ходить босоніж по густій росі. Зрештою, робила так і у Львові – на Високому Замку, у Шевченківському гаю. А тоді радо прийняла нас, переночувала, пригостила вечерею.
Босоніж по росі
Ірині Вільде
У Львові на Максима Кривоноса,
Пізніш – не там, тож знатимуть не всі
Ту жінку, що в росу ступала боса,
І посміхалась втісі та красі.
Життя болюче, мов при хлібі злидень,
Вже так вертіло: то мороз, то сквар,
Вона ж уміла так сказить “Добридень!..” –
Що посміхалось небо з-поза хмар.
І кілька фраз – неначе щиру вістку
Про щось жадане, мов роса з трави, -
Так підбирають синові невістку,
А чи ладнають зайду до вдови.
Світилася - хоч якось так, без блиску, -
Якимсь теплом чи відгуком тепла:
Ось те добро, мов бараболя з приску,
Що напекла і вбогим роздала.
Чи скорше - тим, що мали душу вбогу,
Що розгубили віру в щось нове.
І це усе снувалося в еклогу:
Поезія і кредо життєве.
Та вулиця колишнього трамваю
За скільки літ - неначе та й не та.
І та роса - вона була, я знаю!
Вона ще й досі в пам‘ять обліта!..