Більшість українців чекала на Вільнюський саміт НАТО з величезними надіями. Очікувалося, що там Україна зможе нарешті взяти реванш за ганебну поразку на Бухарестському саміті 2008 року. Нагадаю, тоді, ще за президентства Віктора Ющенка, Київ сподівався разом із Тбілісі здобути омріяний ПДЧ – План дій щодо членства в НАТО. Це стало б великим кроком на шляху євроатлантичної інтеграції і фактично гарантувало б невідворотність повноправного членства в Альянсі.
Тоді з ПДЧ не вийшло. Проти такого розвитку подій виступили тодішня канцлерка Німеччини Анґела Меркель і тодішній президент Франції Ніколя Саркозі. На них більше враження справили погрози шефа Кремля Владіміра Путіна та його заяви, що, мовляв, «Україна — це навіть не держава», ніж шарм Ющенка – нещодавнього героя Помаранчевої революції, якою так захоплювався весь Захід.
Тож українській і грузинській делегаціям тоді довелося повертатися додому, спіймавши облизня. Що було далі – відомо. За пів року Росія напала на Грузію, окупувавши частину її території. Ще через шість років росіяни анексували Крим й окупували частину Донбасу.
Так, ситуація відтоді радикально змінилася. Українська армія продемонструвала, що може успішно чинити опір «другій армії світу», а українське суспільство довело, що здатне максимально мобілізуватися на тлі російської агресії. Водночас ідея НАТО стала в Україні матеріальною силою, як вчить марксизм, оскільки оволоділа масами. Цю ідею вже не спинити, бо її час настав – запевняє український націоналізм.
Тобто до НАТО раніше чи пізніше ми маємо таки потрапити. Але хто сказав, що це станеться вже зараз? Завищені очікування щодо Вільнюського саміту розганяли наші політики, урядовці, багато журналістів. Мовляв, як це нас можуть не взяти до НАТО, адже ми нині робимо за нього всю роботу? Альянс же був створений для протистояння Москві, а ми, українці, саме цим активно й самовіддано займаємося. Ніби все логічно.
Президент Володимир Зеленський рішуче заявляв, що не поїде до Вільнюса, якщо там йому не запропонують нічого суттєвого. А що можна вважати суттєвим? Звісно, членство. А раз поїхав – значить, як співають Брати Гадюкіни, «всьо чотко».
Утім «всьо чотко» (принаймні в тому сенсі, як ситуацію сприймали невиправні оптимісти) не могло бути апріорі. Ні запрошення до НАТО, ні навіть озвучення якихось реальних термінів прийняття України до Альянсу на саміті не відбулося. «Безпрецедентно й абсурдно – коли немає жодних часових рамок і для запрошення, і для членства України; і коли натомість додається якесь дивне формулювання про "умови" навіть для запрошення України… Це схоже на те, що немає готовності ані запросити Україну в НАТО, ані зробити її членом Альянсу», – обурювався глава української держави.
Загалом дуже цікаво було спостерігати за флуктуацією позиції Зеленського щодо Північноатлантичного альянсу, яку він озвучував упродовж чотирьох років свого президентства. Починав з того, що «в НАТО ніхто нас не чекає», то нема чого й пертися туди. Потім були запитання-претензії, як то: «Байдене, чому ми досі не в НАТО?». Потім нібито був взятий чіткий курс на євроатлантичну інтеграцію і, щоб не збитися з нього – відкидання інших форм стратегічного партнерства. У березні минулого року, уже після повномасштабного російського вторгнення, лунали заяви на кшталт, а може, нам НАТО й не потрібне, може, ми вибудуємо інший оборонний альянс. І нарешті – знову чіткий курс на НАТО.
Тож після коливань повноправне членство в Альянсі – знову наша тверда стратегічна мета. Ми хочемо потрапити туди якнайшвидше, але не бажаємо особливо напружуватися, щоб виконати хоч мінімальне «домашнє завдання». Так, наша армія довела не тільки свій неймовірний героїзм, але й здібність впроваджувати найновіші здобутки світової військової науки, як у військово-технічному, так і в тактико-стратегічному аспекті. ЗСУ хоч уже готові інтегруватися в західну військову структуру. Але НАТО не лише військовий, а й політичний союз. А з другим у нас ще серйозні проблеми.
Навіть довгоочікувана реформа СБУ досі не проведена. Ще зовсім недавно голова цієї спецслужби, виходець із «Кварталу 95» Іван Баканов вбачав пріоритетним своїм завданням з’ясовувати за дзвінком боса інформацію про якогось «чорта», а не займатися боротьбою з тероризмом чи зрадниками. А зі зрадниками – взагалі чудасія. Виявилося, що саме в СБУ їх найбільша концентрація на квадратний метр. І це в часи війни. І де, до речі, нині Баканов, який став фігурантом кількох кримінальних проваджень? Досі ніхто й не знає.
А окрім Баканова, є ще й Олег Татаров, над яким теж висять розслідування, але він і надалі обіймає високу посаду в Офісі президента і володіє потужним впливом на судово-правову систему України. Це знову ж таки до питання про багатостраждальну судову реформу, з якою донині далеко не все ок. А ще яйця по 17 гривень, голова ВСУ, який бере мільйонні хабарі в доларах. Якісь незрозумілі судові процеси щодо командирів та розвідників…
На тлі всього сказаного результати Вільнюського саміту НАТО виглядають для України доволі непогано. Хоча особисто мені не зовсім зрозуміло: навіщо НАТО вирішило скасувати ПДЧ для України. Це виглядає, як в анекдоті, коли чоловікові за заслуги дозволяють переходити дорогу на червоне світло. Чи, наприклад, вступати до вишу, не завершивши шкільної освіти. ПДЧ – це ж «програми заходів, спрямованих на сприяння країнам-претендентам у їхній підготовці до майбутнього вступу до НАТО». Тобто нам дозволили вступити непідготовленими?
Утім, головна проблема не в цьому. На моє скромне переконання, 2008 року Україна була значно ближчою до повноцінного членства в НАТО, аніж зараз. Звучить дивно? Спробую пояснити.
Так, 2008 року українську делегацію з Ющенком на чолі ганяли, як бідних родичів. До нас не ставалися серйозно, тим часом, як Путіну всі заглядали до рота. Українці мали тоді проблему з єдністю щодо НАТО, лише 31%, згідно з тодішньою соціологією, виступав за членство. Так, права була Анґела Меркель, коли стверджувала, що на той час це була «країна без політичної єдності, корумпована, де волю диктували олігархи». Однак тоді в неї був один суттєвий козир: країна була цілісною, без жодних анексованих чи окупованих територій.
Нині можна скільки завгодно говорити про той поступ, який здійснила Україна за ті 15 років, про те, що нині майже 90% українців за НАТО. І це дійсно так, але… Але ніхто ні-ко-ли не прийме до лав НАТО країну, яка має територіальні проблеми, причому за свої терени вона сперечається з ядерною державою. Бо ні Німеччина, ні Франція, ні навіть США не бажають встрявати у прямий конфлікт з ядерною державою. А прийняття України до НАТО в такому статусі реально відкриває можливість такого протистояння.
Так, можна покликатися на якісь прецеденти, шукати юридичних ходів, та все це марно. Наш добрий друг, колишній прем’єр Великої Британії Борис Джонсон нині активно виступає за надання Україні членства вже і зараз. В одній зі своїх заяв він навів приклад Німеччини. Західна Німеччина приєдналася до НАТО 1955 року. А НДР потрапила до Варшавського договору. Коли Німеччина об’єдналася 1990 року, то інтегрована країна стала повноправним членом Альянсу.
Чи пасує такий приклад для України? Аж ніяк. Адже тоді доведеться діяти за прикладом «Боннської республіки», яка відмовилася від претензій на східні німецькі землі. Претензії на східні землі не було зафіксовано ні в Конституції ФРН, ні в якомусь законі. Жодна партія чи політик навіть не затиналися про це аж до падіння Берлінського муру.
Тож, екстраполюючи німецький приклад на український кейс, нам довелося б відмовитися від претензій на досі не звільнені території. Причому, якщо наразі 50 країн-учасниць конференції «Рамштайн» готові нам всіма силами допомагати з деокупацією «материкової» України, то зі звільненням Криму ситуація виглядає не так оптимістично. Попри заяви про підтримку з деокупацією всіх міжнародно визнаних українських територій, основні гравці на Заході досить прозоро натякають, що «Крим – це дещо інше».
Пригадаймо нещодавній візит до України директора ЦРУ Вільяма Бернса. За його результатами з’явилася стаття в газеті The Washington Post, де зазначається: «У приватному порядку військовики в Києві висловили Бернсу впевненість у своїй меті повернути значну територію до осені; перемістити артилерію та ракетні системи поблизу лінії кордону з контрольованим Росією Кримом; просуватися далі на схід України; а потім розпочати переговори з Москвою вперше після зриву мирних переговорів у березні минулого року». Тобто Крим і далі виводиться за рамки військових операцій. Півострів залишатиметься предметом перемовин навіть після успішного наступу ЗСУ на півдні.
А оскільки Київ ніколи не відмовиться від намірів повернути Крим, то територіальна проблема України залишатиметься. І доки вона не вирішиться, доти членство в НАТО буде для нас примарною мрією.