Є таке сухе вино «Сапераві». І продають його по-різному. Часто зовсім неправильно. Наприклад, є така комбінація – стійка з пластикових бідонів на яких наклеєні всякі смішні наліпки, наприклад коньяк – продаж на розлив. Мінімальна доза - літр, максимальна - відро. Так от, літр «Сапераві» – 22 гривни. Пам’ятаючи мудрі слова лікаря про гемоглобін і вітаміни, я купив цієї рідини… і зразу ж спробував. Звичайно, якоюсь мірою це було вино. Я так тьоті й сказав: «Мадам, я пив «Сапераві» в «Шабо», прямо з заводу, то не то». На що отримав відповідь, яка мене скосила: «Мужчина, а що ви хотіли?» Ну, чесно кажучи, я хотів те, за що я заплатив – «Сапераві».
Проста логіка – стоп, я заплатив такі ж справжні гроші, як будь-де, в будь-якій точці України – тут буксує. Чи це Хрещатик чи, не дай Боже, Радехів. Якщо в цьому магазині оригінальним є тільки одеколон «Русскій лєс», це не мої проблеми. Якщо ця фраза означає, що ви хотіли за такі гроші, то продавайте інше вино і не називайте його «Сапераві», або продавайте «Сапераві» за іншою ціною – вищою, нижчою. Це ваші проблеми.
Я вже не раз чув це загадкове «а що ви хотіли?» На базарі якийсь штурпак мені доказував, що ці лахи – це оригінальні джинси Wrangler. Зрозумівши свою помилку, на знак примирення кинув «а що ви хотіли за такі гроші!?» Казати йому, що джинси, а не цю химеру з фарбованої марлі, які за ціною, власне, дотягували до ціни за всесвітньо відому марку не варто, це те саме, що переконувати підлітків не слухати музику на мобільному телефоні.
А що ж продавщиця? Судячи з її широко відкритих оченят, кожен, хто задає таке питання, якщо не клінічний ідіот, то наївна і простодушна людина. Невідомо, що гірше. Всі дорослі в Україні знають, що вимовлені нами слова – це не зовсім те, що ми думаємо і бачимо. І це… погано.
Але подумаєш, на дворі весна і у продавщиці такі форми, що не зайти і щось не купити міг би хіба сліпий. І взагалі торгівля – це такий специфічний бізнес.
Вироби всесвітньо відомих фірм, бренди, які знає весь світ – зубна паста, пральний порошок, парфуми, автомобільні колеса, жіноче взуття і одяг, навіть сигарети, жуйки і кока-кола – тут і там – це дві великі різниці. Давно минулись часи, коли перші кооператори на всьому підряд вперто писали «Адідас». Тепер магазин «Адідас» є в центрі Львова, і, здавалось, це «а що ви хочете» як явище мало б зникнути зі зникненням товарного голоду. У центрі Львова «специ» кажуть, що на вернісажі ви ніколи не купите оригінальну Гавереччину, медалі і монети, не кажучи про картини. А вершина маразму – це коли знайомий, професійний алкоголік, переконує вас, що навіть чорнило «Альмінська Долина» – це зовсім не те, не оригінал. Виявляється, якщо ви раніше (страшно подумати) перехили склянку так, що пролили краплини цього «напою» на скатертину, то ця отрута пропалювала її наскрізь. У матерії була дірка. Тепер…тільки пляма.
Але всі байки про оригінал в оригіналі, про те, що вся ця ковбаса – то суцільна соя, а «от колись клали папір і нічо», можна списати на що завгодно, це не так страшно. Оригінальність, бренд, ностальгія. Інша справа, коли мова заходить про серозні речі. Мало хто всерйоз сприймає державні звання – від наукових академіків до культурних заслужених і народних, яких знає троє людей. І це – погано. Сама фраза «українська автострада» або тепер модно англійською – хайвей чи німецькою – автобан викликає суперечливі почуття, скоріше сміх. Адже у нас просто рівних доріг мало. І це – погано.
Інша справа наші верхи. Без варіантів. Як не крути, але в країні, де президент – «професор», спікер – «академік» і такий «конституційний суд», а поняття «народний депутат» з ніяким народом не пов’язане, ця побутова фраза «а що ви хотіли?» на високому рівні звучить, як відома цитата Макаровича «Маємо те що маємо». Тобто, якщо нас влаштовує…