Зараз годі уявити, що ми могли досягнути зрілости без досвіду «Поступу» і «Post-Поступу», без «Вікон» та «ПІКу» і «Громадського радіо». Сашко робив це для нас (а нераз і за нас). Тому таким глибоким було відчуття порожнечі у ті дні.
Я ніколи не працювала зі Сашком спільно у якихось проєктах. Певно, нас годі назвати і близькими друзями. Але це була людина, яка наче добрий ангел супроводжувала мене у житті. Вперше я спробувала осмислити цю втрату півтора року тому, коли готувалася книжка спогадів «Привіт, Сашко!» Минулоріч книжка вийшла, проте я й досі її не маю. Чи то наклад розійшовся, чи то не додруковано ще першого - книжки немає у книгарнях. Це додає мені відваги запропонувати читачам ZAXID.NET той свій текст. У ньому зроблено хіба дві-три фактологічні коректи. Додам іще: під одним іменем тут згадано двох осіб. Солоха - це дружина Тараса Кузьмова, а Соломія - Павличко.
Напевно, зі мною погодиться більшість із тих, котрі студіювали на зламі 80-90-х в Університеті (тоді єдиному): Сашка неможливо було не знати. Бо є люди, так би мовити, титульні - для свого часу, для свого кола, для своєї справи. І це Сашко.
До моїх перших зустрічей із ним - опріч «коридорних» на філології - належить, здається, та, організована, коли нас, першокурсників, «вводили у курс справи» (було ж тоді таке), за посередництвом, зокрема, зустрічі із п'ятикурсниками, які мали б нам щось розказати. Сашко тоді очолював Студентське наукове товариство і запрошував нас до участі в ньому. Надворі була осінь 1986-го.
А потому пробуджувалося Місто і ми пробуджувалися разом із ним. Або, може, це ми його пробуджували. Принаймні Сашко відразу опинився серед таких. Все, що діялося на факультеті, не діялося без нього. Коли у 1987-му він уже працював лаборантом на кафедрі української літератури, то довкола нього увесь час гурмувалися люди, аби щось довідатися, просто поговорити або взяти свіжий «Поступ», друкований у «Саюдісі». З тих часів пригадую, зокрема, Сашкові доповіді на вшанування пам'яті Омеляна Огоновського та родини Барвінських. Пам'ятаю, Сашко хвилювався, коли виступав, його голос часом «ламався». Але це якось по-особливому викликало довіру, бо ж бачилося, наскільки він «проживає» говорене. Цілковитий контраст із переважною більшістю досвідів у тодішній alma mater...
Ще був «проривний» Шевченківський вечір Товариства Лева і театру «Мета», сценарій якого Сашко писав спільно з Грицаком і Марковим. Цитації із книги Дзюби про український та російський варіянти слов'янофільства, «незручні» висловлювання Куліша, фраза Драгоманова про те, що ніхто так не мучиться, як святі, пророки й апостоли від тих, хто їм поклоняється - все це у проєкції на Шевченка давало просто-таки неймовірний ефект. Це був справді свіжий вітер.
Було ще багато інших акцій у тодішньому Львові, які, зрозуміло, не обходилися без нього.
У київському Сашковому періоді ми час до часу здибалися у Кузьмова і Солохи. Частенько там бував іще й Павлів, тобто повна трійця. Зрештою, і Сашко, і Влодко періодично «зависали» там поміж змінами квартир і праці, тому коли йшлося до Солохи, малося нагоду застати всю компанію. Отож свідчу: мало коли я так сміялася, як тоді, у тому товаристві. І перша скрипка належала Сашкові. Здавалося, він володів якимись потаємними джерелами сміху і віднаходив його тоді, коли всі уже замовкали, знесилені попереднім спалахом реготу. Сашкові коментарі (та й просто інтонації) мали якусь неймовірну здатність «розтягувати» значення слів поміж кількома суперечними чи й взаємовиключними полюсами - і так щоразу відкривалося кумедність поважного, відносність непорушного і - вічність плинного.
Сашка б іще можна було назвати невтомним «лінкотворцем». Він увесь час щедро ділився інформаціями, контактами, ідеями. Зрештою п'ять років свого київського досвіду я завдячую саме йому.
Це взагалі була страшенно відкрита людина. До себе і всіх. Що, звісно, не значить, ніби його було просто «прочитати» дорешти.
Востаннє ми бачилися 1 січня 2003 року у Львові перед Бернардинами. Ми з приятелем саме поверталися із Тракту Глинянського, де зустрічали Новий рік. Сашко був у довгому чорному пальті і - з гарною довгою трояндою в руці. Я була у короткій шубці і - з наплечником. «Наталю, ну що це таке: новий рік, рідне місто, розумієш, а ти як туристка», - сказав він з тією «своєю» посмішкою. «Сашко, ми всі в житті - туристи», - відказала йому в тон. Сашко якось так на мить «зник» з розмови, а тоді закивав головою і протягнув: «Так, я теж».
Звістка про Сашкову загибель застала мене у Києві, по дорозі з німецького посольства. Це не влазило в голову. У це не вірилося. Це було надто абсурдним.
Прощалася з ним у Львові, на парастасі у церкві на Тершаківців. Щойно тоді до свідомости стало пробиватися: це сталося. Там було багато людей, більшість із яких зналася між собою. Але ми не могли говорити. Говорили поглядами. Цей клубок у горлі затискав будь-які слова. Вони ставали марними. Тільки оте відчуття, що з нас вийнято якусь дуже вагому частину, про існування якої до цього дня не підозрював.
Через два дні, у Франкфурті-Гоксті, у марокканському інтернет-клубі, прочитала прощальне слово Мариновича - і клубок розірвався, застилаючи очі. Коли виходила, не могла дорахувати монет на оплату інтернетного часу. Попросила допомоги.
По поверненні до Львова ще добрих півроку застигала перед Бернардинами. У тому самому місці. Немовби заповзявшись крізь паволоку виворожити цю постать у довгому пальті, з трояндою. Витягнути її зі своєї пам'яті й уяви ось тут, на бруківку, по якій їй належало ходити.
Сашко належав до людей, які робили те, що більшість із нас щойно прочувала, називав те, для чого ми лише шукали слів. Дехто з нас опинявся поруч і допомагав, дехто лише брав його творіння, послуговуючись ними для зведення своїх конструкцій. Зараз годі уявити, що ми могли досягнути зрілости без досвіду «Поступу» і «Post-Поступу», без «Вікон» та «Енциклопедії нашого українознавства», без «ПІКу» і «Громадського радіо». Сашко робив це для нас (а нераз і за нас). Тому таким глибоким було відчуття порожнечі у ті дні. Ми плакали за собою.
Життя живих триває. Ми стягнули ряди. Призвичаїлися жити без них: дев'ятий рік без Соломії, восьмий рік без Гії, п'ятий рік без Сашка. І серед плинної щоденности стає все важче зупинитися для спогаду.
От лише коли проминаю Бернардини, пам'ять, хоч уже позбавлена емоційної напруги, нераз мимохіть сповільнить мою ходу.
І ще: відтоді мені не вдалося повторити вголос отієї його примовки - «стільки не живуть».
Не вимовляється.
P.S. 9 квітня 2003 року Сашко Кривенко загинув в автокатастрофі.