15 жовтня 1959-го на сходи мюнхенського будинку на вул. Крайтмайєра, 7 впала людина, яку сусіди знали як письменника Степана Попеля. Впала з торбою червоних яблук. Яблука розбіглися сходами. Червоні на сірому...
Проходячи життям, кожна людина зустрічає більшість із можливих кольорів підсоння. Деякі з них байдуже проходять повз. Деякі звертають на себе увагу. Іноді між людиною і окремим кольором встановлюється порозуміння. Іноді кольори зачіплюються за людину і мандрують разом із нею дорогами життя. Коли людина вмирає, вони продовжують вперто супроводжувати її образ. Тим, хто хоче цей образ змінити або ж редагувати, дуже важко відчепити від нього ескортні кольори. Можна, за певних зусиль, відчепити біографічні факти, дати і слова. Але кольори в'їдаються майже намертво. В образі Степана Бандери я бачу чотири ескортні кольори: сірий, білий, червоний і чорний.
Сірий колір домінував в його одязі. Соратник С.Б. і його тезко Мудрик у своїх спогадах зауважив темно-сірий капелюх свого лідера (і чорну «французьку» беретку). «Переважно був вбраний у сіре або сиве вбрання», - писав соратник. Тому чорно-білі світлини тут не зможуть відредагувати минуле: сіре на тих світлинах залишається сірим. Художники стверджують, що сірий - король кольорів - має найбільшу кількість відтінків. Дуже складний колір. Колір містиків. Та епоха жорстких необхідностей, яка породила персону і образ С.Б., тепер теж забарвлена у сіре. Може це вплив американської культури, в якій друга довоєнна декада минулого століття покарбована як «запилючені тридцяті». А може це колір сталевих лінкорів і військових строїв. Але, скоріше за все, це просто колір тотального передвоєнного маскування.
Білий колір, можливо, починається з кольоратки о. Андрія, мандрує дереворитами Ніла Хасевича і білими сорочками сорокових-п'ятидесятих. Трикутні кінчики комірців тих сорочок ми бачимо на пізніх портретах С.Б. А ще білий - це колір снігу, колір зимових партизанських рейдів. Бандера не бував у тих рейдах, але образ завше виходить за тісні кордони життєписів і карпатський сніг середини ХХ століття теж додається до білого ескорту. Його там чи не найбільше. Мільйони тонн карпатського снігу. Але не блискучо-альпіністського, а матового, пухнастого, тихо полеглого під сірим небом.
Екзегетику червоного і чорного, на перший погляд, здійснити найлегше. Партійні кольори плюс палітра усіх повстанців патріа о муерте плюс сангія і танатос. Але все, напевне, набагато складніше. 15 жовтня п'ятдесят дев'ятого на сходи мюнхенського будинку за адресою вул. Крайтмайєра, 7 впала людина, яку сусіди знали як письменника Степана Попеля. Впала з торбою, повною червоних яблук. Червоні яблука розбіглися сходами. Червоні на сірому... Лідери інсургентів зазвичай гинуть за кривавих обставин. У цьому випадку крові не було. Зовсім. Хімічна зброя агента Сташинського була безкровною, навіть «антикровною», адже синильна кислота перетворює кров на творогоподібну масу. Навіть її назва - «синильна» - в чомусь є антагоністом червоних визначеностей сущого. Тому розсипані півстоліття тому яблука виглядають не зовсім випадковими. Принаймні, менш випадковими, аніж шоколадний торт із вибухівкою на амстердамській вулиці.
Чорний колір вважають кольором смерті і барвою ночі. Дослідники давнього світу також стверджують, що в аріїв-чередників і чорний, і червоний були «коров'ячими» кольорами. Себто, крізь непроглядну чорну смерть за бажанням можна побачити чорні джерела життя. Але масово-публіцистичний образ С.Б. вибудовували не філософи, не містики-жерці, а начитані селяни та їхні діти з літературними амбіціями. Вони не подужали відчепити ескортні кольори, але розтлумачили їх за власним розумінням. Перетворили магію чорного на безпросвітний ресентимент трагедійного штибу. Хутірська література вкотре перемогла автора «Заратустри», але добре воно, чи зле - важко визначити. Зрештою, ментальність теперішніх українців настільки ж далека від способу мислення людей міжвоєнної епохи, наскільки програма сучасної загальноосвітньої школи далека від матурних вимог польської гімназії у тридцятих. А залізні релікти минулого швидко іржавіють у кислій атмосфері того століття, котре заступило місце віка-вовкодава. Навіть, якщо ці релікти ретельно вкрито чорною фарбою ужиткового неоніцшеанства.
Українську мрію про державність вперше, як відомо, оформили літератори і краєзнавці. Інтелігентське середовище кінця ХІХ - першої половини ХХ століть, наснажене, з одного боку, хлопоманією і живописом Матейка, з іншого - естетикою вбрання масонських лож, розмалювало обрії української мрії в романтичні кольори літнього неба і стиглої пшениці. А жорсткої чорно-червоної естетики людей із бункерів це середовище не сприйняло. Воно, зрозуміло, «віддало шану» борцям за незалежність, але не забуло й про долю «соціально ближчих» (й, так би мовити, літературніших) мельниківців. Тому в укрмаскульті після 91-го ескортні кольори С.Б. зазнали редукції. Білий і сірий літературно (кінематографічно) актуалізували, а чорний і червоний віднесли на юридичне поле «проблеми визнання героїв УПА». І закріпили таку редукцію шкільною програмою.
Тут, безперечно, відкривається безмежне поле для розмишлізмів про кастрований традиціоналізм під назвою «української націонал-демократії», але мова не про неї. Мова про те, що деякі відтінки буття зникають незворотньо. Відступають за горизонт історії, залишаючи за собою ювілейні галявини, на які застрибують принагідні клоуни і перетворюють на свої безбарвні пасовиська. І нема на це ради, панове...