Українці як мало хто у світі сьогодні знають, що, попри весь науковий та культурний прогрес людства, наш світ аж ніяк не є ідеальним, безпечним і справедливим місцем для життя. Та попри існування Росії й безлічі інших труднощів, що чигають на людину ХХІ століття, навряд чи багато хто погодиться прийняти для нашого часу слова англійського філософа Томаса Гоббса про життя майже півтисячолітньої давності – «потворне, жорстоке, коротке».
За останні двісті років людство змінювалось куди стрімкіше, ніж будь-коли до цього. Яке б століття ми не взяли – від древніх часів і навіть до XVIII – світ початку і кінця кожного з них не надто відрізнявся б. Людина 1701 року легко знайшла б себе в 1800 році. І так упродовж тисячоліть до цього. А от у ХІХ столітті все різко змінилося. І світ на зорі ХХ століття був цілковито й абсолютно відмінним від того, що було звичним за сто років до цього. Не кажучи вже про ще швидший темп змін у ХХ і ХХІ століттях.
Завдяки чому людство зробило якісний стрибок у своєму розвитку за останні два століття і чому все ще не подолало проблему нерівностей між різними суспільствами й державами, спробував розібратись ізраїльсько-американський дослідник Одед Ґалор у книжці «Подорож людства. Витоки багатства і нерівності», український переклад якої нещодавно вийшов у видавництві «Наш Формат». Структура книжки досить проста: у першій частині автор намагається з’ясувати, завдяки чому відбувся прорив, а в другій – чому, попри всі здобутки і прогрес, у світі все ще існує проблема нерівності.
Ґалор далеко не перший, хто намагається знайти відповіді на питання закономірностей розвитку людських спільнот і людства загалом. Лише за відносно недавній час до справи брались Джаред Даймонд, Джеймс Робінсон і Дарен Аджемоґлу, Юваль Ной Харарі та ін. Автор «Подорожі людства» презентує власні відповіді, які однозначно варті уваги.
Ключове поняття першої частини книжки – «мальтузіанська пастка». Воно походить від імені англійця Томаса Мальтуса, який наприкінці XVIII століття написав працю «Дослідження закону народонаселення». Мальтус малює песимістичну картину майбутнього – технологічний прогрес веде до зростання чисельності людства, але не до підвищення рівня життя. Попри періодичні відкриття, що покращують добробут, у підсумку це приводить до вищого рівня народжуваності. А це своєю чергою нівелює всі здобутки. Ось такі висновки Мальтуса – цілком придатні для розуміння історії якраз до моменту появи його праці.
Саме у час появи книжки Мальтуса активізувались процеси, завдяки яким людство змогло зробити рішучий ривок і подолати «мальтузіанську пастку». Завдяки щоразу швидшому технологічному прогресу населення почало стрімко зростати, але цього разу рівень життя не падав, а, хай і нерівномірно, також зростав. Ця тенденція бодай частково зберігається донині. У чому ж секрет?
На думку Ґалора, чинники майбутнього стрибка можна уявити у вигляді механізму, що повільно обертався упродовж усієї історії. Обертався повільно, іноді прискорюючись завдяки спалахам технологічного прогресу, іноді сповільнюючись. Але на рубежі ХVIII й ХІХ століть прогрес сягнув точки неповернення і спричинив промислову революцію, завдяки якій коліщатка прогресу закрутились із небаченою швидкістю. Чому цього разу технологічний ривок не був зупинений «мальтузіанською пасткою»? Тому що на перше місце вийшов людський капітал – важливість наявності якомога вищої кількості людей із якісною освітою та професійними навиками. Потреба все більшого інвестування часу і ресурсів в освіту дітей стає однією з причин зниження рівня народжуваності. Цьому ж сприяє і вирівнювання розриву в можливостях чоловіків і жінок. Зміни пріоритетів у сім’ях із кількості дітей на якість їхньої освіти й виховання зумовили демографічний перехід – вперше в історії описаний Мальтусом взаємозв’язок між економічним розвиток і коефіцієнтом народжуваності було розірвано. Ці зміни сповнені захопливих і драматичних моментів, які автор розлого і цікаво описує та аналізує.
Попри всі позитивні зміни, подорож людства останніх двох століть не привела його навіть до натяку на «землю обітовану» всезагального щастя. І ніколи й не приведе, адже на те вони й утопії, щоб бути лише неможливим у реальності ідеалом. Одед Ґалор, описуючи здобутки прогресу, жодним чином не піддається спокусі пообіцяти читачу «кінець історії». Навпаки, він відзначає труднощі, що стоять перед людством, зокрема і як наслідок стрімкого прогресу останнього. Наприклад, екологічні. Та головною проблемою, на думку автора, є нерівність.
Ґалор, за що йому честь і хвала, не намагається йти в руслі модних у західних академічних колах лівих ідей та уникає спокуси зіпхнути всю провину на капіталізм, «споживацтво», імперіалізм тощо. Це не означає, що вони не є одними із чинників. Просто вони є далеко не єдиними. І, як показує аналіз Ґалора, існує набагато більше чинників, зокрема й куди впливовіших, що призводили і призводять надалі до нерівномірного темпу розвитку людських спільнот.
Автор наводить дуже прикметний приклад. Після Другої світової війни на маленькому острові Танна в Тихому океані місцеві мешканці збудували низку споруд, що нагадували військову авіабазу, навіть з літаками. От лише все це було несправжнім, бутафорським. Так корінне населення Танни, вражене в роки війни демонстраціями японської та американської могутності, намагалося створити в себе те, що в їхній уяві символізувало побачену чужу потугу.
Цей сюжет до болю знайомий. Віру в те, що простим відтворенням успішних в іншому місці рецептів і схем можна апріорі досягти успіху, нині зустріти неважко, зокрема в Україні. Мовляв, треба зробити все, як у, наприклад, Британії чи Німеччині – інституції, правила тощо – і заживемо. Але зовнішня імітація не дасть нічого, окрім провалу, якщо не враховувати специфіки кожної окремо взятої країни чи спільноти. Безумовно, дієві інститути і прозорі правила гри відіграють ключову роль в успіху країн Заходу останніх століть. Але їхня поява й успішність там, а відсутність чи неуспішність (або ж успішність не одразу) деінде є результатом більш глибинних процесів і чинників, без врахування яких реформи й надалі вестимуть у глухий кут.
Упродовж людської історії величезну роль відігравали економічні, культурні, географічні чинники – саме вони визначали траєкторії розвитку суспільств. Наприклад, географія (клімат) визначила, що перші цивілізації зародились на родючих берегах Нілу, Тигру, Євфрату, Інду чи Хуанхе. Ситуація із захворюваністю в Центральній Африці негативно впливала на ефективність землеробства, а розтягнутість Америк з півночі на південь суттєво ускладнювала поширення тут нових ідей чи технологій – на противагу до Євразії, значна частина якої знаходиться в межах відносно невеликого «вікна» географічної широти.
Розглядаючи чинники нерівномірності розвитку людства, Одед Ґалор обирає незвичну стратегію – якщо в першій частині книжки автор вів нас із минулого в майбутнє, то в другій обирає зворотний підхід. І пропонує подорож із сучасного світу все далі й далі вглиб віків. І останньою зупинкою, а також найглибиннішим, на думку автора, чинником нерівності стає момент розселення homo sapiens з Африки. Уже тоді з уваги на вибраний напрям просування людей або ступінь різноманітності утворених спільнот було закладено перші передумови для різного розвитку різних груп людей.
Окрім того, що книжка «Подорож людства» сама собою є цінною з огляду на свою ґрунтовність, цікавість та наукову цінність, вона ще й вельми доречна для українських реалій. Попри зміни останніх майже десяти років і героїчний опір російській агресії, Україна все ще далека від того рівня життя, якого прагне більшість із нас. Щоб нові спроби реформ вкотре не завершувались розчаруваннями, дуже доречним буде розуміти, що насправді є вкрай багато чинників, які роблять державу та суспільство успішними і заможними. Що жоден із цих чинників не є вироком. Але що деякі з них настільки глибинні і глобальні, що потрібні десятиліття заради подолання їх негативного впливу.
І наостанок. Спостерігаючи за подіями і тенденціями в сучасному світі, закрадається думка – а чи остаточно людство здолало «мальтузіанську пастку»? Адже все нові звістки про перенаселеність окремих регіонів, вимушені міграції, брак продовольства і тому подібні явища надто вже відлунюють світом часів до промислової революції. І головне запитання, якого не ставить Одед Ґалор, але відповісти на яке після прочитання його книжки може бути простіше: чи величезний прогрес людства остаточно спростував пророцтва Томаса Мальтуса? Бо іноді закрадаються песимістичні думки, що нам вдалося лиш до рекордних меж розтягнути рамки «мальтузіанського світу», а незабаром за цей прогрес доведеться платити ціну, описану колись англійським вченим – кризу, бідність і ще більшу нерівність.