Під час Голодомору 1933-го села в Радянській Україні оточували військові, щоб не випускати селян, приречених на смерть. Галицькі селяни після Другої світової війни відразу зіткнулися із забороною покидати село задля іншого місця роботи без паспорта, тобто з обмеженням свободи пересування.
Після розвалу колгоспної системи селяни стали нікому не потрібні, а отже – вільні. Останні двадцять років відбувається зачистка села від людей, аби остаточно відчужити їх від земельної власності. В останній битві за землю (бо вона – єдине, що ще не повністю розграбувала корупційно-кримінальна влада) мешканці села, можливо, уже не братимуть участі, або ж їхня участь буде незначна. Прикладом того, як відбиратимуть у майбутньому селянські сотки, може бути побудова у Львові стадіону до Євро-2012. Тоді у мешканців села Зубра «купували» землю за копійки. Був скандал, але громада не стала на захист односельчан, а господарям пригрозили самі знаєте чим. А от громада Лаврова на Старосамбірщині, де діє один із найдавніших монастирів, не дозволила побудувати в селі свиноферму. Втім село це – не в міській зоні, і духовні вартості переважили. Селяни не забули, як комуністична влада перетворила свого часу територію святині на свинарник.
Сучасне село тішить око барвистими каплицями і крамницями, що стоять у дворах, двоповерховими будинками, нагадуючи дачні селища. Приміщення колишньої споживспілки, де були не лише продуктові й промислові товари, а навіть книгарні, око не тішать: плата за оренду дуже висока, а будівлі добряче підупали. Будинки культури (деякі з них збудовані коштом громади ще у 1930-х роках) – в аварійному стані. Фельдшерсько-акушерські пункти зачиняються, доступу до медичного обслуговування, фактично, немає, нема кому відвідувати немовлят, не кожна матір має змогу відвезти дитину на щеплення у третє село, бракує машин швидкої допомоги. Школи зачиняють сотнями, рівень освіти дуже знизився, і батьки, плануючи подальшу освіту для дітей, збирають гроші, хоча, як відомо, за гроші знань не купиш. Бібліотеки роками не поповнюються літературою. Дороги жахливі. Все це відоме, про це пишуть, говорять – хай не так часто, як про політику, проте жодних змін найближчим часом не передбачається. Село ніколи не цікавило політиків. Але у перспективі колиска нації перетвориться на домовину. Старше покоління відійде, молодше виїде, повертаючись вряди-годи, щоб відпочити, а наймолодше, яке батьки заберуть до себе в Італію чи Португалію, вже не захоче повертатися навіть на трохи. Кріпаками на латифундіях, які створять на цих землях олігархи, вони точно не будуть.
Врятувати бджіл
Сільська громада – це вулик, а не дупло у лісі, де бджоли ні з ким не діляться зібраним медом в обмін на ті речі, яких вони не створюють. Наші працьовиті бджілки їздять збирати урожай надто далеко від дому. І на зароблене їхні діти навчаються, одружуються, будується вся ця краса. Ці гроші течуть в українські банки, підтримують український ринок, врешті всю цю абсурдну систему, що зветься держава. Це – не гроші селян чи містян, провінціалів чи мешканців столиці. По цих грошах не видно, якою ціною вони далися заробітчанам. Україна, як і кожна інша країна, наділена основними багатствами: людьми – з їхнім духовним і творчим потенціалом, а також землею. І ці пріоритети вічні. Якщо знищують людей у будь-який спосіб, фізичний, моральний чи ментальний – земля деградує: орна і вільна. Земля орна та вільна (ліси, парки, узбережжя) зазнає деградації, коли її використовують не за призначенням. Згадаймо, що відбувається в Криму й Карпатах через непрозорі рішення місцевих рад і тиск із центру. Вкладати гроші у розкіш – немудро, це ще зауважив цар Еклезіаст. І аморально на тлі тотального зубожіння народу. Отже, ми маємо справу з деградованим людським капіталом, який, нехай не тішать себе інтелектуали, не повернувся до епохи феодальних відносин, коли власники піклувались про землю і тих, хто на ній працює, а просто звалився у чорну діру, аналогів якої не було в історії людства. Були локальні явища самознищення, але тепер вони набули глобального характеру, що найбільш помітний у країнах третього світу. Втім таких країн, де упродовж десятиліть кожна влада відверто ігнорувала і руйнувала людський капітал та земельні ресурси, небагато. На жаль, серед них Україна чи не на першому місці, оскільки не позбулась досі колоніальних комплексів, і достатньо велика, щоб стати мертвою пустелею в центрі Європи. Влада – це породження суспільства, яке сліпе й глухе до майбутнього та до вічності. В Україні досі жодна політична сила, яка прагне до влади, не помітила села і не захотіла його врятувати, створивши реалістичну й конкретну програму підтримки хліборобів. Бо для цього тепер уже потрібно подолати відчуження, яке постало між людьми та землею, і з кожним поколінням стає менше надії, що воно буде подолано. Питання не у тому, щоб продавати чи не продавати землю, а в тому, щоб вулик не перетворився в мурашник. Довкола мого села позаростали ниви і пасовиська. І влітку, і взимку там стирчать сухі бадилля якихось невідомих рослин, наче полки варварів-загарбників. Узлісся – нескошені, ліси позаростали самосієм, а здорові дерева вирубують так агресивно, що це видно навіть із космосу. Як зупинити це? Хоча б дотриманням законів, котрі вже існують. Але законність в Україні померла. Залишився лише приватний інтерес тих, хто не лише нагорі, а й внизу. Головне – не перейти дорогу комусь, чий інтерес краще захищений силою.
Друге. Навіть при бажанні селянин не може якісно обробити землю. Село досі живе, як за часів Гесіода. Хто може дозволити собі купити техніку, якісний посівний матеріал, органічні й неорганічні добрива, налагодити збут продукції? Одиниці. Вони, як правило, не місцеві й прагнуть якнайшвидше повернути вкладені кошти, бо майбутнє непевне. Кожен фермер, який працює в Україні, почувається, як на фронті. Пшеницю та інші культури подекуди обробляють токсичними хімікатами. Мені розповідали про трактористів на Хмельниччині, які померли від раку, бо господарі не хотіли, щоб хтось дізнався про обробку злакових культур канцерогенними речовинами, і не видали їм респіраторів. Деградація їжі призводить до онкозахворювань і змін на генетичному рівні, а отже, до зростання прибутків фармацевтичних компаній. Дуже часто тепер говорять про глобалізацію економіки, а не про глобальне чи системне мислення, про ціни на нафту для олігархів, а не про те, чим ми годуємо дітей, де саме закуповують продукцію супермаркети і наскільки вона безпечна. Системне мислення – це створення груп незалежних фахівців, які влаштують перевірку продукції, що є на ринку, несистемне – блокувати власність регіоналів, ту саму «Родинну ковбаску», хоча в «нерегіональних» крамницях товар може бути низької якості або й небезпечний для здоров’я.
Цивілізовані стосунки села і міста – це не висміювання одне одного, не протистояння одних цінностей іншим, а взаємний обмін якісним продуктом – і матеріальним, і духовним. Не злиття, бо тоді помідори і свиней будуть вирощувати на балконах спальних районів, а замість вишневих садків коло сільських садиб підстригатимуть травники чи влаштують поля для гольфу. При тому, що сотні тисяч гектарів орної землі дичавіють і потребують відновлення.
Це ще не кінець
Не кінець у тому сенсі, що олігархічно-бюрократичний монстр, який не вміє і не бажає працювати альтруїстично, посилює тиск не лише на малий та середній бізнес, а й намагається залатати провалля у бюджеті коштом найбільш незахищених. Можливо, поки ми обурюємося позикою одного ялового режиму іншому бездарному, Кабінет міністрів готує нові капості. Одна капость вже відома – податок на нерухомість. Стайні для худоби, дровітні, комори теж опиняються під прицілом, як і перероблені автівки. Друга капость очікується – податок на сади. Це вже було – коли люди по селах повирубували сади, бо не мали чим платити податок. Хоч для піднесення економіки все треба робити навпаки – податкові канікули чи повне звільнення від податку. Третя капость, про яку майже ніхто на селі не здогадується: можливо, ваша присадибна ділянка і земля, на якій стоїть ваша хата, вже вам не належать. Тому що 99 відсотків селян не приватизували своїх паїв та земельних наділів, бо все це страшенно дорого і надзвичайно складно. Структури, які мають займатися цим процесом, не лише вкрай забюрократизовані, але й перебувають під тиском тих, кому невигідно, щоб люди, які працюють на землі, ставали її власниками. Діти й онуки теперішніх селян отримають у спадок лише хату в повітрі. Моя сестра, енергійна і вперта жінка, витратила кілька тисяч гривень і три роки часу на те, щоб приватизувати присадибну ділянку, яка належить уже кілька століть нашій родині. Мій знайомий (у Дрогобицькому районі) хотів орендувати землю для ферми біля рідного села – пустирі, які вже стоять 20 років тому. Йому сказали, що землю продали «чеченам». Тобто за спиною сільських мешканців хтось розпорядився і продав землю довкола села, яка, за законом, ще не продається. Хто? Спробуємо знайти відповідь у ширшому контексті.
Самоорганізація і місцеве самоврядування
Усе це було б дуже сумно і безнадійно, якби не той факт, що українські політики, аналітики й політологи здебільшого вважають, що громадянське суспільство виникло у Європі, і його треба в Україні будувати з нуля. Ні, не будувати, а відновлювати, що зовсім не одне й те саме. Виникнення Майданів було несподіванкою не лише для влади та опозиції, а й для політологів. Як Хмельниччина чи Коліївщина. Через цей момент розгубленості ніхто не готовий якось спрямувати протестний рух у вигідне для нього русло. І це не так уже й погано, це нормальний і навіть позитивний процес. Натомість історики добре знають, що в Україні зачатки громадянського суспільства та місцевого самоврядування існували вже у княжу добу, що дало змогу Україні не сприймати деспотію східного штибу. Віче як законодавчий орган сягає ще передхристиянської доби. Україна – і шляхетська, і козацька, що в селах, що в містах – мала розвинене самоврядування, відповідно, двох зразків, які дещо відрізнялись, але мали в основі Руську правду, побудовану на звичаєвому праві. Кожен член громади міг вийти на майдан і оголосити про злочин (це називалось «кричати ґвалт»). Це була юридична процедура, після якої розпочиналось слідство. Функції осуду й покарання поступово віддавали судам, яких було набагато більше, ніж у наші часи: для національних меншин, для міщан, для шляхти, для духовенства, для селян тощо. Виключення зі стану (баніція, інфамія) означало позбавлення громадянського права з фатальними наслідками: неможливість обирати і бути обраним, виселення за межі свого середовища, що в ті часи було найгіршим покаранням. Дотримання законності стосувалося всіх. Громада обирала війта, скарбника, ката (силовика), які були перед нею звітні й легко усувались при недобросовісному виконанні обов’язків. У кожному селі була маленька в’язниця, яку називали «холодною», бо людина, що зганьбила громаду, мусила відчути ще й каяття. Злодій чи дітозгубниця на селі після покарання піддавались обструкції до третього коліна. Хати не замикались. У громаді панували взаємні довіра та підтримка. В Галичині, що входила до Речі Посполитої, навіть деякі села мали магдебурзьке право, і майже всі – власні герби, про що зараз, можливо, вже не пам’ятають.
Схожий тип місцевого самоврядування існує в країнах Європи та Америці, є, власне, кілька моделей: британська, романська тощо. Держава втручається лише у справи, які виходять за межі компетенції громади. Штати у США мають окремі законодавства. І ми бачимо всюди успіх місцевого самоврядування. Прикро усвідомлювати, що все це було колись і в нас, незалежно від того, хто сидів на вершині владного Олімпу: цар, король чи цісар. Чому б нам не відновити і не осучаснити українську модель місцевого самоврядування замість тієї «структури гріха», що називається радами народних депутатів? Бо ж натомість в основі радянської моделі влади ми мали і досі маємо гібрид диктатури пролетаріату з азіатською системою нагляду за підданими і тотальною недовірою до туземців. Коли лунають заклики міняти всю систему, ніхто не говорить про потребу скасувати насамперед касту недоторканих – народних депутатів, яких язик не повертається назвати народними саме з причин їхньої безвідповідальності перед виборцями. Це лихо як вже обираєш, то не можеш позбутися ніколи. Від кого вони захищені недоторканістю? Від виконавчої та судової влади, яку теж обирають, але вже «обрані». Але не від бунту, святого права кожного народу, який не зобов’язаний утримувати недбалих і нечесних слуг.
За комуністичного режиму голів сільрад, фактично, призначали райкоми партії. Тепер їх обирають так само, як президента. А як «чесно» обирають в Україні президентів, ми всі знаємо. Хоча війта можна обрати просто на вічі – сході села, не чекаючи місцевих виборів, які призначає верхня влада. Сходи села, якщо вони відбуваються хоча б раз у квартал, досі є виявом справжньої демократії, бо їх не підтасуєш, підкинувши голоси небіжчиків та відсутніх. Саме на них потрібно обирати війта, секретаря, бухгалтера і шерифа. Наших дільничних інспекторів призначають з району по одному на кілька сіл. Повноцінні села з кількома сотнями мешканців не мають сільських рад, а прикріплені до якоїсь однієї. Дільничний інспектор залежить від начальника райвідділу міліції, що вже свідчить про втручання у справи територіальної громади. Його має утримувати громада. І лише в разі перевищення повноважень звертатися по допомогу до правоохоронних органів.
Коли у давнину дозволяли заснувати село (14 -15 ст.), то князь чи король виділяв для потреб громади ліси, луги, водойми, які потрібні для нормального функціонування певної кількості людей. Розуміючи, що це їхня територія, громада намагалась зберегти довкілля для нащадків, судилась, якщо хтось намагався відхопити шматок їхньої власності. Що відбувається зараз? Ліси вже не є власністю села, і за їх вирубування громада не відповідає. Ріки перетворилися на стічні канави і сміттєзвалища, а за укріплення берегів відповідають державні структури, бо громада не має ні власної техніки, ні матеріалів. На ремонт громадських споруд доводиться випрошувати гроші в районі. Зате легко, без жодних наслідків можна вирубати старі дерева, розібрати старовинні будівлі, забруднити водойми або віддати шмат землі спритному ділку, який пообіцяє все і не виконає нічого. І відібрати через суд – теж, бо в того ділка є юристи, які передбачать будь-який варіант в угоді. Злочинне рішення проводиться через кількох депутатів, яких легше підкупити або залякати, ніж цілу громаду. Це не є самоврядування, а лише його імітація, захищена тотальною брехнею. І так на всіх рівнях. Зруйнувати цю вертикаль означає змінити систему, яка гальмує розвиток країни. І починати треба зі села, первинної ланки народовладдя. Село чи місто саме має призначати собі зручний час для виборів та референдумів. Зробити це можна, лише децентралізувавши владу і врахувавши історичну специфіку окремих регіонів. Саме так позбуваються поліційної держави, яка побудована на насильстві над громадянами і на презумпції недовіри до них. Суддів теж має обирати народ на місцях, а не десятиліттями терпіти баскаків із олігархічних кланів. Якщо хан не отримає данини, він сам залишить столицю. І ніхто не продаватиме за спиною розгублених і наївних людей їхнє багатство, яке є одночасно матеріальним і духовним: землю предків. І не зажене в резервацію, як тих нещасних індіанців, чиїх вождів купили за старі рушниці й барильце віскі.