За часи незалежності кількість сільського населення України скоротилася на 2,5 млн осіб, а майже 350 сіл зовсім зникли. Такі дані нещодавно озвучив прем’єр-міністр Володимир Гройсман. На жаль, демографічні процеси пояснюють цей факт лише почасти. Великою мірою депопуляція сільської місцевості – прямий наслідок того, що українське село перетворилось на клоаку соціального, економічного і, зрештою, культурного занепаду.
Не дивно, що з села втікають всі, хто може втекти, а «залишенцям» доводиться існувати в поганих умовах. Масштаб проблеми чималий – за даними останнього перепису, сільське населення України становить понад 30%, тобто більше 14 млн осіб. Причому вимираючі і просто неблагополучні села існують скрізь – від Донбасу до Галичини, від Полісся до Причорномор’я.
Спадщина більшовизму
Сучасні проблеми українського села сягають корінням у часи більшовизму. Розкуркулення, колективізація і Голодомор стали для українського села справжньою катастрофою. І справа не лише в мільйонах замордованих селян. Більшовики підірвали самі основи селянського життя: природну селянську солідарність підмінили тоталітарною дисципліною, приватновласницьке господарство – планом. Причому традиційні правила були не просто скасовані – були знищені або відправлені у заслання їхні носії.
Крім того, для селян впровадили систему прямого кріпацтва, яка проіснувала аж до середини 1970-х, коли колгоспникам нарешті почали видавати паспорти. Однак і потім селянство існувало у статусі людей другого сорту – їм платили набагато менші зарплати і пенсії, обмежували їхній доступ до вищої освіти тощо. Гіршим було і матеріальне забезпечення. Приміром, мешканці аграрних районів Луганської області їздили на «шопінг» у найближчі промислові центри, позаяк місцевий асортимент товарів був жалюгідно бідним.
Внаслідок цього утворилися умови для майбутнього exodus’у з села. Щойно з’являлися можливості податися до міста, найбільш здібні та енергійні втікали якомога далі від рідного подвір’я. Просто тому, що в селі їхні життєві перспективи тим подвір’ям і обмежувалися. Втікачі з села швидко забували свою «сільську» мову, яка видавала їхню належність до упослідженої касти радянських громадян. А разом з мовою забувалися і звичаї, рештки яких селяни зберегли у часи сталінського терору.
Коли СРСР розпався, розвалилася і система планового господарства. Разом із колгоспами занепала й інфраструктура. Як виявилося, навіть транспортне сполучення з багатьма населеними пунктами було економічно невиправданим, не кажучи про все інше. Тому зовсім скоро у селах позакривалися не тільки підприємства, але і школи, бібліотеки, клуби, магазини та інші життєво важливі об’єкти. І тоді зі села почався справжній exodus. Тепер у міста втікали не так за перспективами, як у пошуках елементарних засобів до існування.
Зона відчуження
Сьогодні українське село – це зона відчуження, яка має мало спільного з тим селом, про яке пишуть у підручниках української мови. Калина, криниця-журавель та інші патріотичні фетиші – це лише милі дрібнички на фоні жахливого занепаду. Головною рисою українського села є бідність. Аби уникнути спекуляцій з коефіцієнтом війни, звернімося до показників 2013 року.
Отже, 43% відсотки мешканців сільської місцевості витрачали понад 60% свого місячного грошового доходу на їжу. Це дозволяє зарахувати їх до категорії бідняків. Для порівняння, частка таких у маленьких та великих містах становила 38% та 29,5% відповідно. При цьому якість раціону харчування селянина була далекою від норми. Всупереч стереотипам містян, селяни не мають необмеженого доступу до м’яса, риби, молока та фруктів і замінюють їх картоплею, овочами та іншою городиною власного виробництва.
Не варто забувати і те, що грошові доходи селян є набагато нижчими, ніж у містах. Уже давно поширеним явищем на селі є бартерний обмін та натуральне господарство. Основні стабільні фінансові надходження становлять пенсії та виплати за віддані в оренду земельні паї. Але й ці кошти нерідко поглинають рахунки за газ, медикаменти та витрати на господарчі потреби. При тому, що витрати на одяг, медичні послуги, освіту та дозвілля для більшості селян є просто недоступними.
Обмеженість можливостей селян настільки сильна, що село ніби живе в іншому історичному часі. Так, у 2013-му році майже 46% селян не мали вільного доступу до перукарні, хімчистки, закладів з ремонту одягу і техніки тощо. Третині селян було важко дістатися до лікарень та аптек, а 42% скаржилися на недосяжність швидкої допомоги. Про кіно, театри, концертні зали, бібліотеки та інші культурно-освітні заклади годі й казати. Якщо у 2013-му комп’ютера чи ноутбука не було лише в 43% домогосподарств у великих містах, то в селі цей показник сягав 80%. Що там інтернет – навіть якісний мобільний зв’язок є не у всіх селах.
Становище селян погіршується – підвищення цін (особливо на газ) змушує їх переходити до збиральництва. Не секрет, що здорожчання енергоносіїв часто компенсують незаконною вирубкою лісів, збиранням хмизу у лісі і т.д. У цьому сенсі скорочення споживання газу в селі, яким пишаються у Держагентстві з енергоефективності та енергозбереження – факт неоднозначний. Одні справді перейшли на більш сучасне обладнання, але інші повернулися до прадідівських практик.
Зрештою означені проблеми сільської місцевості починають самовідтворюватися. Бідність, обмежені можливості та скрутні умови існування передаються у спадщину. Просто тому, що діти селян зазвичай отримують гірші стартові умови для освіти та працевлаштування, ніж містяни. Ну а інфраструктурні проблеми лише накопичуються. Будинки культури, коли закриваються, перетворюються на руїни.
Тому питання потрібно ставити руба: або держава всерйоз візьметься за проблеми села, або сільська місцевість України остаточно перетвориться на зону соціального, культурного та економічного відчуження. І справа тут зовсім не у патерналізмі – просто український Мюнхгаузен загруз настільки глибоко, що сам себе за оселедця вже не витягне.