Колись – серце нації. Сьогодні – або порожнє, або перенаселене тінню міста. Протягом століть саме українське село було осередком нашої мови, пісні, пам’яті. Воно виживало, коли міста занепадали під натиском чужої мови, культури, імперських гасел, залізних завіс. У ХХ столітті саме з села прийшла велика частина Українського Відродження, і саме село стало першою жертвою індустріалізації, Голодомору, колгоспного тоталітаризму.
У ХХІ столітті ситуація змінилася, але не стала кращою. Україна поступово втрачає село. І не лише через війну – хоча й вона пришвидшила процес – а через трансформації, які торкнулися всього світу.
Світова урбанізація – це не лише хмарочоси. Це і зникнення дрібного фермера в США, і пусті швейцарські долини, які виживають тільки завдяки дотаціям. Це і французькі села з населенням у кількадесят осіб, які втратили школу, пошту й магазин. Європа бореться за свої села – і з міркувань культури, і з міркувань продовольчої безпеки.
В Україні, де ще донедавна майже половина населення мешкала в сільській місцевості, ситуація драматичніша. У нас фактично лишається два типи сіл:
- «Традиційні» аграрні села, які стрімко втрачають населення. Великі агрохолдинги витіснили дрібного власника. Місця для роботи обмаль, школи й ФАПи закриваються, автобуси їздять раз на день. Молодь тікає – у Польщу, у Київ, у Львів.
- Приміські села, які перетворюються на «спальні райони» сусіднього міста. Тут оселяються містяни – інколи багатші, інколи ті, хто не може дозволити собі квартиру в місті. Але живуть вони «міським» життям – працюють у місті, лікуються у місті, возять дітей до шкіл у місті. А село? Село залишається «формальністю» – без дитсадка, без амбулаторії, без громади.
В обох випадках села втрачають функцію. Традиційні – занепадають. Приміські – розчиняються в хаотичній урбанізації. Девелопери скуповують паї, проривають будівельні обмеження, сільрада втрачає контроль. Виникають урбаністичні гетто без тротуарів, без громадського транспорту, без плану розвитку.
Українське село сьогодні – це питання національної безпеки, культурної пам’яті і просторової справедливості.
Що робити?
- Спільне планування великих агломерацій. Не може село на 1000 людей бути «відповідальним» за інженерну інфраструктуру для 10 000 мешканців спального комплексу. Міста і приміські громади мають планувати простір спільно.
- Відродження професій на селі. Лише аграрний сектор – цього вже мало. Села мають стати місцем для ремесел, соціального підприємництва, зеленого туризму, цифрової роботи.
- Підтримка культурної ідентичності. Програми підтримки народних ремесел, локальної кухні, культурних подій – те, що робить село унікальним, має бути підтримане державою.
- Окрема політика для приміських сіл. Це вже не «село» в класичному розумінні, але й не «місто». Потрібне нове регулювання – щодо забудови, транспорту, послуг.
- Програма збереження і трансформації «вмираючих» сіл. Не всі села можна «врятувати» – але їх можна переосмислити: як культурні осередки, еко-території, центри сезонної активності, хаби для стартапів чи літніх шкіл.
Українське село – це не лише спогад про минуле. Це питання майбутнього. І поки ми ще маємо цей шанс – варто ним скористатися.