У Каннах показали «Сентиментальна цінність» Йоакіма Трієра. У центрі сюжету – родинна історія. Густав Борг (Стеллан Скашгорд), відомий режисер, давно залишив свою дружину та двох доньок. Минають роки, він приїздить на похорон до колишньої дружини у свій старий будинок та пропонує головну роль у новому фільмі доньці Норі (Ренате Реінсве, яка знялась у декількох фільмах Трієра). Коли вона відмовляється, він пропонує роль голлівудській зірці Рейчел Кемп (Елль Фаннінг). Його друга донька Агнес (Інга Ібсдоттер Ліллеас) колись також знімалась у нього, проте зараз є історикинею та часом допомагає батькові в архівних пошуках, ніби перекидаючи місток між часами.
На відміну від свого шведського колеги Ларса фон Трієра, Йоакім не прагне нічого радикального. Навпаки, він свідомо знімає «дідусеве кіно», щось тепле, камерне, сентиментальне, цінне та ціннісне водночас.
У «Сентиментальній цінності» Йоакім Трієр вибудовує дещо нервову та трохи драматичну історію, яку приправляє дещицею іронією. Він веде розповідь по суті довкола дому, наповнює картину спогадами та рефлексіями. Берг хоче зняти автобіографічний фільм, тому дія картини Трієра є нашаруванням часів, фільм блукає між теперішнім та минулим, між вигаданим та дійсним, між кіно та життям. І ці кордони розмиваються, плутаючи глядачів та надаючи інтриги в цілому досить повільному та передбачуваному фільму.
Трієр весь час говорить з різною інтонацією, різко обриває сцени, проте не це порушує плинність картини. І він справді говорить про прості та буденні речі, про сентиментальні цінності: самотність, стосунки батьків та дітей, особисті та творчі кризи. А старий будинок із тріщиною стає символом, який легко прочитати та розшифрувати.
Паралельно Трієр з’ясовує власні стосунки зі скандинавськими режисерами, насамперед з Бергманом, граючи на їх території. Проте бергманівський надрив він робить ніби розмитим, «лайтовим». Він не руйнує, а будує. Фільм, попри його меланхолійність та смуток, має терапевтичний ефект.