Відшуміли новорічні і різдвяні свята. У цей час прийнято підбивати підсумки попереднього року. Ну і робити якісь прогнози на майбутнє.
Отже:
Гадаю, що у найближчі кілька років наш звичний світ сильно зміниться. Він уже зарухався – кілька років тому уявити собі російсько-українську війну чи російську інтервенцію в Сирії було неможливо. Як і ще раніше – терористичний напад на Америку. Чи цунамі Бог зна звідки прибулих мігрантів, що накотилося на Європу.
Але це тільки наслідки фундаментального зсуву суспільних настроїв. Померло чи помирає багато великих ідей. Серед них – ідея універсальності демократії та ідея створення під видом ЄС Сполучених штатів Європи. Ці ідеї стають сиротами. Вони вже не надихають.
Джордж Буш (молодший) (George Walker Bush), здається, був останнім американським президентом, який, попри всі прагматичні нафтогазові розрахунки, таки вірив у те, що демократія є універсальним благом, до якого прагнуть усі. А тому був одержимий місією поширення і захисту демократії.
Анґела Меркель (Angela Dorothea Merkel), здається, є останнім великим європейським політиком, який розпачливо рятує європейську ідею – хоч багато хто вважає цю ідею тільки видозміною німецької експансії. Інші європейські політики зловтішно спостерігають, як проект ЄС грузне у болоті дрібничкових інтересів.
Громадяни стають щораз байдужіші до участі у політичному житті. Щораз менше беруть участь у виборах. І найтрагічніше, що у політичному процесі не хоче брати участі молодь, котрій доведеться жити у світі, облаштовувати який вони не хочуть. І тоді маргінальна меншість вирішує долю країни. Чи це пенсіонери, як в Україні, які вже чверть століття формують державу для себе. Чи ображені ЄСом маргінали, що впадають у націоналістичну істерію, як в Угорщині чи Сербії. А тому неможливе для людей розумних стає можливим – і російська окупація Криму, і публічне, при поліції, ґвалтування жінок перед Кельнським собором. Світ інфернальний стає світом реальним. Вилазять «бєси» Достоєвського – світове підпілля.
Американці дедалі менше цікавляться світом. А європейці щораз менше цікавляться своїм майбутнім. Є тільки сьогодення.
В Європі набуває популярності євроскептицизм, і він вже не є академічною фрондою, а, на жаль, політичною реальністю в таких країнах, як Греція, Угорщина, Польща і, традиційно, Велика Британія.
А тому:
Після провального президентства демократа Барака Гуссейна Обами (Barack Hussein Obama) у США очікується прогнозована зміна влади, і дуже ймовірно, що президентом стане ортодоксальний республіканець. Оскільки попередній президент не спромігся на мінімальні перемоги на міжнародній арені – виходячи з динаміки розвитку подій, можна очікувати, що Близький Схід повністю охоплять громадянські війни, а Схід Європи просто кинуть напризволяще, і він буде беззахисним перед Росією, яка, тим не менш, розпадатиметься. За час президентства Барака Обами у США, на відміну від Канади, так і не запропонували стагнуючому ЄС якогось проривного формату співпраці – не створили навіть зони вільної торгівлі з ЄС. Ба більше – США дистанціюються від впливу на події, що відбуваються у Європі. Тому американське суспільство, втративши надію на поширення демократії як універсальної цінності у світі, просто втративши інтерес до світу, очевидно, завершить з цим місіонерством. Фактичні поразки у війнах з Іраном, Іраком та Афганістаном спонукають США не дозволяти втягувати себе у ці авантюри. Тим більше, що в Європі майже всюди передбачається прихід до влади націоналістів та популістів, які будуть демонструвати «втому» від сімдесятирічної американської «опіки». Тому ймовірно, що американське суспільство почне замикатися у самому собі. А тому, очевидно, обере президента-ізоляціоніста – на сьогодні найбільше цим очікуванням відповідає Дональд Трамп (Donald John Trump). На жаль, іншої реальної кандидатури республіканці за останні роки президентства Барака Обами не висунули.
Які можуть бути глобальні політичні наслідки повернення американського ізоляціонізму?
США після 70-річної присутності й відповідальності почнуть остаточно виводити свої війська з Європи, залишаючи її на відповідальність самих європейців.
США будуть і надалі дистанціювалися від стратегічного партнерства з Ізраїлем, по суті залишаючи його сам-на-сам з арабським світом.
США відмовляться від посередництва у конфліктах на Балканах та в широко тлумачній Східній Європі – від Одеру до Волги.
ЄС і далі втрачатиме привабливість для самих громадян країн-членів ЄС. Антиєвропейський демарш Греції був тільки першим дзвоником. Європейська ідея дедалі менше надихає самих європейців. Її вбили калькуляціями. Тому національні лідери вже значною мірою переорієнтувалися на національні проекти. Причому цих проектів ставатиме щораз більше – бо регіональна політика ЄС не лише ослабила держави, але й підняла регіони. Тепер ці регіони, особливо якщо вони ще й збігаються з національними анклавами, творитимуть нові об’єднання і прагнутимуть утворювати нові національні держави.
У Європі майже всюди, з огляду на національний і соціальний егоїзми, спричинені масованою навалою мігрантів з півдня і сходу, очікується прихід до влади або правих, або популістів. Всі вони апелюватимуть до більш соціально орієнтованої політики, хоча за відсутності ресурсів ця політика буде чистим популізмом. До якогось часу ці політики, як у Греції, будуть пробувати вичавити останні ресурси з ЄС.
Все це відбуватиметься на тлі подальшої деструкції Близького та Середнього Сходу, Середньої Азії та Північної Африки – а отже, на тлі подальших цунамі мігрантів, яких слабкі інституції ЄС чи окремих національних держав навряд чи зупинять.
А також це все відбуватиметься на тлі терористичної війни всіх проти всіх, коли вже стає незрозуміло, хто ж нападає і на кого. Інколи терористичні атаки набуватимуть пароксизмічних форм.
Це підсилить і так потужні ізоляціоністські настрої, які набиратимуть форм локальних націоналізмів та соціальних егоїзмів. Саме тому залякане і маніпульоване населення обиратиме націоналістів та популістів.
У Франції й надалі варто очікувати нових терористичних атак. Франція, як і США, знакова країна – колиска європейської демократії. Тому противники демократії та європеїзму у всіх його формах підсвідомо обиратимуть саме Францію та Париж метою своїх терористичних атак. Очевидно, що псевдоісламістські атаки йтимуть із багатьох джерел. Не лише з Близького Сходу, але й із Росії. Попри відносний успіх на останніх виборах, навряд чи голлісти і соціалісти впораються з цим викликом. Тому відповіддю деморалізованого і маніпульованого таким чином французького суспільства стане прихід врешті-решт ультранаціоналістичного Національного фронту (Front National ) на чолі з Марін Ле Пен (Marine Le Pen).
У Німеччині політична ситуація стане контрастною і ще більше віддалить землі між собою. Курс Анґели Меркель на великий і тісно пов'язаний євроінтеграційний проект розкритикують навіть у її Християнсько-демократичному союзі Німеччини (Christlich Demokratische Union Deutschlands). Кілька земель ФРН «замкнуться» у собі. Баварія на традиціоналістській католицькій основі не прийме модернізації Німеччини. Натомість Саксонією опанують націоналістичні і ледь не реваншистські настрої. Очікується, що вони поставлять питання про подальшу федералізацію Німеччини і відмовляться фінансувати програми Європейського Союзу. Федеральний уряд і новий канцлер ще чинитимуть опір регіональному егоїзму та короткозорості – бо ж великий євроінтеграційний проект перш за все вигідний для Німеччини – проте щораз слабше.
З огляду на загальну динаміку політичних процесів і відсутність механізмів колективної безпеки (ОБСЄ себе доти повністю дискредитує не лише у Грузії, Україні чи Молдові, але й у Країні Басків та на Балканах), у Німеччині щораз більше порушуватимуть питання повернення втрачених східних територій. І знаковою територією, про яку йтиметься, з огляду на слабнучу Російську Федерацію, буде Східна Прусія – Калінінградська область.
В Австрії, з огляду на нечуваний наплив мігрантів, очікується ренесанс неонацистської «Австрійської Партії Свободи» (Freiheitliche Partei Österreichs) та «Спілки за майбутнє Австрії» (Bündnis Zukunft Österreichs) покійного харизмата Йорґа Гайдера (Jörg Haider) на чолі з Гайнцом-Крістіаном Штрахе (Heinz-Christian Strache).
У Нідерландах очікується перемога праворадикальної Партії свободи (Partij voor de Vrijheid) теж покійного екстравагантного гея та харизмата Піма Фортейна (Wilhelmus Simon Petrus Fortuyn) на чолі з Ґертом Вілдерсом (Geert Wilders) у союзі з Реформатською партією (Staatkundig Gereformeerde Partij) Кееса ван дер Стая (Kees van der Staaij).
У Росії старіючий Путін, рятуючи себе і не маючи змоги втримати ситуацію, з огляду на об’єктивно низьку ціну на енергоносії (нафта в коридорі 30-40$), радше за все спробує «легітимно» передати владу ультраправим. Політичного клоуна Владіміра Жиріновського у цій частині політичного спектру замінять справжні праві російські націоналісти і православні фундаменталісти. Хоча структурно все одно політична конструкція Росії опиратиметься на кістяк силовиків. Ветеранам Путіна залишать їхні статки і статус.
Зростання російського націоналізму викличе неоднозначну реакцію у національних анклавах. Перш за все у Татарстані, який дедалі більше дистанціюватиметься від Москви. Можливо, він дійде і до проголошення національного суверенітету. Проблемою Татарстану є його «острівний» характер. Тому він, очевидно, залишиться у конфедеративних стосунках з Росією.
Росії не вдасться втримати Північний Кавказ, де очікується створення Кавказького халіфату у складі Дагестану, Чечні, Інгушетії, Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черкесії.
Що стосується Середньої Азії, то Росія повністю вийде з цього регіону. Для цього може бути дві причини – і падіння постсовєтських геронтократичних диктатур, і піднесення ісламізму, і тиск Китаю.
Проте Росія надалі утримуватиме стагнуючий Крим та окуповані нею райони Донбасу. Хоча залишить напризволяще Придністров’я, оскільки технічно не матиме змоги його утримувати. І воно, як нічийна земля, опиниться між Румунією, яка його «візьме під захист», та Україною.
Разом з тим Росія розбереться з незалежністю Білорусі – Аляксандра Лукашенка вивезуть у Підмосков’я, туди ж, куди й Віктора Януковича. Протести білоруської громадськості навряд чи будуть значними.
З Білоруського федерального округу Росія буде пробувати пробивати коридор до проблемної Калінінградської області. І справа навіть не у спробах Німеччини порушити нарешті питання Східної Прусії. Калінінградська область справді потребуватиме підтримки, бо остаточно погрузне у руїні. І тут Росія може стикнутися не лише з інтересами Литви, через яку вона вимагатиме пробити коридор, але і з Польщею, яка порушить питання населеного поляками Віленського краю у Литві.
Можна також очікувати, що російські націоналісти, користуючись відсутністю американців та безсиллям європейців, «візьмуть під захист» Східну Естонію – міста Нарву та Тарту, повністю окупують Латвію. В Балтії залишаться незалежними частина Естонії і Литви.
В Італії, з огляду на масований наплив втікачів з Північної Африки, на півночі очікується перемога неонацистської та сепаратистської «Ліги Півночі» (Lega Nord) на чолі з Маттео Сальвіні (Matteo Salvini) а на півдні – популістсько-націоналістичної партії Сільвіо Берлусконі (Silvio Berlusconi) «Вперед, Італіє» (Forza Italia). Що, поза всяким сумнівом, призведе до розколу Італії на північ та південь. Хоча на першому етапі Італія, радше за все, буде конфедерацією.
Проте однією з істотних проблем для її південної частини – Сицилії і Калабрії – очікується безперервний потік мігрантів з Маґрібу, який поступово арабізуватиме південь.
У Бельгії перемога на півдні – у франкомовних Валонії та Брюселі – переорієнтованого на Францію після перемоги в ній Національного Фронту франкомовного Реформаторського руху (Mouvement Réformateur) Шарля Мішеля (Charles Michel) та «Фламандського блоку» (Vlaams Blok) Франка Вангеке (Frank Vanhecke) на півночі остаточно завершить розпад країни на Валлонію і Фландрію. Очікується, що Брюссель або буде між ними розділений навпіл, або оголошеним окремою територією.
В Іспанії після відділення Каталонії, яке неминуче, можна очікувати консолідації всіх правих сил – до влади мають знову прийти права «Народна партія» (Partido Popular) на чолі з Маріано Рахоєм (Mariano Rajoy Brey) в союзі з їхніми супротивниками на останніх виборах з правої партії «Громадяни» (Ciudadanos) Альберта Рівери (Albert Rivera Díaz), які є радикальними противниками відділення Каталонії.
А в Країні Басків, Басконії (Euskadi) з обох боків іспансько-французького кордону Баскійська націоналістична партія (Euzko Alderdi Jeltzalea) та бойова організація басків ЕТА (Euskadi Ta Askatasuna) очікувано перейде до гострої фази відділення від Іспанії та Франції. Причому цього разу, з огляду на ріст французького націоналізму, баскійські терористи можуть перенести свої терористичні акти і на територію Франції – в район Біаріцу.
Натомість очікується, що кількість мігрантів з Магрібу в Андалузії поволі перетворюватиме її на новий «Кордовський халіфат» – це питання надання втікачам громадянства і демографічних змін.
В Угорщині при владі залишиться правиця, що і далі складається з союзу партій Фідес (Fidesz — Magyar Polgári Szövetség ) на чолі з Віктором Орбаном (Orbán Viktor) та Йоббік (Jobbik Magyarországért Mozgalom) Ґабора Вони (Vona Gábor, справжнє прізвище – Зазрівец (Zázrivecz)). Можна очікувати, що Угорщина у непрямий спосіб стимулюватиме амбіції цілісного угорського анклаву в Румунії до здобуття якщо не незалежності, то широкої автономії. Це може з часом перетворити Румунію на конфедерацію. Що стосується інших етнічних угорських регіонів, які у відповідності з Тріанонською мирною угодою 1920 р. опинилися в інших країнах, то, радше за все, Угорщина не матиме сил ставити питання про підвищення їхнього статусу.
У Польщі правляча права партія «Право і Справедливість», дещо втративши голоси через економічні проблеми, породжені антиєвропейською політикою уряду, об’єднається з право-популістськими партіями «Кукіз`15» (Kukiz'15) на чолі з Павлом Кукізом (Paweł Kukiz) та ультра-націоналістичною «Коаліцією за відновлення республіки – Свобода і Надія» (Koalicji Odnowy Rzeczypospolitej Wolność i Nadzieja) на чолі з Янушем Корвін-Мікке (Janusz Ryszard Korwin-Mikke). Вся польська політика наступних років може будуватися на острахах перед німецьким реваншизмом – все-таки третина території країни до ІІ Світової війни була у складі Німеччини.
У Греції очікується об’єднання популістів з націоналістами – союзу партії «СІРІЗА» («Коаліція радикальних лівих») Алексіса Ципраса, який створить блок з крайньоправою партією «Незалежні греки» Паноса Каменоса та неонацистською партією «Золота Зоря» Ніколаоса Міхалоліакоса. Вони традиційно до останнього витягуватимуть кошти зі стагнуючого ЄС. Це і буде суттю грецької політики у ближчій перспективі.
У Сербії очікується ренесанс Сербської прогресивної партії (Српска напредна странка) Томислава Ніколича (Томислав Николић) спадкоємиці Сербської радикальної партії (Српска радикална странка) Воїслава Шешеля (Војислав Шешељ), якого і далі безкінечно судитимуть у Гаазі. Вона знайде собі союзників серед націоналістичних партій у самій Сербії та у сербському анклаві – у Боснії і Герцеговині. У Сербії це партія «Єдина Сербія» (Јединствена Србија) Драгана Марковича (Драган Марковић), «Нова Сербія» (Нова Србија) Веліміра Іліча (Велимир Илић) – Сербська радикальна партія Республіки Сербської (Српска радикална странка Републике Српске ) Міланко Міхайліци (Миланко Михајлица).
Натомість у Хорватії, якщо її заполонять втікачі з Сирії та Іраку, очікується перемога правого і все більш націоналістичного Хорватського демократичного союзу (Hrvatska demokratska zajednica), який засновував ще Франьо Туджман (Franjo Tuđman), на чолі з Томіславом Карамарко (Tomislav Karamarko). Хорватський виборець реагуватиме на все більш націоналістично налаштованого виборця у Сербії і Республіці Сербській в Боснії і Герцеговині, а тому голосуватиме за націоналістично налаштовані партії.
Можна очікувати, що фактична розділеність Боснії і Герцеговини в найближчі роки, коли ослабне пресинг США, а отже, і НАТО, та ЄС, врешті-решт спровокує Сербію та Хорватію «взяти під захист» сербські та хорватські анклави у цій країні. Єдине питання – чи відважиться Туреччина безпосередньо або через Косово чи Албанію «взяти під захист» мусульманські «рештки» Боснії і Герцеговини. Врешті-решт цей процес може зачепити і Македонію, де є значна албанська спільнота. Хоча не виключено, що активність у Боснії і Герцеговині ісламських радикалів, яких підтримує Саудівська Аравія, призведе до проголошення так званого «Балканського халіфату» на базі всіх цих ісламських анклавів – Албанії, Косово, частини Македонії, мусульманської частини БіГ. Хоча може бути й інший варіант, коли переможе не ісламська свідомість, а албанський націоналізм – тоді постане Велика Албанія, що складатиметься з власне Албанії, Косово і частини Македонії, та «Балканський халіфат» чи, власне, Боснія. Всі ці утворення можуть мати підтримку і з боку ІДІЛ чи тих структур, у які вона трансформується в горнилі війни на Близькому Сході.
У Румунії до влади має прийти «Правий румунський альянс», який, очевидно, буде під керівництвом молодого і амбітного Міхая Развана Унґуряну (Mihai-Răzvan Ungureanu). Причиною цього будуть інспіровані Угорщиною сепаратистські виступи компактної угорської меншини у Трансільванії і фактичне створення Угорської автономії. Статус цієї Угорської автономії може бути якийсь час невизначеним – формально у складі Румунії, але фактично незалежний. Точніше, залежний від Угорщини. Так Румунія або втратить цей регіон, або перетвориться на конфедерацію. Натомість румунські націоналістичні настрої компенсує анексія Румунією більшої частини Республіки Молдови. Придністров’я у екстреному порядку, з огляду на втрату до нього інтересу Росії, очевидно, попроситься «під захист» України. Що не означає, що Україна відважиться його інкорпорувати.
Вихід США з Близького Сходу може призвести до широкомасштабної війни шиїтів та сунітів, а по суті – Ірану та арабського світу. Це протистояння триває сотні років, і невдовзі воно може просто набрати нової форми. Це протистояння підпалить весь Схід – від Пакистану і Афганістану до Сирії та Туреччини.
Ця широкомасштабна війна викине в Європу та Північну Америку ще більше мільйонів втікачів. Разом з тим потече ріка втікачів з Центральної Африки – вони теж втікатимуть від агресивної і динамічної експансії радикальних форм ісламу.
ЄС вже не може впоратися з цими процесами. Причиною є крайня інфантильність країн-членів ЄС, які не тільки згаяли час, впродовж десятиліть ховаючись від проблем під політичну парасольку США та НАТО, але й не створили своїх силових структур, не подолали національних націоналізмів та національного егоїзму.
Очікуваний масований прихід до влади в країнах ЄС правих і лівих популістів та націоналістів буде спробою порятунку через втечу з тонучого корабля.
Як очікується, першою ЄС елегантно покине Велика Британія. Зрештою, це не врятує її від розпаду – Шотландія, з огляду на економічні проблеми Англії та Вельсу, вийде з Об’єднаного королівства.
Синхронно, щоправда поступово, з ЄС очікується «м’який» вихід очолюваних націоналістичними політичними силами Франції, Угорщини, Польщі.
Складнішою може стати ситуація країн, які не збережуть свою єдність – як-от Бельгія, Іспанія, Італія. Вони можуть «виходити» чи «залишатися» в ЄС окремими територіями.
Очікується, що Північна Італія, очолювана «Лігою Півночі», вслід за Францією вийде з ЄС. А корумпована Південна Італія, безнадійно розраховуючи на економічні потоки з ЄС, там цинічно залишатиметься.
Незалежна Каталонія може навіть проситися в ЄС, трактуючи членство в ЄС як ілюзорну, проте хоч якусь гарантію незалежності.
Тим самим шляхом спробує піти і Корсика, яка боротиметься з французьким жорстким націоналізмом, проте методами радше терористичними, ніж політичними, як Каталонія.
Взагалі такі нові незалежні чи напівнезалежні території, як Каталонія, Валонія, Фландрія, Корсика, Бретань, Баварія, Саксонія, Шотландія педалюватимуть просування нової конструкції ЄС – як ЄС-регіонів, а не країн-засновниць.
Натомість Греція до останнього пробуватиме скористатися з решток бюджету ЄС, а тому не виходитиме з його складу.
Можна передбачити, що дезінтеграція ЄС розпочнеться з параду виходів з єврозони – євро залишатиметься до останнього у ФРН і його нечисленних союзників. Вони і створять так званий «малий ЄС».
Однак вихід з єврозони не врятує втікачів. Нові/старі національні валюти швидко девальвуватимуть, бо буде зруйновано великий загальноєвропейський ринок.
Десь так може виглядати середньо віддалене майбутнє нашої частини світу, якщо ми й далі нехтуватимемо своїм майбутнім, не бачитимемо за малим великого, не житимемо такими великими ілюзіями, як демократія та Єдина Європа.
Європейці та американці у 1913 році були такими ж безпечними і безвідповідальними, як ми тепер. Вони були щасливими й очікували подальшого прогресу, вдосконалення паротягів та телеграфів.
Європейці та американці 1938 року теж втішалися останніми днями миру і теж очікували подальшого вдосконалення авто та літаків.
Мешканці Донбасу 2013 року теж не могли хоча б у загальних рисах прорахувати, яке пекло вони надовго накликають на свої домівки.
Але й ті європейці та американці, які разом з нами бездумно марнують свій шанс таки збудувати якісно інакший світ, нічим від тих нещасних промерзлих мешканців Донбасу не кращі. Бо ж головне – нові моделі гаджетів…
Їм теж не терпиться потрапити в пекло…
Ось така зимова казка на час січневих свят.