- А ще ми пробили три гранти для творчої молоді, а окремі молоді поети кажуть: «Ми не хочемо брати від цього президента гроші». А я кажу, ви берете не від президента гроші, ви берете гроші наші, які кожен з нас заплатив як податки. І ці гранти виділено не з особистого розпорядження президента, а в межах лінією діяльності, яка вже давно триває, і цього року ми видамо три класних книжки.
Про нове керівництво Національної спілки письменників України і співпрацю з владою, про нову книгу поезії та роман-крин «Війна і ми», про літературні 1990-ті в Чернівцях та інтимні місця Києва читайте в інтерв’ю ZAXID.NETз відомим письменником і громадським діячем Сергієм Пантюком.
– Сергію, не так давно до НСПУ прийшло нове керівництво, зокрема Ви стали секретарем цієї організації. Нині, безсумнівно, доводиться співпрацювати з владою, проти якої вже тривалий час виступаєте зі всілякими протестними акціями. Як прокоментуєте ситуацію, що склалася?
– Це питання треба розкласти на дві частини. Перша: прийшло не «нове керівництво», а команда координаторів-менеджерів, котрі реально поставили собі за мету трошки переформатувати Спілку як великий потужний організм, який трохи розбалансований. Хочеться його якось по-іншому ввести у життя. Спілка заслужила багато лайок, але тепер треба змінити реальну ситуацію. За ці п’ять років, які ще попереду, як людина, яка відповідає за роботу з молоддю, я хочу омолодити спілку. Вважаю, що наше завдання – привести в літературу якомога більше молодих сил, тому що ми не робимо собі, ми не живемо зі Спілки, ми робимо для майбутнього велику українську літературу. Це моє святе переконання. Частина друга про співпрацю з владою: від того, що мені іноді доводиться брати участь у якихось перемовинах з посадовцями, мої погляди не міняються. Те, що думає Сергій Пантюк, він завжди говорить відкрито, і це знає влада. Та оскільки ми опинилися у форматі ймовірних контактів, то, звичайно, що й вони морщаться, й ми морщимося, але інколи доводиться бачитися. Що з цього вийде? Для мене влада завжди була «какою», але чим вона може бути корисною? Її легше звинуватити в нелюбові до України і на цьому вибити якісь кошти на благородні справи (книговидання тощо). Ми зараз взяли активний курс, щоб всі обласні організації теребили свої місцеві органи влади, тому що, виявляється, весь час виділяються кошти на місцеве книговидавництво, а в багатьох областях навіть не знають про існування таких програм. Треба самим прийти і поцікавитися, зустрітися з головою обласної ради чи ОДА, покочкати їх, публічно заявити, що там мають бути гроші: «Де вони, негідники, їх діли?». Це співпраця? Так. Але яка це співпраця: я не лизав, не лижу і ніколи не буду лизати жодну владу. Єдина людина з посадовців, до якої я дуже позитивно короткий час ставився, це був Віктор Андрійович Ющенко. Але дуже швидко він зайняв те місце, яке мав зайняти в моїй градації.
– А чи не остерігаєтеся, що Ваші дії як громадського діяча якось можуть нашкодити Спілці?
– В чому?
– От фінансування обрубають.
– За що? Чим вони умотивують? Ще з часів Кравчука є Закон про підтримку творчих спілок, і там чітко написано: «Державна дотація творчим спілкам». Спілок в нас є одинадцять, і кожній виділяється мільйон-два. На що ці гроші йдуть? Я знаю, на що їх тратять у НСПУ: одна частина витрат на зарплати функціонерам, а інша – щорічне Шевченківське свято, яке проводять ще з радянських часів. Але цього року ми переформатовуємо цей проект, тому що раніше це була купа пиятик і «шароварщини». Цього року це буде письменницьке свято, вони будуть масово задіяні, їздитимуть по країні, виступатимуть перед людьми у райцентрах і селах. Бо це не правильно, коли письменники поз’їжджаються до Києва чи обласних центрів, побухають, подивляться концерти художньої самодіяльності і знов побухають. Яке це свято?
А ще ми пробили три гранти для творчої молоді, а окремі молоді поети кажуть: «Ми не хочемо брати від цього президента гроші». А я кажу: ви берете не від президента гроші, ви берете гроші наші, які кожен з нас заплатив як податок. І ці гранти виділені не з особистого розпорядження президента, а згідно з лінією діяльності, яка давно існує, і цього року ми видамо три класних книжки. Що в цьому поганого?
– А в якому фінансовому стані зараз перебуває Спілка?
– Нині до керівництва НСПУ прийшла команда самодостатніх людей, яким не треба закладати руку в спілчанську кишеню. От зараз я практично власними силами запустив поетичний мега-марафон «Віршень». Він триватиме понад місяць, і все це організовано на особистих зв’язках, і так це буде й надалі. Хоча Спілка має багато майна, яке приносить якісь кошти, їх витрачатимуть на абсолютно прозорій основі. У нас є правління, куди входять голови всіх обласних організацій і за все будемо звітувати. А це найкраще, бо коли ти хоч раз взяв п’ять гривень поза законом, вважай, що ти вже корупціонер.
– Сергію, перейдімо до творчості. Нещодавно у Вас вийшло дві книжки. Перша з них має назву «Соло для дримби». Яка вона?
– Це поетична збірка. У неї дуже раптова історія народження. Її взагалі могло ніколи не бути, тому що я пишу вірші, потім їх читаю на публіку, і вони розходяться десь там, в авторському виконанні. Але в моєму рідному Кам’янці-Подільському ми недавно робити спільний проект з місцевим видавництвом – видавали книжку Якова Гальчевського «Проти червоних окупантів», і власник цього видавництва Мирослав Мошак каже: «Слухай, ти ж кам’янчанин, а в тебе тут ніколи не виходило книжки. Я видам тобі книжку». Я кажу: «У мене нема. Що я тобі дам? От, роман виходить у Слабошпицького…» Він тоді: «А може, якісь вірші?» Я: «Та є там десятки три…» Він: «О, класно! В мене все-одно на більше грошей нема». І так вийшла ця книжечка «Соло для дримби». Тут просто є кілька гуцульських мотивів, бо в мене багато друзів гуцулів, і тому така назва. Оформлення зробив чудовий художник Володимир Луцик. Він живе в Італії, але українець, із Золочева родом.
– А роман «Війна і ми»?
– Роман якраз має дуже довгу історію – я почав його писати ще 1995 року. Чому він виник? Коли я служив у радянській армії, так сталося, що ми вже дослужували, і на Кавказі почалася війна, вона нас зачепила. Так вийшло. І я це позаписував. Коли ж працював у Чернівцях в газеті, мені вдалося поїхати в ще одну локальну точку, де тривали бойові дії. Я поїхав як журналіст, але там вийшло трошки по-іншому. Але про це далі не буду, бо, за законами України, якщо розповім, то я все ще є злочинцем, тому говоритиму виключно про художній текст. Основна ідея дуже проста: людство, себто ми всі, коли йде війна, то проклинаємо її і бажаємо миру; коли ж набридає мир, починаємо бажати війни. І коли подивитися на людину у такому філософському зрізі через все її життя, то, в принципі, людина програмується на війну з самого народження. Тут, де я наводжу колисанку, яку мені співала прабабця: «Ніченька у вікні, / Шабелька на стіні. / Вже турків подерли пси, / А ти, мій козаче, спи!» – це війна, це кров, і це співають діткам. Перша війна починається у пісочниці, коли ти перший раз зарядив комусь у лоба відерцем або лопаткою. Я прагнув дослідити: як? де? чому? Потім настає час якогось каяття. Воно теж тривале. А в когось воно взагалі не настає, і людина так і відходить, внутрішньо не покаявшись. Хоча й каятися нема за що, бо людина завжди є жертвою обставин, з одного боку, а з іншого – сама підсвідомо до цього прагне. Це роман-крик, роман-зойк, роман-каяття.
– Сергію, Ви згадали про Чернівці. Саме звідти в 1990-х починалося Ваше входження у літературу. Хто тоді був у середовищі вашого спілкування?
– На той час у Чернівцях був поет Роман Кухарук. Він почав організовувати перші літературні вечори, на які спочатку приходило п’ять-сім людей, але згодом утворився контингент, який почав комунікувати із середовищами з інших регіонів України. Це, зокрема, сестри Люба і Наталка Ткач, той же Кухарук, Вадим Коваль (чудовий поет, він загинув тридцятилітнім в автокатастрофі). Це середовище й організовувало літературні вечори. Все відбувалося у кав’ярні «Автограф», яка перша погодилася надавати своє приміщення.
– А що таке найцікавіше закарбувалося у пам’яті з того часу, що й до тепер згадуєте?
– Знаковим видався вечір у Чернівецькому університеті. Нас уже трохи знали, тож Кожелянка, Вадима Коваля і мене запросили виступити на філфаці. Зрозуміло, що ми ґедзьнули і прийшли туди вже гарні. Заходимо до переповненого великого залу. У перших рядах – викладачі. Ми читаємо по черзі і вперемішку. І от виходить Кожелянко і починає. А він ефектно читати не вмів, я часто за нього читав на наших вечорах, але тут він почав читати свою поему «Дракон Ал Коголь», і там були такі слова: «Президенти, презенти і звізди, / білі вельони, церква і загс, / менструальні і голені пізди / не для нас, не для нас, не для нас!» І зал спочатку занімів, а потім вибухнув. Це була на той час скандальна штука, викладачі поховали голови у шиї, студенти – в захваті! Отакий був вдалий вечір. Після того нас до університету довго не пускали, попри те, що Коваль ще вчився. Правда, він студіював біологію.
Згодом ми запросили до Чернівців «Нову Деґенерацію» – Андрусяка, Ципердюка і Процюка. Це був дуже гарний вечір, вони презентували свою спільну книжку, світло вимикали (тоді ж світло зникало), дуже гарно було, свічки горіли. І життя потихенько тривало-розвивалося. Але десь в 1992-му Кухарук переїхав до Києва, і ця тусовка почала обростати різною молоддю. Тоді якоїсь миті я зрозумів, що розвиток є, але безсистемний. Це були перші чотири роки незалежності. За цей час ми з Кожелянком виграли «Гранослов», в нас вийшли книжки, про нас почали писати у загальноукраїнському контексті, як про таких, в яких щось є за душею. В 1994-му видали з Кожелянком альманах «Літературний теракт», який тоді справді був скандальним. У ньому були представлені поети Василь Вовкун, Вадим Коваль і я. Кухарук і Ярослав Орос дали прозу, Кожелянко – свою пародійну драму «Мильна булька і реактивне шило», Наталка Ткач та Семен Абрамович виступили з критикою…
В 1995-му році це все відшуміло, а 26 січня 1996 року загинув Вадик Коваль. Це сталося абсолютно безглуздо, він їхав зі знайомими у машині, переїжджали через залізничну колію. Перед ними йшла вантажівка, водій якої бачив потяг і прорахував, що проскакує, а цей навіть не звернув уваги і просто попер за нею, і зразу удар… У машині всі живі, крім Вадима. Там була ціла сім’я, маленька дитинка… Виходить, поет усіх закрив собою...
– Такі невтішні події спричинили якісь зміни у вашому середовищі, діяльності?
– Цю смерть ми якось пережили, але всім було важко. Далі відбулась якась активізація цього всього. Тут вже 10 лютого мені30 років. Ми вже десь прозвучали по Україні, з кимось знаємося. А як відзначити день народження і побачити всіх? Придумали концепцію літературно-музичного фестивалю, який офіційно називався «Під знаком Водолія», хоча знають, що це «Сліва-фест». Тоді приїжджає купа людей – Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Андрій Кокотюха, Максим Розумний, Сергій Руденко, Михайло Бриних, Вікторія Стах, львівські барди… Вийшов просто шикарний вечір. А в нас спонсором був новоселецький горілчаний завод, який дав 10 ящиків горілки, мовляв, ви продавайте і гроші використовуйте, як потрібно. Ну, хто ж горілку продає? Ящик додому відвіз, а решта стояла просто за кулісами і протягом фестивалю ці ящики невпинно зникали. Дорогу учасникам погодився проплатити «Смолоскип», ще підключилася міська влада, зал надали безкоштовно, а за апаратуру я дав ящик горілки. І вийшло так, що й фестиваль вдався на найвищому рівні, а решту – випили.
– Але вже вісім років Ви мешкаєте в Києві. Що саме у столиці найбільше захоплює? Можливо, окремі люди, місця, події…
– Справа у тому, що я людина з трохи містичним світоглядом – вірю у паралельне нематеріалістичне бачення світу і процесу. Я свято переконаний у тому, що все відбувається тільки на засадах сумісності чи несумісності енергетик. От є просто міста, у які приїжджаєш і відчуваєш себе не у своїй тарілці, а в Києві з першого разу, коли ще потрапив до нього дитиною, не відчув у ньому енергетичної ворожості до себе, а в собі – ворожості до нього. Тобто, я відчув кайф. Хоча зазвичай вихідці з маленьких містечок, які ти за годину перейдеш з краю в край ногами, сприймають великі міста якось болісно і важко. А я, коли вперше потрапив до Києва, це було після 9-го класу, 1982 рік, тоді просто можна було замельдуватися на роботу в Київ і працювати груповодом. Брали студентів, а я був рослий, великий і, здуривши, що я студент, влаштувався на роботу. Заробив на ті часи величезні гроші – понад 80 рублів. І от тоді я вперше закохався у Київ, писав захоплені діточі вірші… І ця любов продовжилася, коли вже туди переселився.
Звичайно, для мене Київ – це передусім Поділ. Всі зустрічі відбуваються на Подолі. Там є затишні кав’ярні, а як тепло, то можна сісти на лавицю біля Сковороди, попити пиво, чай, спілкуватися, можна просто на траву завалитися у скверику поруч. Поділ у цьому плані надзвичайний. Часто ходжу по Андріївському узвозу і виходжу на гору, де було велике капище, яке за москалів чомусь називали палацом Кия. Це повна дурниця, бо спочатку це було капище, потім там ротонду побудували, бо перші церкви, щоби не дуже травмувати язичницький світогляд, будували саме ротондового типу, і туди я люблю ходити. Потім, страшенно енергетичне місце біля Михайлівського Золотоверхого собору. Я там голодував на площі біля пам’ятника жертвам Голодомору. В Києві є дуже багато таких місць, де періодично просто хочеться ходити, блукати. А коли вибирав місце на проживання, то вибрав Виноградар. Це район, який нібито не престижний, бо нема близько метро, але мені від мого будинку до лісу пішки 15 хвилин. Водночас, до Контрактової площі – 20 хвилин. Тобто це місце, де ліс таким крилом заходить в тіло міста.
– Сергію, а чи часто ходите до лісу і чого там шукаєте? Чи водите туди дітей?
– У нас частина лісу окультурена під парк, там поставили всякі діточі майданчики, для дорослих поробили шашличні з мангалами. Хоча я не прихильник такого, і ми з хлопцями йдемо у гущавину. Збираємо гриби і просто гуляємо. Нещодавно натрапили на кладовище домашніх тварин, а ми не знали, що воно існує. Син був такий вражений: «От, татку, там котик, песик, а вони померли…» – сльози на очі вийшли.
Часто ходимо зі старшим сином Яромиром на фотополювання. Ми собі придумуємо гру, ніби стежимо за тваринами. Я десь його відволічу і зображаю на землі слід, схожий на ведмежий. «От тут ведмідь пройшов, – кажу, – нумо шукати його». Псячі сліди – це вовчі. Потім знайшли справжні сліди білки, то вже стежили, де білка лазила. Я страшенно люблю ліс з дитинства, бо народився у селі, оточеному лісами.