Мабуть, не Львову має завдячувати Сергій Проскурня, що став режисером. Але саме наше місто сформувало його ТАКИМ режисером: неординарним, із неймовірним відчуттям ритму та стилю, з перманентним бажанням провокувати та отримувати неочікувані результати. Йому підвладні всі драматургійні жанри, він готовий писати сценарій навіть тоді, коли актором виступає…місто.
- Якщо уявити історію України драматичним дійством, то яка роль у ньому була б відведена Львову?
- Однозначно, що Львів - це герой-коханець: ліричний, романтичний, звичайно ж, енергійний, красень, який постійно шукає собі ідеальну пару. Часом помиляється, коли знаходить щось красиве, але з елементами лукавства; часом знаходить щось надзвичайно ніжне та приємне на дотик, але незугарне. Відтак, це людина, яка перебуває в постійному пошуку: безкінечно шукає, помиляється і знову береться за те саме. Якщо говорити про драматургійні жанри, в яких грає Львів, то це, однозначно, романтичні драми Шиллерівського штибу. Втім, коли чуємо слово „Львів", то одразу виникає стереотип пізнього Середньовіччя чи епоха раннього Відродження: лицарство, обладунки, високо підняте чоло. І цей образ зараз активно експлуатують львівські пивні компанії.
- Які причини зумовили саме таке амплуа нашого міста?
- Дихання старовини, часу, історії. Львів серед міст України набув своє особливе, неповторне місце саме як романтичний історичний персонаж. Дещо схожими на нього є Кам'янець-Подільський, на Західній Україні також є містечка на кшталт Галича, але власне Львів у комплексі відтворює надзвичайно багату та велику палітру, найбільше спрацьовують асоціації з історією.
- В акторському середовищі, без огляду на країну, завжди панує доволі ревниве ставлення до колег по цеху, яким віддають провідні ролі. Якщо спроектувати це на міста України, то які взаємини Львова з ними, хто є його найбільшим конкурентом?
- Парадоксально, але у Львова немає конкурентів. Можна сказати, це театр одного актора. Відень? Краків? Братислава? Це дуже далеко, для багатьох ці враження недоступні. Згадую, як у совєтські часи Львів порівнювали з Прибалтійськими столицями. В цьому не тільки сутність естетичних асоціацій, але й ментальних: подих історії, яскрава індивідуальність, внутрішня свобода.
- Кажуть, що геніальними актори є тоді, коли вони можуть перевтілюватися у будь-який образ. Чи дано це Львову?
- Був період у Львові, коли він намагався одягнути на себе маску конструктивізму та авангарду 20-30-х років. Мені видається, що це був невдалий досвід, адже романтика старовини та період сецесії - вони залишаються домінантними масками цього актора. Йому значно краще пасує маска сецесійна - старовинного гордого лицаря. Найкращою ілюстрацією є архітектура готелю „Жорж", який є середньовічним замком, де живуть лицарі. Це шедевр епохи модерну та сецесії!
„Совок" теж намагався змінити обличчя нашого актора. Усі ці споруди на кшталт готелю „Львів" або самознищаться, або будуть змінені невпізнанно.
- Якщо, скажімо, оцінювати „акторство" Львова в розрізі мистецької критики, то творчість героя лише розвивається, сягнула апогею чи, навпаки, пішла на спад?
- Якщо говоримо про Львів як про актора, то мусить бути режисер, який експлуатує його талант і можливості, в руках якого він іноді змушений виконувати не властиві своєму амплуа ролі. Для прикладу, звернімося до сучасності: необхідність вирішувати велику кількість соціальних проблем призводить до пристосування; постають спальні райони та невдалі з точки зору архітектури мікрорайони - поселення, які псують обличчя цього актора, проявляються на ньому своєрідними вуграми. А якби режисер був талановитим, то розумів би, що мусить працювати не на заперечення, а, навпаки, на підкреслення його амплуа. Відтак, Львів просто починає захищати себе, в ньому пробуджуються інстинкти самозахисту, самозбереження, тоді він через своїх речників (маю на увазі Андрія Салюка та інших людей, які дбають про його історичну пам'ять та екологію) заявляє свою позицію і бунтує проти цих бездарних режисерів, і він залякує, що гратиме в театрі одного актора, взагалі без режисера.
- Я так розумію, що в цьому випадку режисером виступає міська влада?
- Міська влада - вона ж абстрактна, бо пам'ятаємо Шпіцера, Куйбіду, Буняка. Кого ми тільки не пам'ятаємо! Але не тільки конкретні люди, а, власне, епохи працюють як провокатори. Можливо, колись давно, коли у Львові можна було почути на перехрестях італійську, вірменську, угорську, французьку, німецьку мови, ідиш, - тоді Львів мав шанси стати мозаїчною композицією. Тоді в архітектурі були популярними вітражі: ця мультикультура та мозаїчна свідомість створювали мерехтіння і легкий бриз в архітектурних призмах; ця бруківка, по якій звичайний хід - це вже підскоки, бо він не може бути плавним. Це танцювальна фактура! То зараз, коли ми все заливаємо в бетон, закатуємо в асфальт, коли ми робимо таку ж штукатурку, як нещасна неприваблива жінка накладає на себе забагато макіяжу... Така незугарна штукатурка - ідеологія невдалого використання цього актора в сюжетах - заперечує сам талант. Тобто, вона вступає в конфлікт із природою таланту, замість того, щоб використовувати її позитивно.
- Якщо йдеться про режисерів, то можемо говорити не лише про гіпотетичну, так звану вертикальну владу, а й горизонтальну, яка формується з тих самих львів'ян та мистецьких особистостей, які, можливо, по-іншому окреслюють призначення Львова на сценічній карті України?
- Тоді ми повинні змінити правила гри і говорити про Львів не як про актора, а як про декорацію, на тлі якої можуть виходити зовсім різні актори. І якщо ми говоримо про перші голоси цього хору, то солістами є мер, голови якихось комісій - ті сильні харизматичні фігури, яких люди обирають своїми керівниками, делегують їм функцію координаторів суспільного життя. Але навіть у таких декораціях ці особи можуть дуже фальшиво виконувати свою роль. Тоді хор і маса виступають антагоністом до протагоніста, суперечать одне одному, і тоді постає вічна драма. А це вже трагедія, це вже Софокл... Тоді цей хор (ця масовка) виконує революційну функцію: це хвиля, яка змітає; це буревій, який руйнує, який міняє все. Історія пам'ятає такі випадки. Не будемо далеко ходити, щоб у людей виникла жива асоціація. Наприкінці 80-х років минулого століття Львів і його громадський голос були вирішальними у процесі формування свідомості незалежності. Він був першою скрипкою в цьому оркестрі національного вибору.
- Але він не зміг втримати сольну партію...
- А тому, що вдача наша українська така: захопитися перемогою і відпочити трохи, замість того, щоб на гребені цієї енергії робити нові напрацювання, аби йти далі. Той самий випадок і з Помаранчевою революцією. Коли Ющенко отримав перемогу - на цьому зупинився, замість того, щоб одразу ж зробити радикальні кроки. А він тепер стає радикальним після того, як вже втратив цю свою позицію. Але це вже вторинний радикалізм, це радикалізм других рук.
- Якщо вернутися до кінця 80-х-початку 90-х років, то Ви теж суттєво пограли у львівських декораціях, зорганізувавши легендарний „Вивих". А що зараз Ви могли б запропонувати Львову?
- На моє переконання, Львів, грубо кажучи, мусить експлуатувати свою історію. Наприклад, яке щастя, що Національний музей у Львові знайшов можливість вивільнити Вірменську церкву. Це реальний і дуже потужний чинник впливу на інфраструктуру туризму. Бо якби там залишався архів музею, фонди, в яких далеко не в ідеальних умовах зберігалися ікони, то люди не мали б ще однієї такої привабливої пам'ятки, в яку вони залюбки ходять розглядати настінні розписи, і взагалі відчувати атмосферу вірменського храму. Тому мені здається, що Львів мусить ще включити цей потужний оркестр історії і зробити таку партитуру, у якій би всім національним інструментам, з їх тембрами та мелодіями, знайшлося місце. Він мусить це використовувати.
- І з чого це могло би початися: чи Ви можете запропонувати якусь культурну провокацію для того, аби дати поштовх?
- В Україні зараз наступає усвідомлення, що до всіх аспектів життя держави і суспільства мусять застосовуватися системні підходи. Одна провокація може допомогти виявити і загострити увагу на якійсь проблемі, але вона ніколи не стане частиною тієї системи, яка мусить працювати у Львові, аби зберігати історичне середовище та використовувати його для створення потужної інфраструктури туризму. Львів завжди був таким місцем, куди вся Європа намагалася приїхати, щоб відпочити, це було місто релаксації, місто розваг, естетичних насолод, і навіть сексуальних. Воно було центром духовності та центром розваг, врешті, можна навіть сказати центром розпусти. Чому ні? Скажімо, у Відні не було такої кількості будинків розпусти, як у Львові. Увесь Відень їздив на вікенд до Львова відпочивати: грати в казино, ходити в оперу, ресторани, будинки розпусти.
- Виглядає так, що другорядні ролі - це карма Львова. Як можна об'єднати зусилля офіційних (і не зовсім) режисерів, аби вони врешті дали можливість Місту Лева не раз зіграти „свого Гамлета"?
- Хочу сказати лише одну річ, яку я повторюю, наприклад, на засіданнях Національної ради з питань культури при Президентові, за що мене наші старші колеги-шістдесятники критикують. Там існує „молодіжна група", до якої входять Кирило Стеценко, Оксана Забужко, Іван Малкович, Олег Репецький, і ми постійно наголошуємо, що в нашій державі взагалі відсутній системний підхід у вирішенні проблем культурної політики, а саме це мусить стати нашим завданням, яке треба вирішувати негайно. Це перший аспект. І другий - це дуже сильний і важливий чинник підтримки національної ідеї, її розвитку, впровадження, аби повернути Україні сильну позицію у світі. А це вже потребує політичної волі. Якщо політична воля в державі проявляє себе через очільників, посадовців, то така сама політична воля мусить бути проявлена і у Львові. Від цього нікуди не подінешся, адже, на жаль, наше суспільство не готове проявляти політичну волю через колективну свідомість, колективну роботу. Не готове! Тому весь цей колапс відбувся з Верховною Радою, так само, вибачте за сленг, ковбасить і місцеві ради.
- Який історичний період Ви вважаєте найбільш вдалим і властивим для акторського таланту Львова?
- Дуже люблю час, пов'язаний з відкриттям Оперного театру. Львів тоді був у центрі уваги Європи, це був прекрасний час великих композиторів, які творили на тій сцені, геніальних виконавців, професіоналів, починаючи від архітекторів та будівельників і закінчуючи публікою. Працювали всі вертикалі та всі горизонталі, суспільство було організованим, із визначеними соціальними групами, кожен міг знайти себе в ньому. Це був дуже цікавий і, з моєї сьогоднішньої точки зору, дуже романтичний час. А також я люблю той час, коли я народився. У Львові минали найбільш драматичні (слава Богу, що потім не повторювалися!) хвилини мого життя: дитячі хвороби, практично клінічна смерть, процес реабілітації після цього через театр, мистецьке середовище - якраз те, що потім дуже сильно мене тримало. Адже ми з батьками переїхали в Черкаси, коли я мав 11 років, у зовсім інше середовище, де культура себе не проявляла так яскраво, як у Львові.
- Відтак, Вам, як втаємниченому, але сторонньому спостерігачеві з Києва, легше проаналізувати, чого бракує львівському мистецькому середовищу для того, аби повністю себе реалізовувати?
- Мені здається, що воно настільки самодостатнє, настільки потужне, що в цьому відчутті вже засинає. Воно саме себе забавляє і саме себе присипляє. А якщо все-таки його вивести з цього анабіозного стану, розробити для нього інфраструктуру, то воно пробудиться і почне ще активніше проявляти свій потенціал. А цей потенціал колосальний, і він, як бачимо, з роками не зникає. Багато скептиків говорять про те, що вже нема таких майстрів, нема таких яскравих імен, але мені здається, що насправді цей мистецький, художній потенціал Львова є просто невичерпним.
Фото з особистого архіву Сергія Проскурні.