- На сході частина людей і до сьогодні вірить в існування галицьких бандерівців, котрі готові тебе вбити за вживання російської мови, а частина галичан, мабуть, теж до сьогодні думає про Харків як про такий собі розсадник українофобії, русотяпське місто, яке не вважає себе частиною України. Хоча і те, і те – стереотипи, які мало відповідають дійсності.
Сергія Жадана навряд чи потрібно представляти читачам ZAXID.NET, цього (вперто тягне сказати «молодого», але «за паспортом» це звучало б уже некоректно, хоча за духом – цілком пасувало б) письменникаіз Харкова вже давно знають читачі України, та й не тільки. До Львова цього разу він приїхав на презентацію збірки «Тотальний футбол», до якої увійшли есеї українських та польських авторів. Сергій виступив упорядником книжки та одним з авторів водночас. Чому збірка отримала саме таку назву? Що принесло Євро-2012 Харкову? Які існують стереотипи львів’ян щодо харків’ян і харків’ян щодо львів’ян? Чи присутні у Харкові якісь федералістські настрої? Що нам робити з тією євроінтеграцією? На ці та багато інших запитань Сергій Жадан відповідає в інтерв’ю ZAXID.NET.
– Наскільки я знаю, ти – серйозний уболівальник. Чим Євро-2012 є для тебе особисто?
– Ну, не знаю, наскільки серйозний, але вболівальник. Євро для мене – це великий щасливий випадок, який нам трапився. Це, в принципі, фантастика, що ми маємо можливість бачити у своїй країні, в своїх містах усіх провідних футбольних зірок. Про таке можна було лише мріяти.
– Квитки на матчі ти, звичайно ж, придбав?
- Я придбав квитки на матчі збірної України. Тобто, я звичайним чином зайшов на сайт УЕФА і замовив собі квитки.
– Євро сильно змінило обличчя твого рідного Харкова?
– Якщо говорити на якомусь візуальному рівні, то так, безперечно. У нас з’явився нарешті нормальний аеропорт. Бо те, що було в Харкові ще три-чотири роки тому – це було щось жахливе. Тепер же у нас цілком нормальний, європейський новий термінал. Водночас реставрують старий термінал, наскільки я знаю. Тепер принаймні не соромно буде зустрічати гостей, які до нас прилетять. У Харкові відремонтували стадіон, і тепер він виглядає цілком пристойно, а він довгий час стояв недобудованим. У нас з’явилася ціла низка нових будівель: готелі, ресторани тощо. Зараз місто виглядає, як Москва улітку 1980 року, перед Олімпіадою. Місто вичищене, вилизане, фасади будинків пофарбовані. Чекаю ще, коли почнуть з вулиць прибирати алкоголіків, бомжів і проституток, бо все до цього йде. Можу навіть припустити, що деякі західні туристи, приїхавши до Харкова скажуть: як тут добре все виглядає! Вони навряд чи заглиблюватимуться у харківські квартали, навряд чи далеко відходитимуть від центральних вулиць, тож не побачать, що відбувається там.
– А що там відбувається?
– За великим рахунком, окрім цієї якоїсь такої зовнішньої, вітринної візуальності, там нічого не змінилося. Тобто, сказати, що місто змінилося, я не можу. Ясна річ, що влада, отримуючи величезні кошти, щось таки зробила, спробувала підготувати місто до зустрічі іноземних гостей. Але все це звелося до такого великого окозамилювання.
– Чи поширені серед харків’ян євроскептичні настрої?
– Є дуже багато і євроскептиків, тобто у місті присутня велика полярність поглядів. Харків у цьому плані нічим не відрізняється від Києва чи, підозрюю, Львова. Є свої шанувальники Євро, деякі з котрих просто люблять футбол, інші сподіваються на Євро зірвати якийсь свій фінансовий куш – різні бізнесмени, люди, що здають квартири, працюють в готелях, тримають ресторани, кафе, які працюють таксистами і сподіваються, що за цей місяць вони собі зароблять на два роки вперед. Так само існує велика кількість скептиків, особливо в Харкові, де підготовка до Євро велася доволі дивним способом.
– Що ти маєш на увазі?
– Якщо ти пам’ятаєш, харківська влада досить часто ухвалювала якісь дивні рішення. Скажімо: вирубати частину лісопарку, щоб побудувати вулицю, яка, нібито, потрібна місту для Євро. Хоча для Євро вона точно не потрібна, самі експерти від УЕФА сказали, що це – не Євро-об’єкт. Така практика, така політика й спричинила до появи багатьох євроскептиків.
– Ти часто буваєш у Львові, спілкуєшся тут зі своїми колегами, читачами і не тільки. Наскільки, на твою думку, викривлене сприйняття Харкова львів’янами?
- Частково воно трансформоване. Бо звідки ми беремо інформацію одне про одного: або через приватне спілкування, або з преси. ЗМІ ж доволі недбало ставляться до своїх обов’язків, продукуючи, поширюючи, помножуючи стереотипи й усілякі інформаційні фантоми. Тому на сході частина людей і до сьогодні вірить у існування галицьких бандерівців, котрі готові тебе вбити за спілкування російською, а частина галичан, мабуть, теж до сьогодні думає про Харків як про такий собі розсадник українофобії, русотяпське місто, яке не вважає себе частиною України. Хоча і те, і те – стереотипи, які мало відповідають дійсності. А в тих людей, котрі приїздять до Харкова із Західної України, вже складається зовсім інше уявлення про місто, набагато ширше й набагато глибше за ті інформаційні стереотипи, які про нього створюються. Там цікаве наукове, інтелектуальне середовище, там великий студентський центр. У міста цікава архітектура, цікава історія, культура.
– Можу припустити, що харків’яни, дивлячись на Львів, де найпотужнішою політичною силою стає ВО «Свобода», сприймають нас, як мешканців якогось задзеркалля. Так само реагуємо й ми, спостерігаючи, як мером у Харкові обирають такого комічно-анекдотичного персонажа, як Кернес.
– Ну, Кернеса ніхто не обирав. Результати виборів було сфальшовано, і про це у Харкові всі говорять. Претензії до харків’ян можуть полягати лише в тому, що вони не змогли захистити свій вибір. Тому говорити, що Кернес – це вибір Харкова, – доволі некоректно. Я розумію, що моя заява про фальшування не підкріплена якимось доказами. Документальних доказів у мене на руках немає, але я переповідаю настрої харків’ян.
– Чи залишилися у Харкові якісь рештки столичних амбіцій?
– Ні, їх вже немає. Це все теж на рівні якихось стереотипів, якихось інтелігентських комплексів. Але насправді цього вже немає. Тим більше, що наша влада всі ці амбіції благополучно поховала, не маючи зовсім якоїсь своєї окремої позиції, не маючи свого місця у всій цій ієрархії нинішньої влади. З іншого боку я не можу сказати, що Харків – це якась глибока провінція України. Безперечно ні. Це – потужний центр, який, я думаю, на рівні зі Львовом створює таку собі альтернативу київській централізації.
– Присутні у Харкові якісь федералістські настрої?
– Останній, хто висловлював якісь такі речі, це був покійний Кушнарьов. Це було лише 2004 року, бо потім, наскільки я пам’ятаю, він більше не повторював цю тезу, не педалював її.
– Ширяться чутки, що ти вирішив податися в політику, здобути депутатський мандат.
- Ні, це була провокація, це була журналістська качка. Я говорив лише про свою готовність (причому ймовірну, бо ще до кінця не визначився) піти на вибори й за когось проголосувати. Хоча скоріше не за когось, а проти когось: проти партії влади.
– У листопаді 2004 року ти організував «Харківський Майдан». Зараз ти б готовий був щось таке вчинити?
– Звичайно! З того часу нічого не змінилося ні в моїх поглядах, ні в моєму ставленні до громадянських обов’язків. Тому я думаю, що це все ще попереду.
– А загалом ти для себе цілком усвідомлюєш, чого хочуть харків’яни від цієї влади, від життя?
– Ні, навіть для мене багато речей у поведінці харків’ян є незрозумілими. Незрозумілим є їхнє бажання зачепитися за владу, яка сьогодні є. Бо так чи інакше, попри фальсифікації, про які я згадував, регіонали мають тут певну підтримку. І той таки наш губернатор має певну підтримку в регіоні. Для мене це цілком незрозуміло, враховуючи, яку політику проводить ця влада, чим вона займається, як використовує бюджетні кошти. Тому й для мене залишається великою інтригою, як поведе себе Харків, як поведе себе схід України восени на парламентських виборах, і що з усього цього вийде.
– Наскільки для здебільшого російськомовного Харкова стане в пригоді Закон «Про мови» Колесніченка-Ківалова»? Адже він дає можливість громадянам звертатися до органів влади тією мовою, якою їм зручніше.
– Скажу тобі таку річ, що й так всі звертаються такою мовою, якою хотіли. За останні 20 років я жодного разу не бачив, щоб носіїв російської мови у Харкові дискримінували на адміністративному рівні. Не було такого, щоб хтось прийшов у якийсь кабінет, і йому сказали: «Говоріть зі мною тільки українською, інакше я з Вами не буду розмовляти». У нас переважна більшість представників влади і публічно, і приватно, наскільки я спостерігаю, знаю, говорять виключно російською мовою. Ясна річ, що свого часу ЗМІ були змушені перейти на українську мову, було переведено деякі школи на українську мову навчання. Хтось може у цьому вгледіти елементи дискримінації. Так чи інакше в Україні вже існує двомовність. Вона є, вона реальна, вона цілком присутня. Заперечувати це означатиме кривити душею. Інша річ, що ухвалення цього закону призведе до того, що українська мова блокуватиметься у багатьох сферах.
– Тебе влаштовує та мовна ситуація, яка є сьогодні в Харкові?
– Мене особисто влаштовує. Я розмовляю українською й не маю з цим жодних проблем. Більшість міста говорить російською, але час від часу я чую українську в місті. Багато візуальної інформації є українською, на телебаченні й на радіо теж можна її почути.
– Ти вважаєш, що харків’яни нині готові до євроінтеграції?
– До євроінтеграції? Для мене це порожній термін, а що ти в нього вкладаєш?
– Ну, чи готові вони акцептувати ті норми, стандарти, які існують у Західній Європі для мешканців ЄС?
– Себто, не голосувати за людей, котрі себе дискредитували, не голосувати за корупціонерів, за олігархів? Мабуть ще не готові, адже голосують далі. Не давати хабарі й не брати їх? Мабуть, знову ж таки не готові. Боротися за свій вибір? Мабуть, теж не готові. Але всі ці речі характеризують не лише харків’ян, а ціле наше суспільство. Вони, мабуть, свідчать про те, що до якихось «євронорм» ми не готові. Хоча й самі «євронорми» видаються далеко не ідеальними. Вся ця європейська демократія, все це відкрите суспільство – це теж речі з подвійною мораллю, з подвійним дном. І те, що зараз відбувається у Європі по відношенню до України, всі ці спроби бойкоту, спроби затаврувати Україну теж виглядають не дуже симпатично.
– Ти відносно довго мешкав у Німеччині. Ти для себе зрозумів, якими очима пересічний німець дивиться на Україну?
– Широко розплющеними від здивування. Для них це справді велика екзотика, яку вони не в стані зрозуміти. Цьому частково сприяють стереотипи, про які ми з тобою згадували. Існує ціла низка стереотипів про Україну як корумповану, мафіозну, олігархічну країну, в якій порушуються права людини, норми демократії, яка не може визначитися зі своїм зовнішньополітичним і внутрішньополітичним курсом, яка роздерта внутрішніми суперечностями. Великою мірою все це відповідає дійсності, як не прикро це визнавати. Водночас багато речей вони сприймають гротесково. Бо загалом у Німеччині інформації про Україну не так багато, вона подається вибірково. У цьому плані єврочемпіонат міг би стати дуже доброю нагодою для ознайомлення з реальним станом речей. Але, на жаль, вже сьогодні ми можемо говорити, що Євро, замість того, щоб стати великим шансом і відкриттям, українським проривом, скоріш за все стане великою іміджевою поразкою України. Найімовірніше чемпіонат принесе велику кількість інформаційного негативу про Україну.
- Ми занадто захопилися політикою, повернімося до літератури. У неї ти увійшов як поет, але нині більшої ваги набули твої прозові твори.
– Чому ж? Моя остання книга – це книга віршів «Вогнепальні й ножові». Останнім часом я більше говорю про неї. Ця книга, наскільки я можу спостерігати, доволі добре сприймається читачами.
– Але все ж, погодься, твої прозові твори є «титулованішими». От хоча б узяти «Ворошиловград», котрий здобув премію «Книга року Бі-Бі-Сі».
– Так, але насправді все це – доволі несуттєве. Ну так, книга мала якийсь певний розголос.
– Для мене ця книга була знаковою, бо вона виявляє цей притаманний, зокрема, й моєму поколінню комплекс радянської ностальгії.
– Якщо у «Ворошиловграді» і є якась ностальгія, то вона точно не стосується тієї країни чи тим більше тієї системи. Це якась особистісна ностальгія, яка стосується твоїх друзів, твоїх батьків, твого дитинства. Тобто, така приватна ностальгія. Припускаю, що у сьогоднішніх 20-літніх дітей уже незалежної України теж уже є певна ностальгія, яка стосується 90-х років. Тому я б жодною мірою не вважав би це ностальгією пострадянською чи тим більше ностальгією за радянською системою. Якби я народився десь у 20-30-х роках, то дуже ймовірно, що в мене були б теплі спогади саме про цей період. Тобто це не варто проектувати на суспільно-політичні реалії.
– Для нас, галичан, Донбас є ще більшим задзеркаллям, аніж Харків. Ти, пишучи про цей регіон, вивчив його суспільно-політичні настрої?
– Я б не став цього стверджувати. Я спілкуюся звичайно з багатьма людьми, але це або студенти, або письменники, художники, музиканти. Зрозуміло, що їхні настрої, їхні погляди відрізняються від поглядів, скажімо, шахтарів. Але, наскільки я знаю, у Донецьку й Луганську змінюються настрої, причому не на користь чинної влади. Минулого року ми з Тарасом Прохаськом виступали в Донецьку. Це був грудень, саме в той час там голодували «чорнобильці». Після виступу ми поїхали до них у містечко. А саме напередодні загинув їхній товариш, його просто затоптала міліція. Ми приїхали й побачили на одному наметі гасло: «Донецк – Киев – Львов». Ми заговорили з ними українською мовою, а вони сказали: «К нам ребята со Львова приехали». Я кажу їм, що я з Харкова, що їх дуже здивувало. Ми дуже добре, сердечно спілкувалися. Це середовище, хоч людей там було й небагато, було дуже характерним для Донецька. Це не були якісь представники опозиції чи якихось інтелектуальних кіл. Багато хто з них працював на шахті. Це були звичайні громадяни, мешканці міста. Тобто вони були певним запереченням усіх тих стереотипів, які продукує наша преса щодо Донецька – батьківщини нинішньої влади.
– Щось нас мимоволі тягне до політичної тематики, але повернімося під завершення розмови до твоєї актуальної книжки «Тотальний футбол». Звідки виникла така назва?
– Цю назву запропонували німці, та й книга загалом писалася «на експорт» для німців і для поляків. Але потім, коли книга вийшла, ми побачили, що вона має в Німеччині дуже добрий резонанс, дуже добру пресу. Тож ми вирішили, що було б дуже несправедливо, якби цю книгу не прочитали українські читачі. Відтак ми домовилися з видавництвом «Грані-Т», з Польським інститутом і доволі оперативно і якісно затвердили українське видання саме напередодні Євро. А чому така назва? Ну, «тотальний футбол» асоціюється з феноменом Лобановського, з радянським футболом 70-х років. Це одне з тих небагатьох понять, які викликають якусь асоціацію, пов’язану з Україною. Тому німці так і назвали. Тобто, це знову ж таки певна українська екзотика.