Шабля і книга, або Розмисел про українську шляхту

Колись один старший чоловік, із дрогобицьких передміщан, розповів мені цікаву історію. Десь у 1960-х роках його призначали на важливу чиновницьку посаду в місті Турці. Коли він туди приїхав, інші чиновники, нижчі рангом, спитали, чи він зі шляхти. Той відповів ствердно, а потім поцікавився, чому це важливо. «Дуже важливо, – відповіли йому. – Бо якби ти був не з шляхетського роду, то ми б тебе звідси швидко вижили. А раз ти свій, то можемо працювати». Уявляю собі обурення покоління, яке виросло в більшовицькій зневазі до людей, що просто зберігають традиції свого роду, пишаються своїм корінням. Тепер це називається необільшовизмом і віднедавна я натрапляю на поки що несміливі спроби звинуватити істориків чи суспільних діячів в ідеалізації шляхетського стану й перебільшенні його значення в історії української держави та культури. Боюся, що агресія наростатиме, і поясню чому, а ви вже здогадайтесь, кому це вигідно.

Хто ж тоді творив українську державу, націю, церкву, культуру? Раби, підневільні люди, колонізатори, окупанти? Нації і держави створює військово-політична еліта, яка захищає зовнішні і внутрішні кордони Батьківщини і передає відповідальність за них від покоління до покоління. На сторожі національної ідентичності століттями стояла шляхта України-Русі, велика, середня і дрібна, тільки та, яка не спольщилась, не обрусіла і не покатоличилась. Найменш відповідальною виявилась магнатерія, яка зрадила і стала на службу імперій різного штибу задля привілеїв, статків і влади. Потім здалася із цією ж метою середня шляхта. Без зради мови, віри і предків українські шляхтичі не мали змоги піднятися соціальним ліфтом. Впав навіть дім Острозьких, що так багато зробив для української культури. Відтак спроби створити власну державу зазнавали невдачі, однак її ідея цвяшком засіла в головах скромних дрібних шляхтичів, які не просто залишалися вірними шляхетській традиції, а й використовували всі можливості, аби служити на благо України-Русі. Дрібна шляхта підтримувала духовенство, яке вийшло з неї і яке породило в наступних поколіннях учителів, лікарів, адвокатів, письменників, а в лихі часи – воїнів. Шляхтичем не просто треба народитися – ним потрібно стати, передавши згодом від батька до сина реальну чи умовну шаблю, а не просто старі грамоти й герби. Старі папери берегли не тільки для того, щоб похизуватися перед іншими родами давністю свого роду, а й щоб захистити себе від неволі. Легітимного шляхтича не можна було закріпачити.

Свого часу я поділилася з читачами історією бунтівного єпископа перемишльського і митрополита київського Антонія Винницького (1600–1679) з мого родинного Урожа. Він був сином дрібного шляхтича Федора Винницького, що здобув шляхетство і статок у війську Речі Посполитої, та й сам Антоній на той час поміняв шаблю на кадило. Антоній Винницький до кінця свого довгого життя не переставав боротися з унією, яку запроваджували некоректно і навіть агресивно. Світська влада безпосередньо втручалася в церковні справи. Для того щоб зберегти одну з найдавніших українських єпархій (Перемишльську) православною, Винницькому довелося витягти шаблю.

Силовий варіант використовувала вся тодішня шляхта – і польська, і руська, не надто покладаючись на правосуддя. Тож були напади, захоплення храмів, побиття і навіть вбивства з обох сторін. Антоній мав ще й військовий досвід у війні з турками. Коли його ув’язнили у вежі в Перемишлі, з усіх усюд потяглася дрібна шляхта з її єдиними союзниками міщанами й селянами, оточила й домоглася звільнення.

Якось Антоній спіймав домініканця Євзебія, що дуже йому шкодив своїми наклепами, завіз до своєї резиденції і змусив зректися католицтва. Якимось чином Євзебію вдалося втекти й розповісти про наругу над собою. Більшого злочину, ніж змусити духовну особу зректися віри, тоді годі було й уявити. Невдовзі до Урожа вирушила ціла делегація львівських патриціїв із невеликим військом. Панство гадало, що то будуть безпечні лови і невдовзі кат у Львові відрубає святотатцю голову. Та коли делегація наблизилася до Урожа, то побачила стіну з дрібних шляхтичів і селян з наїжаченими списами, косами та дрючками – близько 11 тисяч. Тицьнувши судовий припис першому-ліпшому із залоги Винницького, делегація чкурнула назад. А від Урожа до Львова – добра сотня кілометрів. І на тому скінчилася ця безславна виправа. Дрібна шляхта, попри взаємні тертя і кпини, вважала своїми союзниками селян та міщан і відзначалася демократизмом. Часто шляхтичі не відрізнялися від нешляхтичів за способом життя чи одягом, але завжди були більш суспільно активними, не дозволяли себе принижувати й розуміли значення освіти, адже шабля та книга були їхньою основною зброєю. Вони прагнули чогось досягти, прославити чи бодай не зганьбити свій рід. Хоча чимало родів деградували, а деякі зникли зовсім, бо, як то кажуть, у сім’ї не без виродка.

І що цікаво. Коли мою статтю прочитали нащадки Винницьких, мої сусіди й родичі, то одні страшенно образилися, а молодше покоління відреагувало дуже схвально. Бо я не згладжувала гострих кутів, не приховувала зарозумілості, агресивності, сварливості Винницьких, чия вдача за століття не змінилася, а просто подавала факти. У підсумку залишилися відданість вірі предків і малій Батьківщині та почуття гідності й честі, які передаються від покоління до покоління.

Винницькі були не єдиними шляхтичами з Урожа, яким вдалося підтвердити в Австро-Угорській імперії свої привілеї. Були і є ще Білинські, Городиські, Добрянські. Загалом на кілька десятків родів це змогли зробити лише одиниці, бо коштувало воно чималих грошей і зусиль. Однак нелегітимізовані не перестали бути шляхтичами, хоча й почали поволі втрачати коріння.

Якими тепер є сучасні, наприклад, галицькі шляхтичі? Це дуже цікава тема. Для себе я би відзначила їхню принципову позицію – не втягуватись у велику політику, не створювати партій. Українське шляхетське товариство займається генеалогічними дослідженнями, що само собою зрозуміло, видає історичні збірники, популяризує визначних діячів минулого через публікації у книгах і пресі, проводить зустрічі представників того чи іншого шляхетського роду, краєзнавчі дослідження. Взаємодіє з науковими товариствами, влаштовує фестивалі. І останнім часом у цьому колі назріла проблема передачі естафети молодому поколінню, бо основний меседж шляхти, не тільки української: «Шляхтичем вважається той, у кого син шляхтич». Чи буде ця передача успішною, на тлі глобалізації і викликів часу, побачимо. Чимало залежить від школи, яка мала б заохочувати молоде покоління до вивчення локальної історії і краєзнавства.