Шантаж Європи мігрантами, здійснюваний режимом Лукашенка, енергетична газова криза та чимраз агресивніша політика авторитарних режимів на світовій арені зумовлені одним-єдиним чинником – послабленням Заходу.
Чи могли б Путін та Лукашенко дозволяти собі те, що вони дозволяють зараз, якби знали: їх очікує неминуча жорстка відповідь усієї Європи та НАТО? Чи напала б Росія на Україну, якби усвідомлювала: наступним кроком Заходу стало б повне ембарго на експорт енергоносіїв і відключення Москви від міжнародних фінансових систем? Чи міг би Китай проводити зухвалу політику на межі фолу, якби інтуїтивно не відчував: міць Заходу похитнулася?
Те, що відбувається зараз на кордоні Польщі, яка є членом НАТО, важко було уявити ще 15-20 років тому. Здається, що нахабству і цинізму Лукашенка немає меж. Він не тільки влаштував цілу гібридну спецоперацію проти свого західного сусіда, а й дозволяє собі відверто погрожувати військовими діями. Вдається до брехні та маніпуляцій. Брязкає зброєю. Хвалиться, що за ним стоїть ядерна міць Росії. Веде мову про розміщення російських ракетних комплексів «Іскандер» біля кордонів Польщі, Литви та України.
Відколи це диктатор невеликої держави, яка має безліч проблем, може собі дозволити так відверто шантажувати всю Європу? Кинути виклик державі, яка входить до НАТО. Відтоді як зрозумів: ризики неочевидні та мінімальні, тому ставки у грі можна підвищувати. Росія 2014 року без особливих проблем окупувала частину України. Ще раніше була військова операція в Грузії. І нічого. Режим Путіна вистояв і навіть зміцнів. Ще й відносно непогано живе. До санкцій пристосувався. Достатньо високі ціни на енергоносії дозволяють виділяти непогані гроші на армію. Навіть брати участь у нових військових авантюрах у Сирії та Лівії. А відверто провальна енергетична політика ЄС та егоїзм Німеччини призвели до ще більшої залежності континенту від російського газу.
Події останніх років свідчать: Захід дедалі більше не сприймають у світі за провідну силу. А отже щораз менше поважають і бояться. Це після перемоги у «холодній війні» Френсісу Фукуямі марився кінець історії. Однополярний світ, яким керує Захід і торжествує його цивілізаційна модель. А на початку 2020-х років цілком реальним сценарієм може стати кінець історії домінування Заходу.
У гангстерській поведінці Лукашенка і Путіна немає нічого дивного. Це типова поведінка авторитарних диктаторів. Але навіть у часи «холодної війни» жодна з країн Варшавського договору не могла собі дозволити схожих провокаційних дій у бік будь-якої держави НАТО. Хоча тогочасна потужність СРСР та його сателітів була явно більшою за міць сучасних Білорусі та Росії. Але навіть під час загострення протистояння двох блоків червоні лінії жодного разу не були перейдені. СРСР міг брязкати зброєю, будувати Берлінський мур, здійснювати інтервенції в межах своєї сфери впливу і проводити військові навчання на зразок «Захід-1981». Та вдаватися до порушення кордонів НАТО й інших гібридних спецоперацій на континенті, на зразок сучасної Росії, так і не наважився.
У чому ж причина? Запідозрити лідерів комуністичного блоку у відданості ідеям джентльменської поведінки в політиці – з розряду фантазій. Якби вони побачили слабке місце у своїх ідеологічних опонентів, неодмінно ним скористалися б. Ні, чинником стримування слугувала передусім готовність Заходу відстоювати свої кордони, принципи та цінності. Віра у власні ідеали та монолітність рядів. Наявність лідерів, які можуть ухвалювати жорсткі рішення, а не тільки висловлювати стурбованість. Усього цього нема в сучасній Європі. Та й по той бік Атлантики.
Росії та Китаю пощастило. Захід перебуває не в найкращому стані. Тож тепер вони сповна можуть випробувати принцип «розділяй і владарюй» у світовій політиці.
Єдність Європи у принципових питаннях зараз є більш формальною, ніж реальною. Це ідеальні умови для використання принципу «розділяй і владарюй». Окремі країни дозволяють собі нехтувати загальноєвропейські інтереси для власної вигоди. Закривати очі на шантаж Москви і її тривалу агресію проти України. Вдавати, що нічого страшного не відбувається. Це майже нормально, коли держава у ХХІ столітті загарбує чужі території і погрожує армією. Це ж все-таки Росія. Її треби зрозуміти і простити. Або хоча б ставитися достатньо поблажливо.
Потуга Америки також останнім часом дещо підупала. Ганебна напіввтеча з Афганістану ставить під сумнів готовність Вашингтона захищати своїх союзників, якщо дійде до реального конфлікту. Якщо США довгий час не можуть поставити на місце слабшу Росію, то чи здатні вони дати відсіч Китаю під час гіпотетичної операції проти Тайваню? У ХХ столітті це питання не викликало значних сумнівів. Зараз усе навпаки. І це найкраща спокуса для диктаторських режимів по всьому світу виходити за рамки дозволеного.
Серед частини західних політиків побутує думка, що оскільки головна загроза для Заходу – економічно могутній і дедалі агресивніший Китай, варто спробувати перетягти Росію на свій бік. Використати Кремль як противагу Пекіну. Вони вважають, що Путін може злякатися зростаючої могутності Піднебесної на своїх азійських кордонах і це підштовхне його шукати порозуміння зі Заходом. Але таке уявлення оманливе. Насправді Москві значно легше знайти порозуміння з комуністичним авторитарним Китаєм, ніж з країнами західного демократичного типу устрою.
Методи Путіна в міжнародній політиці точно не спровокують хвилю непорозуміння чи докорів у Сі Цзіньпіна. Захід для Росії – це екзистенційний ворог. Тому вона стане радше васалом Піднебесної, ніж щирим другом і союзником США та Європи. Китай і Росію об’єднує спільне прагнення – знищити могутність і впливовість Заходу, відтіснити його на узбіччя геополітики та самим вирішувати долю світу. Путін мріє про світовий порядок, де діє право сильного. У кого більше ядерних боєголовок, танків і літаків – той і сильніший. Той має право змінювати кордони, здійснювати військові вторгнення та створювати сфери впливу. Нинішні комуністичні лідери Китаю загалом не мають нічого проти такого світогляду.
Сила держав, альянсів чи цивілізацій ґрунтується не тільки на економічній потузі чи на технологічних досягненнях. Першоджерело сили – внутрішня впевненість і самодостатність. Віра у власні ідеали, цінності та принципи. Готовність їх відстоювати. Відсутність страху і подвійних стандартів. Повага і сприйняття свого часто непростого минулого.
Потенційно Захід значно сильніший за путінську Росію. І навіть за Китай. Але він останнім часом значною мірою втратив віру в себе. Забув про те, що зробило його успішним. І що давало змогу займати провідні позиції у світі впродовж останніх п’яти століть. Працелюбність, винахідливість, ініціативність, конкуренція, рівність можливостей, повага до власності та інституцій, свобода думки і слова, змагальність поглядів та думок значно втратили свою магічну силу.
На цій внутрішній розгубленості і дезорієнтації Заходу й намагаються грати його опоненти та вороги. Вони підживлюють отруйні дискурси та стимулюють появу популістів різних мастей і напрямів. Їм вигідне максимальне ослаблення і знецінення західної цивілізації. Зухвала поведінка авторитарних режимів у світовій політиці – це наслідок зневіри Заходу в собі, у своїх цінностях та принципах. Перехід на манівці самобичування і боязнь бути сильним та жорстким, якщо це потрібно.
Коли лідери Росії й Китаю заявляють президентові США, що автократії у ХХІ столітті переможуть, це не просто пусті слова. Вони справді у це вірять. Але це ще не означає, що їхній прогноз обов’язково справдиться.