Сумно – перед тим, як писати назву, я замислилась, чи не уточнити : Тарас Шевченко. Щоб не подумали, бува, ніби це про того знаменитого на весь світ футболіста, що ледь не приєднався до суперпривілейованої касти українського суспільства – депутатів парламенту.
Хоча спорт теж належить до культури, але це в широкому значенні слова. Ще десять років тому мені таке б не спало на думку.
У Єрусалимі араб на ринку запитує, звідки ми. «З України» – «О, Шевченко!» – Розквітає торговець посмішкою. «Футбол! Знаєм, аякже!» Та це Близький Схід, культ футболу, Кобзаря не вивчають у школах… Але якщо у нас вдома виникає схожа асоціація, значить, маємо ситуацію, яку російський культуролог С. Малахов окреслив, як «Собака в бібліотеці».
Собака в бібліотеці
Якщо собака потрапить до бібліотеки, то вона не знатиме, що написано в книгах, тобто не зможе скористатися зі знань, якими наповнені книги. Звісно, це алегорія, суть якої полягає в тому: якщо у нас немає певних культурних навиків, ми перестаємо сприймати те, що створене іншими. І як наслідок – нема стимулу створювати щось нове, також досконале. Спочатку стагнація, а далі – смерть культури і, врешті, загибель цивілізації. Світ зараз переживає кризу. Не лише екологічно-соціальну, а й економічну. І покоління, виховане на споживацьких принципах, в умовах тотальної толерантності й не менш тотальної політ коректності, по-суті не спроможне творчо мислити. А отже – не зможе діяти швидко й ефективно у разі Катастрофи.
Екологія культури – це умови, в яких існує культура. Вони можуть бути сприятливими або ні, і в певний період призвести навіть до знищення культури. Основний показник екологічності культури – кількість людей, здатних творчо мислити, засвоювати інформацію і самим творити. Поставити діагноз просто: чи знайдеться нині в Україні критик, здатний написати фахову статтю про переклади Вергілія Андрієм Содоморою? Чи сказати щось нове про романи Марселя Пруста? Або навіть зробити огляд поезії за минулий рік? Або проаналізувати мовно-стилістичні особливості українських перекладів Канта? Не на примітивному чи компліментарному рівні, ясна річ. А що у нас діється із шевченкознавством? На якому воно перебуває рівні – науковому, чи досі застрягло на рівні «Шевченко – міфотворець»? Відповідь буде негативна. І на це є багато причин.
Правляча еліта у періоди нагромадження чи застою зацікавлена у збільшенні кількості посередньостей, конформістів. У тих, в кому, за словами Антуана де Сент-Екзюпері, вбито Моцарта. Навіть якщо припустити, що наша собака буде вміти читати, знатиме закони Ньютона і Кеплера, малюватиме картини хвостом, вона не створить нічого нового і якісного. Я, коли працювала в Галереї мистецтв, нераз чула від відвідувачів зневажливе: «Та я сам таке вам намалюю». У нас не бракує подібних «художників», «письменників» і «музикантів», породжених демоном демократії, ім’я якому – Дилетантизм. Доступ до знань важливий, безперечно. Та коли він дуже обмежений, це завдає відчутної шкоди культурі. На початку ХХІ сторіччя доступ до знань обмежує законодавство у сфері авторського права, але про це трохи згодом. Значно важливіше тримати на високому рівні духовні потреби людини, які культура підтримує, стимулює, і які самі врешті породжують культуру.
Перечитуючи нещодавно дослідження про перебування юного Тараса Шевченка у Вільно, я звернула увагу на те, як згодом митець зумів творчо використати враження і спогади про цей час. Йдеться не лише про баладу «У Вільно, городі преславнім…», а й про те, як імена, архітектура, події того часу виринали у щоденникових записах, повістях, живописі, вже переосмислені. Ніщо не пропало. Козачок пана Енгельгардта, представник найбільш упослідженого стану – кріпаків, поступово, долаючи перешкоди, самотужки опановує інструмент творчого мислення. Жадоба пізнання супроводжує формування особистості і реалізацію в творчості. Різноманітність зацікавлень Шевченка вражає: до заслання, на засланні і після. Вона вражала б навіть, якби не було арешту й заслання, бо більшість людей тоді, як і зараз, вдовольнялися тим, чим вони мали: ярмом, хлібом насущним, владою над іншими людьми. Вони були в Системі. Шевченко завжди був поза нею. І коли розглядати його феномен поза історичним контекстом, то якби подібна постать з’явилася в наші часи, з нею повелися б так само: змінилися б тільки деталі, наприклад, корупція замість кастовості, замість заборони писати й малювати – відмова у публікаціях, виставках, і грантах, і, можливо, навіть доведення до самогубства.
Пасіонарність і толерантність
У поняття екології культури входить окрім здатності до творчого мислення, також те, наскільки суспільство дозволяє такій людині себе реалізувати і наскільки піклується про неї. Певна річ, будь-яке суспільство орієнтоване на середню і низьку культуру, а не на високу, навіть розвинуте, але має усвідомлювати потребу сегменту високої культури. Постколоніальні культури на етапі звільнення колективної свідомості продукують колосальну творчу енергію, щоб згодом перетворитись на бананові культури й позбутись пасіонарності як чогось непотрібного і застарілого. Під пасіонарністю я розумію вимогливість до себе і бажання творити заради майбутнього, а не лише для ринку, а також готовність і відвагу декларувати культурний патріотизм і захищати його при потребі. Чи існує інший шлях, чи це вже правило? Йдеться не про окремих особистостей-геніїв, яким вдалося сказати справді нове і важливе й перетнути кордони, а про те, що побутує, і не лише побутує, а й нав’язується як єдино правильна думка про потребу глобалізувати культуру. Це так, як ловити лосося в Норвегії, а пакувати його в Китаї, вирощувати корів у Ізраїлі, а для ізраїльтян – купувати молоко в Африці. (Це щира правда). Ніхто, здається, не досліджував вплив транснаціональних корпорацій на культуру, але цензура політкоректності й толерантності йде саме звідти, і мета її – придушити спротив, зробити ізгоями тих, хто наважується суперечити. Престиж таких професій як банкір, юрист, програміст, що вписуються в Систему, і непрестижність інженерів, науковців, які можуть цю Систему порушити, мовби дає сигнал до встановлення всесвітнього тотального контролю над усім людством: над мертвими, живими і ненародженими. І під цензуру підпадає не лише сучасна культура, а й спадок минулого, звідки вилучають окремі сторінки, слова. Новітні культуртрегери зрікаються принципу історизму в мистецтві. Причому основні інстинкти звільнюються від табу, і на них вибудовується Вавилон масової культури.Тільки мертві не соромляться, отже культура – мертва.
Політкоректність і толерантність самі по собі дуже позитивні людські риси, якщо розглядати їх у певному соціально однорідному середовищі, поза суспільним контекстом, сучасним та історичним, але нав’язування їх мистецтву і «виправлення» класики вже породило своєрідну інквізицію ХХІ сторіччя, згубний вплив якої сповна відчує прийдешнє покоління.
Постколоніальна культура, яку ми маємо в Україні, потребує пасіонарності, а не політкоректності. Цього потребує врешті більшість суспільства, яке інтуїтивно прагне очищення не лише від совковості, а й від того аморального хаосу, в якому воно перебуває вже 20 років. Можна сказати ще й так: українській культурі треба бігти, коли інші культури стоять, і стояти, коли інші культури біжать. Усі не можуть бігти одночасно, як і стояти. Кожна культура мусить розвиватися природним шляхом, зберігаючи спокій і гідність, усвідомлюючи власні межі. Це – ідеальна екологія для неї. А в самій культурі має бути присутньою гармонія загальнолюдського і національного, а не домінування одного над іншим.
Я часом думаю, що якби не науковий комунізм, який я вивчала в університеті, мої світоглядні принципи були б дещо поміркованішими. Але я чудово пам’ятаю «стирання меж між націями і їх відмирання», мовну уніфікацію, поступове зникнення держави як інституції, моральний кодекс будівника комунізму. Все це надто схоже на той ідеальний світ, куди мене намагаються загнати знову. Хоча я розумію, що насправді його не буде. Людство в особі транснаціональних корпорацій розтринькало всі свої запаси, і нас, якщо не схаменемось, у найближчому майбутньому очікують голод, злидні, хвороби і всілякі катаклізми. Помирати уві сні, звісно, легше, ніж боротися за гідне життя.
Шевченко піднявся на хвилі романтизму, що охопила всю Європу. Кирило-Мефодієвське братство запрограмувало його на спротив Системі, за якої навіть уві сні не могла приснитися незалежна Україна. В умовах глухого провінційного буття він відродив пасіонарність колишньої України і сам-один здійснив культурну революцію. Сучасники вважали його комедію «Сон» неполіткоректною, а «Гайдамаків» – нетолерантними. Яка чорна невдячність! – Казали поза його спиною. Я не здивуюсь, якщо через кілька років слово «москаль» видалять зі Кобзаря, названі поеми вилучать зі шкільної програми, як намагались не згадувати і не вивчати у радянські часи містерію «Великий Льох». Якби Шевченко був коректним і толерантним у творчості, чи існували б українці як нація – це ще невідомо. А проте найбільшою його заслугою я б вважала мужність називати речі своїми іменами, не озираючись на багатого і сильного сусіда. Говорити не те, що потрібно, а те, що потрібно як вода в пустелі. Це вміли лише пророки.
Четвертий кінь культурного Апокаліпсису
Відсутність творчого мислення, тести на політкоректність і толерантність, перервана внаслідок нівелювання принципу історизму традиція – це наче три коні Апокаліпсису культури. Четвертий, найстрашніший, – це тотальна комерціалізація всієї світової культури.
В основі комерціалізації культури покладено принцип фінансового успіху. Важливо, не який саме культурний проект ти просуваєш і яка його суспільна значущість, а скільки ти заробиш на ньому, хоча декларують протилежне. У такий спосіб якість культурного продукту можна штучно завищити або штучно занизити, або просто ігнорувати сам продукт. Для реклами немає нічого неможливого. Кілька років тому хтось із літературних критиків захоплювався тим, що у Польщі продавати книжки вирішили доручити продавцям снікерсів. Потім у нас поставили письменників за прилавок. Потім вирішили зробити «золотими» письменників, чиї книжки продавали «торговці снікерсами». Ринок наказує які саме читати книжки, які фільми дивитись, слухати музику, тобто маніпулює людською свідомістю. І це вважається абсолютно нормальним. Причому самих творців здебільшого тримають у чорному тілі всілякими пожиттєвими контрактами, за що їх нагороджують менш-більш пристойним утриманням. В Інтернеті переслідують за порушення авторських прав не автори, а видавці, які придбали в них ці права за мізер.Творчу людину виставляють на публіку, роздягають до нижньої білизни. Кожен може плюнути їй в обличчя, примусити танцювати, оприлюднювати подробиці її особистого життя. І називати це свободою слова. Науковці за власні гроші публікують статті в журналах, а потім не мають права поширювати свої праці в мережі, що завдає величезної шкоди самій науці, яка належно не розвивається. Лякає навіть не це, а те, що такий стан вважають абсолютно нормальним, цивілізованим. Піратство стало одним зі смертних гріхів поряд із несплатою податків, приховуючи той факт, що гігантська машина культурної індустрії працює на грошах, які вона викачує здебільшого з маленьких гаманців. Освіту здобувають не ті, хто прагне її мати, а ті, хто має на неї гроші, або ті, хто вміє ціною нелюдських зусиль долати всі перешкоди. А чи повинні існувати такі перешкоди взагалі у світі, який вважає себе демократичним? Знекровлена побутовим перфекціонізмом, політично демотивована людина воліє існувати у світі ілюзій: серіалах, реаліті-шоу, порно і кривавих лякалках. Масова культура дає нам змогу відчути себе в глобалізованому світі, вона справді долає всі кордони, на відміну від культури високої. На мою думку, країна з недавнім колоніальним статусом не має права дозволити собі розкоші витрачатись на масову культуру, ігноруючи при цьому середню і високу. Тому що вона стає в такому разі жертвою нової культурної експансії, яка плавно перейде в експансію політичну.
Наступного року в Україні – 200-річчя Тараса Шевченка, яке, звісно, відзначатимуть на державному рівні, хоча ліпшої агітації на листівках проти влади і бізнесменів від культури, ніж цитати з «Кобзаря» не знайти. Тарас Шевченко, як істинний митець, що називає речі їхніми іменами, – завжди в опозиції до кожної влади. Гарно було б відсвяткувати ювілей отаким цитатником, який би був доступний кожному. Цитати з творів Шевченка органічно сприймають у нашому суспільно-політичному контексті. Вони пасують до всіх часів, лихих і менш лихих.
Перший і єдиний коментар до повідомлення про відзначення ювілею на одному з начебто інтелігентних літературних сайтів був такий: «Ну й бабла нарубають!». Ось така в нас екологія.Чи не краще було б оголосити Україну, а з нею й добрий десяток колишніх метрополій та колоній, зоною культурного лиха?