Поява дитини в сім’ї – це про величезну любов і радість, про трепет і незабутні моменти. Але також і про виклики, часом ― проблеми, кризи, які дозволяють як дітям, так і батькам зростати, змінюватися, ставати ще ближчими. Саме батьки є тими людьми, які допомагають маленькій людині пройти складні етапи під час зростання. Тисячі дітей цього позбавлені. Серед них – чимало з інвалідністю.
Люди, які готові прийняти в сім’ю дітей, позбавлених батьківського піклування, або дітей-сиріт, зобов’язані вказувати в анкетах усі побажання: вік дитини, стать, стан здоров’я. Часто кандидати в усиновлювачі чи прийомні батьки побоюються брати малюків з інвалідністю. Це той фактор, який може кардинально змінити звичне життя родини, хтось може виявитися не готовим до цього. Однак народження біологічних дітей ― теж ризик. Ніколи невідомо напевно, чи все гаразд. У будь-якому разі приймаємо, коли по-справжньому любимо.
«Просили в Бога, щоб він дав нам ту дитину, яку він хоче»
Історія цієї сім’ї якраз про всеохопну, приймаючу й безумовну любов, що здатна зцілювати. Анастасія й Андрій ― подружжя художників зі Стрия на Львівщині. Їй ― 39, йому ― 43. Роками мріяли про дитину, біологічної не мали. Почали роздумувати над тим, щоб прийняти дитину, яка чекає на сім’ю
«Ми познайомилися з Йолантою в сестер-салезіянок, які намагалися допомогти матері з дитиною, прихистивши обох. Але так склалося, що Йоля залишилася сама. Згодом сестри шукали для неї батьків, а ми шукали дитину. Так і з’явилася в нас донечка», – починає розповідь Анастасія.
Тоді Йоланті було п’ять з половиною років. Зараз уже дев’ять, дівчинка ходить у другий спеціалізований клас однієї зі стрийських шкіл. Йоланта має інвалідність. Діагноз – вроджені вади в роботі нервової системи, агенезія мозолистого тіла, мікроцефалія; вроджені вади ніжки ― вивих стегна. Дитина народилася маленькою, довго не ходила, а через перебування в дитячих закладах розвиток ще більше гальмувався. Навчив ходити малечу дідусь, навідуючись туди, де вона була.
Цікавлюся в Анастасії, що відчували, чи не боялися. Бо в ситуації, коли дитині потрібен постійний догляд і допомога фахівців, злякатися було б цілком природно. Тоді виникають питання: чи впораємося? Яким стане наше життя? Чи дитина зможе прийняти нас як своїх рідних?
«Мені, як жінці, мабуть, було трохи простіше. Чоловік загалом ідею прийняття будь-якої дитини в сім’ю обдумував ретельніше. Звісно, побоювання були. Ми розуміли, що буде не так просто, як з дітьми, які не мають серйозних проблем зі здоров’ям. Але головне знати, що є люди, до яких можна звернутися в часі потреби, і зрозуміти, що ти з проблемами не сам. Знаєте, ми молилися й просили в Бога, щоб він дав нам ту дитину, яку він хоче. Тобто ми готові були прийняти її, якщо відчуємо, що вона – наша. Це сталося з Йолантою – було відчуття, що це наша рідна донечка, і що все буде добре, незважаючи на всі діагнози, труднощі й випробування», – пригадує Анастасія.
Коли малеча потрапила в нову сім’ю, то була у важкому стані. Від народження вона потребувала більше уваги й турботи, ніж середньостатистичні немовлята, але біологічна мама не в змозі була їх забезпечити. Потім вона залишила дитину. Дівчинка пережила сильний стрес і це так само спричинило погіршення її здоров’я.
Везти дитину до нового дому не поспішали. Важливо було зробити плавний перехід. Спочатку Анастасія й Андрій приїжджали до сестер-салезіянок, залишалися на ніч. Гуляли з Йолантою, зідзвонювалися, коли були далеко. Дівчинка росла в закритому середовищі, тому її готували до того, що життя з якогось моменту виглядатиме інакше ― воно стане наповненим. Сестри за пів року зробили той максимум, який бодай трошки дозволив дитині відійти.
«До нас маленька приїхала після операції на ніжці, весь догляд припав на сестер. Реабілітація відбувалася повільно, спочатку дитина мусила бути в залізних стремінцях. Коли їх зняли, то Йолі було важко ходити самостійно. Звикнути до нового місця їй було теж непросто. Спочатку було складно вийти на вулицю, де постійний рух і шум. Шукали затишні вулички. Згодом Йоланта адаптувалася, розпружувалася й починала почуватися більш впевнено. Окрім того, були різні порушення, пов’язані з автоагресією. Чесно скажу, до такого підготуватися неможливо. Ти ж не можеш до кінця уявити, що тебе чекає. Але ми працювали з фахівцями з “Кола сім’ї”, мали діагностичну зустріч з Олегом Романчуком ― дитячим та підлітковим психіатром, лікарем-психотерапевтом; проходили інтенсиви (комплексні зустрічі-навчання з різними спеціалістами). Ми з чоловіком пройшли “Школу сім’ї” від “Кола сім’ї”, щоб знати, як діяти, які маємо ресурси, як зміцнити свої сили», – розповідає Анастасія.
Потім сталося повномасштабне вторгнення Росії. До постійної небезпеки й тривоги додалося погіршення стану Йоланти.
«Потрібна була ще одна термінова операція, після якої виникли ускладнення. Дитина не могла стати на ногу, а лікарі не могли зрозуміти, в чому причина. Реабілітація не давала жодних результатів. Було багато викликів і багато роботи. Йоланта не могла ходити», – пригадує жінка.
Анастасія з чоловіком звернулися до реабілітаційного центру в Модричах. Жодної державної підтримки не було, доводилося звертатися до приватних центрів, які могли б працювати з дитиною. Йоланта була тимчасово влаштована в сім’ї ― на позбавлення її біологічної мами батьківських прав чекали півтора року. Саме через відсутність статусу в дитини опікуни не могли рухатися далі, не могли пояснити свої права.
«Нам просто видали свідоцтво про те, що Йоля влаштована в сім’ї тимчасово. Такий варіант можливий, але його використовують рідко: лише тоді, коли користь для дитини перевищуватиме можливу шкоду. Бо ж коли триває суд, ще невідомо, чи дитина повернеться до біологічної сім’ї, чи потрапить в інтернат, чи залишиться у новій сім’ї. Для нас зробили виняток, бо, якби Йоланта потрапила в інституційний заклад, її і так складний стан значно погіршився б», – зазначає жінка.
Сумнівів не виникало
Анастасія ділиться, що в них з чоловіком не виникало сумнівів, що Йоля – їхня дитина. Батькам пояснили свій вибір. Друзі трохи дивувалися, бо це дитина з інвалідністю. Але згодом почали більше розуміти, що в цьому немає нічого дивного.
«Мені здається, що ми одразу відчули себе рідними. Йоля почала називати нас мамою й татом. Вона була так само спрагла сімейних стосунків. Я знаю багато різних історій, зокрема такі, де дитина вже три роки в сім’ї, а мені мама каже, що зв'язок не склався. У нас він був одразу. Йоланта дуже добра, відкрита, комунікабельна. Можливо, це теж посприяло. Звісно, зважаючи на інвалідність, особливості характеру, бувають різні моменти. Але я не мала страхів, коли вже приймали дитину. Знала, що треба перейти різне ― це життя. Треба бути гнучким, бо дитина росте, змінюється, виникають нові виклики. Це нормально. Як і з усіма дітьми», – розповідає Анастасія.
Жінка каже, що найважчими моментами були операції Йоланти. Навіть не сам процес, а те, що дитина була в стані, з яким опікуни не могли нічого вдіяти. Робили рентген у районі, медики екстрено скеровували до Львова. Війна, повітряні тривоги. Це був складний етап.
Спочатку подружжя намагалося впоратися з усім лише вдвох. Але згодом підключилися бабусі, друзі підтримали морально й фінансово, коли дівчинці збирали кошти на дороговартісні реабілітації. Бог, молитва, допомога близьких і постійна включеність фахівців сформували коло підтримки, що дозволило Анастасії та Андрію пройти те, на що, здавалося б, сил уже не було.
«Кожній дитині потрібна сім’я»
Жінка переконана, що кожній дитині потрібна сім’я. Дітям з інвалідністю чи різними недугами ― й поготів. Це маленькі люди, які ще не можуть самостійно впоратися з проблемами, які випали на їхню життєву дорогу. Та й хіба ми, дорослі, завжди можемо дати собі раду без близьких?
«У сімейному середовищі дитина отримує терапевтичне зцілення. Просто тому, що її починають любити. Цього не можна здобути в жодному закладі, хай у ньому будуть навіть найкращі умови та забезпечення. Головне не це», – зазначає Анастасія.
Зараз ця маленька дівчинка має дуже активне життя. Надзвичайно рухлива, творча, музична, любить гратися на дитячому майданчику, співати, танцювати, гуляти, досліджувати природу. Йоля тактильна, тому збирати листя, бавитися піском і водою для неї завжди улюблене проведення часу. Влітку дівчинка часто ходила з батьками на річку. Але найбільша її любов ― море.
Анастасія, розповідаючи про доньку, щиро запалюється. Жінка каже, що ніколи не було й мови про те, щоб вони з чоловіком пошкодували про своє рішення, хоча їх про це неодноразово питали. Навпаки, попри всі складні моменти, вважають його одним з найкращих у житті.
«Я так тішуся зараз, що колись ми прийняли Йолю, і зараз вчимося такої справжньої любові, будувати той діалог між мною, чоловіком і дитиною. Ми з Андрієм були повноцінною сім’єю, були щасливими. Але тепер ми щасливі бути разом уже втрьох. І дуже радіємо, що можемо дарувати Йолі своє щастя й любов і приймати їх від неї», – говорить жінка.
Зазвичай сім’ї, у котрих з’являються діти, зростають. Анастасія погоджується, що зараз могла б чимало порад дати собі в минулому, коли тільки йшла на першу зустріч з тією маленькою дівчинкою, яку так чекала.
«Насамперед, треба бути в довірі до себе, слухати Бога та своє серце. По-друге, не варто боятися труднощів. Якщо відчуваєш, що дитина твоя, то не існує ситуації, яку не можна було б вирішити. По-третє, треба дати час дитині й собі. Я спочатку намагалася все “наздогнати”: заняття, реабілітації, навчання, бо в дітей хочеться вкласти відразу все, що можемо. І я не одна така. А головне робити це спокійно, виважено й мудро. На все свій час. До того ж, маємо дбати про свій ресурс, щоб могти віддаватися дітям, любити, навчати», – розповідає Анастасія.
Анастасія ділиться, що тепер вони з Йолею постійно згадують про море, на якому мали можливість побувати цьогоріч. І тепер так хочуть повернутися туди, де синь неосяжних вод переходить у небо. Мріють разом.
«Із чоловіком у нас ще одна спільна мрія: щоб більше дітей знаходили своїх батьків. Щоб в Україні більше не було інтернатів і дитячих будинків. Думаю, якби кожна сім’я задумувалася про те, чи може прийняти дитину, то цих закладів не існувало б давно. А ще мріємо, якщо Бог дасть, що до нас ще прийдуть нові діти. І щоб нам завжди вистачало для них сили й любові», – підсумовує Анастасія.
Почувши цю нетипову історію великої любові, я вирішила пошукати значення незвичного імені дівчинки. Йоланта – розквітла фіалка. Щось у цьому є. Любов, яка довго терпить, милосердствує і ніколи-ніколи не перестає.
Хочете дізнатись більше про те, як прийняти дитину в родину? Отримайте юридичну та психологічну консультації за телефоном гарячої лінії БФ «Рідні» – 0 800 300 484.
*Цей матеріал було створено благодійним фондом «Рідні» за сприяння ЮНІСЕФ та фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини (BMZ) через державний банк розвитку KfW та Австрійської Агенції Розвитку (ADA). Зміст матеріалу є виключно відповідальністю благодійного фонду «Рідні» та не обов’язково відображає точку зору ЮНІСЕФ, Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини (BMZ) та державного банку розвитку KfW й Австрійської Агенції Розвитку (ADA).