Одним із найяскравіших свідчень того, що ми й досі, на 21 році незалежності, глибоко сидимо у радянському законодавчому просторі, є інститут прописки. Дарма, що вже давно такого терміну, як «прописка» в українському законодавстві не існує. Проте на тій самій радянській прописці тримається все соціальне життя у нашій вільній державі.
Про те, що прописку остаточно скасовано ми чуємо, як мінімум, останні 10 років, але… Влаштуватися на роботу, отримати медичну допомогу, встановити стаціонарний телефон, провести Інтернет etc-etc-etc – залагодження всіх цих справ і нині неможливе без прописки за місцем реального проживання. Якщо замість священного штампу у паспорті ви спробуєте продемонструвати відповідній відповідальній особі Конституцію України, яка гарантує вільний вибір місця проживання, то майже гарантовано отримаєте пораду про ужитковіше використання «тієї книжечки».
Історія боротьби з пропискою
Українські ентузіасти намагалися знищити ганебний, антиєвропейський інститут прописки фактично з перших днів виникнення на політичній карті світу держави Україна. Проте всі їхні добрі наміри завжди фахово нейтралізовувались чиновницькими контрдіями. Наприклад, 1992 року Верховна Рада ухвалила закон, яким скасувалася кримінальну відповідальність за порушення правил паспортної системи. І майже без зволікань Міністерство внутрішніх справ України своїм наказом затверджує «Тимчасову інструкцію про порядок документування і прописки (реєстрації) громадян, яка встановлює «необхідність отримання дозволу органів внутрішніх справ на прописку (виписку) в
усіх без винятку населених пунктах України». І така гра у пінг-понг (до прикладів ми перманентно звертатимемося) відбувається упродовж наступних двох десятиліть.
Остаточно й безповоротно прописка мала б почити у Бозі в червні 1996 року з прийняттям Конституції, стаття 33 якої однозначно стверджує:
Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Але ж 15-річний досвід «конституційного» життя нам яскраво засвідчив, на яку примарну фікцію перетворюються на практиці гарантовані Основним Законом свободи й права. Не стала винятком і свобода пересування для українського громадянина. Тож Конституційний суд, поспостерігавши п’ять років за знущанням над «маленьким українцем», зглянувся нарешті над його долею і в жовтні 2001 року суворо прорік:
Інститут прописки, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ надавало громадянам дозвіл на мешкання у певному місці, вважати таким, що не відповідає Конституції (…) Від сьогодні кожен громадянин має право сам визначати, де він мешкає і де він буде зареєстрований.
Ура! Нарешті! Хоча депутатам ВРУ знадобилося ще три роки, аби рішення КСУ трансформувати у відповідний правовий акт. Щойно в грудні 2003 року народні обранці ухвалили довгоочікуваний Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
То що, штамп у паспорті з того часу непотрібний? Помрійте собі! Сам переконався у живучості священної прописки, коли намагався зареєструвати у своєму помешканні власну дружину. Окрім маси документів, котрі засвідчують наші особи, паспортистка вимагала в нас ще й папери, які доводять, що ми дійсно перебуваємо в законному шлюбі, а не так собі просто.
Консультація юриста
Щоб з’ясувати законність таких вимог, звернувся до начальник юридичного відділу одного з управлінь Львівської міськради Ярослава Золотого: невже Закон «Про свободу пересування» скасовано? Ні, закон діє, запевнив юрист: «Головний термін, яким оперує цей закон – реєстрація, котра, згідно з духом закону, мала б подолати дозвільний характер, набувши статусу інформування відповідного органу про місце перебування людини. Утім, згідно з буквою закону, технічно реєстрація мало чим різниться від прописки».
Якщо взяти різні підзаконні акти, різні інструкції, накази, приміром, наказ МВС №600 від 15.06 2006 р. «Про затвердження порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України», то там передбачено, що на сторінках паспорта (від 11-ї до 16-ї) проставляється штамп про взяття на реєстрацію за місцем проживання і про зняття з реєстрації. «Тобто прописка існує, лише під іншою назвою» – відкрив нам таємницю Ярослав Золотий.
Добре, від штампу в паспорті ніхто нас не врятує. Але принаймні тепер поставити його мало б бути значно простіше, адже в законі чітко дано визначення реєстрації:
Реєстрація – внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.
У статті 6 не менш чітко перелічено документи, які потрібні для реєстрації:
Для реєстрації особа подає:
- письмову заяву;
- паспортний документ;
- квитанцію про сплату державного мита або документ про
звільнення від його сплати;- два примірники талона зняття з реєстрації;
А головне, що неоднозначно наголошено:
Забороняється вимагати для реєстрації місця проживання подання особою інших документів.
«З одного боку, все правильно, – погоджується Ярослав Золотий. – Але з іншого, сам закон містить певні суперечності». Адже у тій же статті 6 вказано:
Зразки заяви та інших документів, необхідних для реєстрації місця проживання особи, затверджуються КМУ.
Тобто виконавчі органи влади використовують це, здавалося б, невинне формулювання для реінкарнації все тієї ж радянської прописки. Так, зазирнувши до Постанови КМУ від 28 липня 2004 р. № 985 «Про затвердження зразків документів, необхідних для реєстрації місця проживання в Україні», прозріваєш, що вказані документи для реєстрації – це формальні дрібнички, а головні папери для всесильного штампу про реєстрацію: ордер на квартиру, свідоцтвом про право власності, договір найму, піднайму чи оренди. Якщо таких документів немає, то для реєстрації потрібна письмова згода власника житла або уповноважених органів, наймача та членів його сім'ї. Що більше, вказані особи мають особисто з’явитися в паспортний відділ з власними паспортами й підтвердити дозвіл, даний заявникові на реєстрацію.
До речі, мало хто знає, що в нас, окрім реєстрації проживання, є ще й реєстрація місця перебування. Це коли людина десь мешкає не довше шести місяців. Згідно з нормами цього закону, людина, котра поїхала у відпустку чи відрядження, має протягом тижня зареєструватися. Проте, оскільки механізм цього пункту закону не розписаний, то відповідні органи не надто звертають на це увагу.
Для нас же цікавішим є інший документ, а саме: Кодекс України про адміністративні правопорушення, який містить статтю 197 «Проживання без паспорта»:
Проживання громадян, зобов'язаних мати паспорт, без паспорта або за недійсним паспортом, а також проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Тобто кара за відсутність прописки все ще існує у правовому просторі нашої вільної держави.
Чи можна було б побороти вимогу реєстрації-прописки у судовому порядку? У принципі так, варто звернутися до адміністративного суду. Покликаючись на закон «Про свободу пересування», зрештою на Конституцію і ратифіковані нашим парламентом європейські норми, можна довести, що будь-які штампи у паспорті – незаконні. Так само, як і вимагання показати їх під час влаштуванні на роботу, отримання соціальних пільг, встановленні стаціонарного телефону тощо. Але чи вистачить у нас сил, нервів і наснаги щоразу звертатися до судових органів?
Медична допомога без прописки
Ну, добре вже з телефоном чи Інтернетом, зрештою можна скористатися стільниковими відповідниками. Але ж зі здоров’ям жартувати не варто. Зрештою, це справа не лише особиста, як навчало колись радянське гасло: «Здоров’я кожного – багатство всіх!» Важко не погодитися. Але уявіть собі, що ви – такий собі «зайда», котрого в гонитві за долею далеченько від «малої батьківщини» віднесло течією життя. А на новому місці магічний штамп здобути так і не вдалося. От приведе вас зле самопочуття у медичний заклад, а там люди в білому, замість диктованої присягою Гіппократа ласки й турботи, зустрічають запитанням: А прописка Ваша де?...
Начальник управління охорони здоров'я Львівської міської ради Володимир Зуб пояснив таку ситуацію суперечностями у законодавстві. Адже, з одного боку, в «Основах законодавства України про охорону здоров'я» стверджується, що хвора людина має право на медичне обслуговування і навіть право вільного вибору установи, а також вільного вибору лікаря. З іншого боку, є Бюджетний кодекс, який виділяє гроші для медичної установи з розрахунку приблизно 500 грн на кожного приписаного до цієї установи мешканця. З цієї суми формується заробітна платня для медиків, оплата енергоносії, обслуговування апаратури, закупівля препаратів тощо. Тобто, якщо людина зареєстрована у Трускавці чи в Турці, хоча мешкає у Львові, то гроші на цю людину держава перекаже до Трускавця чи Турки, а не до Львова.
Для наочності Володимир Зуб навів такий приклад: «До 4-ї міської поліклініки приписано 110 тисяч осіб. А фактично на території, яку обслуговує поліклініка, проживає 140-150 тисяч осіб, і всі вони хочуть отримувати тут медичне обслуговування. Але грошей на «зайвих» людей нам не додали. Гроші ті пішли в інші населені пункти. Тоді виникає запитання: чому платники податків Львова мають витрачати належні їм гроші на мешканців інших регіонів?»
Варто зауважити, що все сказане не може стосуватися невідкладної допомоги, тут будь-яка медустанова має надати допомогу, а вже потім запитувати про реєстрацію. До речі, Україна має угоди про надання невідкладної допомоги майже зі всіма колишніми республіками СРСР. Такі угоди існують також із багатьма іншими країнами, але лише щодо певних категорій громадян, приміром, студентів-іноземців, котрі тут навчаються, працівників дипломатичних місій тощо.
Та що ж усе-таки роботи тим «зайвим» людям, котрі мешкають у Львові без реєстрації? Адже, якщо мова йде про планове медичне обслуговування, лікарі мають усі підстави, щоб відмовити людині, котра не приписана до відповідного медичного закладу, і запропонувати їй пройти процедури за місцем реєстрації. Проте, за словами Володимира Зуба, і такі люди мають шанс на планове медичне обслуговування за місцем реального проживання. «De-facto ми йдемо людям назустріч і можемо взяти людей на обслуговування за заявою. Тобто людина може написати головному лікареві відповідну заяву. Головний лікар, приймаючи таку заяву, може запропонувати людині піти до каси й зробити благодійний внесок на розвиток закладу. Адже на те, щоб цей пацієнт отримав належне обслуговування, не передбачено бюджетних грошей ні на флюорографію, ні на ЕКГ, ні на реактиви, ні на рентген-плівку, ні на амортизацію обладнання, ні на роботу персоналу. Більшість людей погоджується зробити внесок. Хоча, навіть якщо не погоджуються, ми не відмовляємо їм у наданні медичного обслуговування», – запевнив головний медик Львова.
Зрештою не лікарі ж винні у вадах нашого законодавства. Чи, приміром, у тому, що досі Україна так ні на йоту й не просунулася шляхом впровадження страхової медицини, яка змогла б зняти всі ці недоречності з перекосами у фінансуванні.
Західний досвід
Від прогресивних українських парламентарів не раз лунали заклики у справі реєстрації громадян взяти на озброєння західний досвід. От і недавно схожі заяви злетіли з уст заступника голови адміністрації президента Ірини Акімової. Але з кого саме брати приклад?
У США, наприклад, всі громадяни мають номер соціального страхування (social security number). Саме за цим номером американці отримують медичне обслуговування, соціальну допомогу тощо. У більшості європейських країн для реєстрації за певною адресою варто лише особисто подати відповідну заяву до магістрату. Ще існує реєстрація за квитанціями оплати комунальних послуг, за місцем роботи, за водійськими посвідченнями тощо.
Що вибере для себе Україна? Поки що рано про це говорити. Зрештою, інститут прописки – це не всевладний монстр, а лише відображення самого способу життя суспільства. Можновладців влаштовує система прив’язки громадян до певного місця, а громадяни особливо не протестують, пристосовуються різними способами. Доки не виникне суспільна потреба змінити ситуацію, доти всі ми залишатимемося ганебно прописаними.