ZAXID.NET уже писав про те, як у Відні дискутують про Франка і євреїв. Оскільки ця історія уже відома, то це звільняє мене від потреби переповідати її ще раз. Тут хочу поділитися з Вами враженнями від конференції “Іван Франко і єврейське питання”, що відбулася тиждень тому, 24-25 жовтня, у Віденському університеті.
Про неї писали і говорили мало. Хоча на другий день конференції у коридорах Віденського університету навіть з'явилася знімальна група “Інтеру”. Виглядає, що це були єдині українські мас-медії, які нею зацікавилися.
Перш ніж перейти до розповіді, обмежуся загальною короткою ремаркою. Віденська історія може бути доброю ілюстрацією до правила, чим є новина: новина є не тоді, коли собака укусила людину – новина є тоді, коли людина укусила собаку. Подібно, для нас, українців, не є новиною, що Франко ставився з симпатією до євреїв. Новиною є те, що IKG звинуватила Франка в антисемітизмі, і на цих підставах вимагає зняти меморіальну таблицю, встановлену на його честь у Віденському університеті.
Історія
Одна з версій, котру можна прочитати в інтернетівських коментах, – питання про український антисемітизм підняли у Відні спеціально перед нарадою у Вільнюсі, щоб шахувати європейські амбіції України. Версія красива, але неправдива. Бо історія з Франком почалася не тепер, а три роки тому, коли ще ніхто не знав про Вільнюський саміт. Навряд чи будь-яка спецслужба, навіть ФСБ, могла би бути такою прозірливою, щоб планувати аж три роки наперед. У кожному разі, 12 жовтня 2010 року на адресу декана філологічно-культурологічного факультету проф. Сюзанни Вайґелін-Швідрцік прийшов лист від IKG з вимогою зняти меморіальну дошку Франкові. У листі Франка звинувачували в тому, що вже більше 130 років (!) своїми творами він створює сприятливе середовище для виникнення українського націоналізму. Зокрема, на Франковому антисемітизмі були виховані українські націоналісти Роман Шухевич та Степан Бандера, котрі під час Другої світової війни створили загони винищення (Vernichtungsbrigaden) євреїв “Nachtigall” і “Galizien” (коротко передаю зміст цього листа на підставі копії, яку мені передали перед конференцією).
На доказ Франкової вини у листі подано 21 цитату з його творів, а також факти з його життя, котрі доводять його антисемітизм. Початок одної з цих цитат – “Жиди п’явки, шахраї,.. ще прийде до того часу, коли найменша іскра, і вибухне вогонь, і жиди – винні й невинні – будуть відповідати за всі ті гріхи, які вони сповнили...” – послужив заголовком (“Juden Blutsauger”) згаданої статті у “Profil”. Лист з цитатами підписав генеральний секретар ізраєлітської громади Раймунд Фастенбауер. Але його справжнім автором є Еміль Лянґерманн. Про нього пишуть як про вихідця з Одеси, який виїхав до Відня 1970 року за квотою австрійського канцлера Бруно Крайського для “російських євреїв”. Мені ж розказували, що він – родом із Закарпаття. На користь цього, зокрема, свідчить факт, що він говорить доброю українською мовою (я мав нагоду у цьому пересвідчитися сам). Навряд чи українську мову можна було би так добре вивчити в Одесі.
Зрештою, деталі біографії Лянґерманна є другорядними. Важливими є звинувачення в антисемітизмі. У німецькомовному світі таке звинувачення є дуже серйозним. Тому Віденський університет не міг пропустити його повз увагу. Спершу відповідь на лист ізраєлітської громади написав проф. Стефан Сімонек — автор першокласного дослідження «Франко і “Молода Муза”». Його експертна оцінка доводила безпідставність звинувачень Франка в антисемітизмі. Це, однак, не помогло. Від 2011 року були дві невдалі спроби зорганізувати конференцію на тему “Франко і єврейське питання”. Лише коли справу перейняв у свої руки професор Алоїз Вольдан – знавець української літератури і літератури про Галичину – справа зрушила з мертвої точки.
Конференція
У конференції взяло участь 10 науковців: чотири з України, три з Австрії і по одному з Польщі, США й Ізраїлю (з Ізраїлю мало бути два, але в останню хвилину відмовився приїхати проф. Вістріх, через стан здоров'я). Поділ на національність, звісно, є умовним: єдиним американським професором був Григорій Грабович, а польським – колишній дрогобиччанин Роман Мних, мабуть, найкращий знавець теми “Франко і євреї”. Однак на багатонаціональному складі конференції варто наголосити: вона була зорганізована так, щоб ніхто не мав права оскаржувати організаторів в упередженості.
Що більше: IKG запропонували виставити своїх доповідачів. Вона, однак, з цього не скористалася. Свою участь вона обмежила до самого Лянґерманна та двох інших осіб, які себе не представили і просиділи мовчки майже до завершення конференції. Натомість перед конференцією на сайті громади з’явилася заява про те, що IKG вважає цю конференцію зайвою, оскільки справа вирішена – “твори (Франка) говорять самі за себе”. Окремо підкреслювалося, що «абсурдним і неприпустимим (untragbar) є запрошення українських професорів, котрі брали участь у марші українських правих радикалів та доводили, що Франко був “проґресивним антисемітом”». Останній камінь був у мій город: ніхто, крім мене, не пише про Франка як “проґресивного антисеміта” (див. мою книжку “Пророк у своїй батьківщині”). Хто, однак, з нас брав участь у “праворадикальних маршах” – Тамара Гундарова, Михайло Гнатюк чи я – ми так між собою і не з’ясували. Принаймні, я твердо знаю, що не брав. Інакше б “Свобода” ставилася до мене інакше. Зрештою виявилося, що мова, напевно, йшла про Михайла Гнатюка. Він хоча й не брав участі у маршах, але IKG має фотографії з його виступу в Українському Вільному Університеті у Мюнхені та рідному селі Дмитра Павличка. Але який стосунок УВУ та Дмитро Павличко мають до “правого радикалізму”, ніхто нам посутньо роз'яснити нам не зміг.
На щастя, конференція не опустилася до рівня розбору інсинуацій. Вона була предметною, часом навіть нудною (як і належить у таких випадках) дискусією довкола творів і біографії Франка. Тон їй задав проф. Вольф Московіч з Єврейського університету з Єрусалиму. Він взяв слово на самому початку. Проф. Московіч зразу попередив, що виступатиме як єврей, який пережив війну і довгі роки жив в Україні. Тому про антисемітизм та єврейсько-українські стосунки він знає з першої руки. Він дуже шкодує, що серед учасників цієї конференції немає його знайомого, львівського професора Якова Хоніґсмана, котрий помер кілька років тому. Але певен, що якби той був тут, він би згодився: лист IKG Відня є скандалом, що межує з божевіллям (Московіч говорив по-англійськи і вжив слово “follies”). Немає іншого українського діяча й мислителя, який би так багато і позитивно не писав про євреїв, як Франко, і котрий би так сильно стремів до єврейсько-українського зближення. Московіч закликав авторів цього листа подумати про політичний аспект: «Ми, євреї, не маємо багато друзів у світі. У час, коли наша держава залишається у небезпеці, в Україні ми маємо загалом прихильне до нас суспільство. Чому ми маємо псувати ці відносини? Чому? Я не розумію».
Після виступу Московіча всі промовці, не змовляючись, били в одну точку: звинувачення Франка в антисемітизмі побудовані на перекрученнях і незнанні, а незнання не може служити аргументом. Знаком доброї якості цих виступів було, серед іншого, те, що більшість із них не опускалася до агіографії Франка, тобто творення з нього образу такого собі світського святого чи позачасового генія. Вони просто були предметними й аналітичними.
Мій виступ
Коли йдеться про мій виступ, то я, на жаль, не мав сказати чого нового. Все, що я думав на цю тему, я написав і надрукував кілька років тому, до того ж, різними мовами. Я їхав на цю конференцію з надією, що IKG справді знайшла щось таке у творчості Франка, чого ми, франкознавці, досі не знали. Франкова спадщина становить 5 тис. публікованих творів і кілька тисяч рукописних матеріалів. Тому жоден франкознавець, поклавши руку на серце, не може заявити, що знає всього Франка. Завжди є надія, що хтось знайде щось сенсаційне або зовсім невідоме. На добре чи на зле, Лянґерманн цієї надії не справдив. Його цитати є вирваними з контексту добре знаними фразами. У більшості випадків — як-от у бориславському циклі, найбільш цитованому у листі Лянґерманна – вони належать не самому Франку, а його героям. Тобто Франко пише те, як думали і що говорили українські селяни чи бориславські селяни про євреїв. Коли ж Франко говорить своїм голосом, тон його висловлювань дуже прихильний і сповнений симпатії. Серед своїх сучасників, особливо серед українців, Франко мав образ не антисеміта, а філосеміта. Доказом цього, серед іншого, є чутка, котру поширювали про нього, що він – син єврея, і його справжнє прізвище – Франкель, а змінив він це прізвище і вихрестився лише заради того, щоб одружитися з християнкою.
Звинувачення Франка в антисемітизмі не нові: їх регулярно повторюють щонайменше з середини 1880-х років. З ними є одна проблема: вони добачають Франковий антисемітизм у текстах, де їх нема – натомість не бачать тих, котрі справді можна розглядати як антисемітські. Характерно, Лянґерманн й IKG їх теж не знають. Походять вони не з Франкового націоналістичного, а соціалістичного періоду: вони є гріхами соціалістичної молоді. Коли пізніше, на межі ХІХ і ХХ ст., Франко перейшов еволюцію від соціалізму до націоналізму, ці поодинокі антисемітські нотки у нього зникають взагалі.
Тому я трактую їх як вияв “проґресивного антисемітизму”. Прикметник “ проґресивний” тут не означає щось доконче добре, як закидає мені Лянґерманн: мовляв, я хочу релятивізувати або навіть реабілітувати антисемітизм. Насправді, “ проґресивний” тут вжито суто в технічному значенні, на означення того антисемітизму, яким грішили ліві (“проґресивні”) діячі. Кажучи простіше, цей тип антисемітизму був ближчим до Маркса (теж знаного з антисемітських творів), аніж Гітлера. Проводити зв’язок між одним і другим (мовляв, перший привів до другого) є некоректно і неісторично.
У своїй доповіді я наполягав на тому, що, словами класика, минуле — це чужа країна, і там діють інші правила. Хто хоче його розуміти, повинен передусім вчитися його мови — тобто розуміти певні терміни й дискусії у тогочасному, а не сучасному контексті. Той, хто займається ХІХ ст., знає, що у випадку багатьох відомих тоді осіб взаємно суперечливі “-ізми” могли легко вміщатися в одній голові, і ця дивна суміш не витворювала почуття внутрішнього дискомфорту. Це було особливо характерно для Франка. Він, можна сказати, страждав від роздвоєння особистості — про що теж не раз і не два говорили його сучасники. Він міг водночас бути пропольским й антипольським, підтримувати жіночий рух і злословити про інтелектуальні здібності жінок, а навіть писати тексти, які можна трактувати як вияв расової ненависті до українців (згадайте його “Дещо про самого себе”). Тому при бажанні можна досить легко вирвавши цитату з контексту, сконструювати образ Франка не лише як антисеміта чи полонофоба, але навіть українофоба чи гомофоба (я не сказав це на конференції, однак уявив собі, як Femen пише листи до Януковича зняти усі пам’ятники Франкові в Україні як відомому жінконенависнику!).
Я також показував, що Франко був не один таким. Я порівнював його погляди з трьома іншими його сучасниками і знайомими – Емілією Ожешковою, Томашем Масариком та Віктором Адлером – й показав, що сліди антисемітизму можна знайти у кожної чи кожного з них, хоча відомі усі, власне, з великої симпатії до євреїв. Що більше: швейцарський історик Гайко Гауман, мабуть, найкращий знавець історії східноєвропейських євреїв, вважає, що у ХІХ ст. це було універсальним явищем. Тому важливо не те, чи якийсь діяч був антисемітом, а те, що він з тим антисемітизмом робив. Перетворював на послідовну політичну програму і на тому робив собі кар'єру (як-от горезвісний віденський бурґомістр Карл Люеґер, пам’ятник якому досі стоїть у центрі Відня)? Чи, навпаки, поборював його у собі і серед своїх сучасників — як це робили Франко, Ожешкова і Масарик (характерно, що два свої антисемітські твори” молодий Франко так і не підписав, тобто випустив їх анонімно).
Коли ми звинувачуємо когось із діячів ХІХ ст., пише Гауман, то ці звинувачення часто говорять не так про них, як про нас — наскільки ми розуміємо минуле, заради чого ми це робимо і т.д. Вся вартість “ініціативи” IKG – підсумовував я – полягає хіба у тому, що вона спровокувала проведення першокласної конференції про Франка у Відні. За це їй можна і подякувати (до речі, ZIK в інформації про мій виступ процитував тільки мою подяку, однак не зрозумів чи не пояснив, що моя подяка була іронією).
Поконференційний посмак
Представники Ізраелітської громади всю конференцію просиділи у задніх рядах і відмовчувалися. Лянґерманн оживився тільки під час мого виступу й виступу Михайла Гнатюка. У моєму випадку він пробував шукати суперечності між тим, що я говорив на конференції, і тим, що писав перед тим. Він навіть показав одну з моїх статей, розмальовану різнобарвними фломастерами – з чого я міг переконатися, що він читав дуже прискіпливо. Його арґументи, однак, були неясними і малозрозумілими, боюся, навіть йому самому. Відповідати на них було аж якось ніяково: враження таке, що тебе провокують на якусь дитячу гру, в котрій на нерозумні питання треба давати розумні відповіді, і при цьому не розсміятися.
Не дочекавшись кінця конференції, на середині останньої доповіді Лянґерманн з іншими представниками ізраелістської громади вийшов з залу. Мабуть, на той час вони уже відчували, чим завершиться дискусія. Підсумувала її теперішній віце-ректор та колишній декан – та сама проф. Вайґелін-Швідрцік, на адресу якої прийшов славнозвісний лист три роки тому. Вона подякувала усім доповідачам за доповіді, учасникам і гостям — за участь, усім разом — за добрий рівень дискусій, котрий переконав її, що Франко не був антисемітом.
Обговорюючи ввечері конференцію, нам, її учасникам, здавалося, що ми здобули перемогу, і Франкове ім'я очищене. Я, однак, нагадав своїм колегам правило Мерфі: “якщо Вам здається, що все добре, значить, Ви дуже сильно чогось не помічаєте”. Попри те, я повернувся до Львова у доброму настрої і з переконанням, що справу закрито. Якби ж то. Уже після повернення Алоїз Вольдан переслав ще три нові, уже поконференційні віденські публікації, які солідаризуються з IKG.
Одна справа – провадити наукові дискусії, інша – перемагати з науковими аргументами у дискусіях публічних. Колективне мислення вагітне помилками: що колективніше ми мислимо, то далі нам до істини. Тому у публічних дискусіях нерідко виграє той, хто голосніше крикне і зрезонує з суспільними настроями. У німецькомовному просторі звинувачення в антисемітизмі резонують, і то дуже сильно. Вони подібні до вибуху атомної бомби: як тільки раз вони прозвучали, вся інша, навіть найбільш софістикована інтелектуальна зброя втрачає значення. Тому тяжко передбачити, яке буде рішення Віденського університету і скільки воно забере часу.
На цьому тлі варто особливо відзначити мужність наших віденських колег, організаторів конференції. Не знаю, чи уявляє собі український читач, що у Віденському університеті працюють аж чотири професори, які тою чи іншою мірою займаються Україною. Кожен з них знає українську мову, а двоє, Алоїз Вольдан і Міхаель Мозер, розмовляють нею абсолютно вільно. Уже який рік вони провадять у своєму університеті докторську програму про австрійську Галичину, де навчаються кілька десятків українців й не українців.
На тлі досягнення віденських колег виразно видно недотягнення наших українських гуманітаріїв. Чотири професори Віденського університету володіють українською. Скільки професорів чи доцентів Львівського університету, які займаються Галичиною, розмовляють або бодай читають німецькою – мовою, котрою бездоганно володів їх патрон, Іван Франко? Де є звернення до Віденського університету від славної професури нашого університету, яка за інших обставин не лінується радити, як правильно писати чи думати про Франка? Де є позиція Української Академії Наук у Києві, українського консуляту у Відні і т.д.?
Відсутність таких реакцій засвідчує, на мою думку, одне: неспроможність української науки та українського публічного життя взагалі дати собі раду з нашим власним антисемітизмом. Не вірите – зробіть невеликий тест. Наберіть на ґуґлі “Франко про єврейське питання”, і в числі перших п’яти результатів знайдете цитату:
Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів, лібералів та демократів, то за спиною кожної з них я побачив хитрий писок жида.
Ця цитата в Інтернеті зустрічається близько 5 тис. раз. Її можна зустріти у дискусіях на сайтах “Української правди”, “Свободи” “Поклику нації” тощо, а останньо – у дискусіях навколо Франка на ZAXID.NET. Поширюють її люди, що ховаються під характерними ніками “Бандерівка”, “Нечай”, “Салоїд” і т.п.
Проблема в тому, що ця цитата є видуманою від початку до кінця. Не виключено, що її закинули у публічний простір спецслужби, бо вона “дебютувала” у переддень і під час Помаранчевої революції.
А тепер скажіть мені: скільки українських науковців загалом, а франкознавців зокрема, виступили з публічним протестом проти поширення цієї цитати? Чи не тому вони мовчать, що рівень нетерпимості до антисемітизму дуже низький?
Франка легко захищати від антисемітизму. Своєю творчістю і своєю публічною поставою він це зробив сам краще за будь-кого з нас. Пора, нарешті, і нам навчитися захищатися від нашого антисемітизму. І не переводити стрілку дискусій на те, що він, мовляв, перебільшений чи видуманий. Або ж надіятися, що кожного разу нам доля даватиме такого легкого супротивника, як Лянґерманн.