Інститут національної пам'яті має нового директора, історика-комуніста Валерія Солдатенка. Назначення, скажемо чесно, не найгірше: як історик він є класом вище за Войтовича і Табачника, як комуніст він ближчий до націонал-комуністів Бориса Олійника та Винниченка, аніж до Симоненка з його Леніним як «найбільшим українцем».
«Не найгірше» не означає, однак, просто «добре». У своєму першому публічному інтерв’ю Солдатенко заявляє, що український голод не був штучним, а став радше результатом помилок і прорахунків радянського уряду. У цьому його переконало читання офіційних документів, і на цім він стоїть і буде стояти.
На чому стоїть Солдатенко (а також сидить, лежить, обідає і т.д.) є його особистою справою. Кожен має право на свої, навіть дивні, погляди. Інша справа, однак, коли заходить про ремесло історика. Тут є свої правила поведінки, які не можна перехитрити.
Перше і головне правило: добрі історики легко й охоче признаються до своїх помилок -- погані вдають, що вони вільні від обмежень й упереджень (Норман Дейвіс). Прочитайте під оглядом інтерв’ю Солдатенка, і вирішіть самі, добрий чи поганий він історик.
Друге і важливіше правило: з одного й того самого кола джерел можна робити різні висновки. І якщо котрийсь історик переконує Вас, що з прочитаних документів він міг зробити лише один висновок, і що цей висновок є єдино правильний, то перехрестіть його (історика, а не висновок, звісно) і лишіть його з Богом: він – блаженний, бо не знає що говорить.
Проілюструю це правило на прикладі українського голоду. Серед матеріалів, які з’явилися останнім часом, найрозумнішою, на мій погляд, є узагальнююча стаття Андреа Ґраціозі. Ця стаття навіть перекладена українською мовою і повністю її можна прочитати тут: – але допускаю, що Солдатенко її не читав, або як читав, то дуже неуважно.
Коротко про Ґраціозі: як і Солдатенко тепер, він теж колись, у був національним (італійським) комуністом. У молодості він ледь не став членом червоних терористичних бригад (розповідаю цю історію з його уст – сам він оповідав її з великим гумором). На щастя, він вчасно зупинився, і замість цього почав робити академічну кар’єру. Як колишній лівак, Ґраціозі, однак, зберігав «м’яке місце» до радянського (але не сталінського!) комунізму. А тому захотів написати біографію Георгія П’ятакова, котрий, серед іншого, керував вугільною промисловістю Донбасу (1920-1923) й виступав за прискорену індустріалізацію України. Чим більше Ґраціозі займався П’ятаковим, тим більш переконувався, що мимо нього проходить інша, важливіша тема, ключова для зрозуміння еволюції самого радянського комунізму – а власне стосунки радянської влади й селянства. Звідси він перейшов до витоків цих стосунків – періоду революції і громадянської війни, а потім якийсь час зосередився на голоді. Зараз Ґраціозі – безсумнівний лідер й визнаний авторитет у вивченні голоду 1932-1933 рр., разом з росіянами Даниловим та Хлевнюком, українцями Шаповалом і Кульчицьким, американцями Мартіном та ін. (Солдатенка у цьому списку немає).
А тепер подам коротко тези Ґраціозі. Перш за все, він закликає не робити однозначних висновків щодо голоду: чи голод був всерадянським чи українським, геноцидом чи не геноцидом? Читання документів – на відміну від Солдатенка – укріпило його у думці, що відповіді за схемою «або/або» тут неможливі. Бо насправді, коли говоримо про голод 1931-1933 р., маємо справу не з одним, а з ДВОМА голодами – загально радянський 1931-1933 рр. (в котрому найбільше постраждали не українці і не росіяни, а казахи), та специфічно українсько-кубанський 1932-1933 р. Сплутати обидва голоди дуже легко, тому що вони збіглися в часі і другий накладався на перший. Але їх не можна ототожнювати, як не можна ототожнювати, скажімо, німецькі репресії взагалі з винищенням євреїв, циган чи радянських військовополонених.
Перший голод дійсно був «природним» - наскільки природними можна вважати рішення Кремля 1928-1929 рр. про масову колективізацію села. У кожному разі, він був результатом прорахунків уряду та небажанням селян здавати зерно, масовим знищенням скота, неготовністю новоспечених колгоспів до будь-якого господарювання і т.д. У певний момент цього голоду, влітку 1932 р., Сталін вирішив «творчо» скористатися ситуацією для покарання селянства за його опір колективізації. А як показують звіти ОДПУ, цей опір був найсильнішим у неросійських районах, у першу чергу - на українських землях. У серпні 1932 р. Сталін писав Кагановичу, що Україна є «головною проблемою», оскільки вся влада там переповнена українськими націоналістами і польськими шпигунами – і якщо нічого не зробити зараз, існує реальна небезпека «втратити Україну», яка натомість має бути перетворена на більшовицьку фортецю.
Фактично, влітку-восени 1933 р. Сталін оголосив голодну війну селянству: до весни 1933 року найбільш бунтівливим районам мало бути відмовлено у будь-якій продовольчій допомозі. На Україну і Кубань були накладені додаткові штрафи: у селян вилучали не тільки зерно, але й м'ясо й картоплю, з місцевих крамниць було забрано все, навіть промислові товари, а на довершення у селян конфіскували будь-які сімейні запаси взагалі. Якби не ця «додаткова увага» Сталіна до України, число жертв тут було би набагато меншим (для порівняння: смертність у сільській місцевості в Україні за 1926-1933 була втричі вищою, аніж по всій Російській Федерації (до якої тоді входили Казахстан і Північний Кавказ)) – і напевно, не перевищив би рівень смертності від голоду 1921-1922 років.
Треба виразно підкреслити: смертність в Україні залежала від місця проживання (місто чи село), а не від національності. Тому від голоду в Україні помирали не тільки українці, але й місцеві сільські німці, євреї та ін. Але оскільки для українців українські землі були головною територією їх проживання, до того ж абсолютна більшість українського населення жила на селі, то голод неминуче набрав виразно українських рис.
Чи можна говорити за таких обставин про голод як геноцид? Очевидно що ні, якщо брати до уваги лише перший (всерадянський) голод. А також «ні», якщо під геноцидом вважати свідоме бажання Сталіна знищити усіх українців (як в це вірять більшість наших національних демократів включно з Ющенком). Але голод таки був геноцидом, якщо під останнім розуміти не лише «убивство представників спільноти та завдання їм серйозної фізичної чи розумової шкоди», але й «навмисне створення представникам спільноти таких умов життя, що мають на меті повне чи часткове фізичне винищення» (див. означення геноциду ООН з 1948 р.).
Стільки Ґраціозі. Від себе додам: у таких випадках як голод чи Голокост, рішення приймалося не лише на основі «твердих фактів», у конкретному випадку – звітів ОДПУ. Свою роль відігравав і м’який фактор, тобто пам'ять. Не забуваймо, що 1932-1933 р. – це всього як п'ятнадцять років після революції і громадянської війни 1917-1920. У пам'яті Сталіна ще були свіжими згадки про воєнні поразки більшовизму в Україні та Північному Кавказі. Хоча би тому, що він сам керував військами на цих територіях, і на нього безпосередньо падала відповідальність за воєнну ганьбу. Наскільки Троцький, його вічний противник, був успішним як головнокомандуючий у центрі, настільки Сталін був провальним на окраїнах. Окраїни були травмою і раною для Сталіна. Оскільки він сам був «людиною з окраїн», він добре знав і розумів, наскільки велика там тяга до індивідуалізму та непокори. А тому в його розумінні, окраїни вимагали «додаткової уваги» й додаткових зусиль – ілюстрацією чого є історія українського голоду.
Вертаючи до Солдатенка й національної пам’яті: і як історик, і як націонал-комуніст, він би мав знати і розуміти, що окраїни завжди мали іншу історію та іншу пам'ять, аніж центр. Спроба анулювати цю «іншість» – даремна справа. Це не вдалося Радянському Союзу, котрий мав набагато більші ресурси й страшніший апарат примусу, аніж теперішня українська влада – і це навряд чи вдасться владі Януковича з її новими призначеннями.