Свобода має бути структурованою – а захист цих структур має бути в інтересах тих осіб і груп, які мають вплив на поведінку всього суспільства. Якщо цього немає, нема чому дивуватися, чому українські ректори і далі беруть владу «під козирок» - або, як вчора сказала депутатка від комуністів, «одноголосно підтримують новообраного міністра».
«Для об’єднання України потрібні всього три речі. Ухвалювати правові закони і свято їх дотримуватися. Будувати не тільки елітне житло, а й дороги, заводи та пароплави. А також раз і назавжди запам’ятати, що не можна довго і вперто вважати одну частину країни гіршою за іншу, одну частину громадян — п’ятою колоною, а другу — фашистами. Не можна безкарно калічити іншу мову, не можна влаштовувати війну пам’ятників і героїв, не можна з’ясовувати, чия церква краща. Не можна. Інакше прийде Віктор Федорович».
(З інтерв’ю Людмили Шангіної, директора соціальних програм Центру Разумкова, напередодні другого туру президентських виборів «Дзеркало тижня», 15 лютого 2010 року).
Справу Табачника вже назвали пробним каменем української опозиції. Вчорашнє (30 березня) голосування у Верховній Раді у цій справі показує, що опозиція слабка і роз’єднана. Відповідно, уряд Януковича може продовжувати свою політику реваншу. І поки що не видно межі, перед якою він міг би зупинитися.
У цій справі показовою для мене є одна річ: жодний київський ані львівський ректор не підтримав звернення Києво-Могилянської академії та Українського Католицького Університету. Щобільше: декотрі з них навіть першими поспішили засвідчити свою лояльність до нового міністра освіти. Не думаю, що всі вони робили це зі своїх власних переконань. Хоча й припускаю, що для багатьох із них обмеження тестової системи – яку декларує Табачник – є тим, про що вони мріяли, тільки що не мали мужності вголос за попередньої влади зізнатися. Головною причиною мовчанки тоді, як і тепер, є страх втратити свою посаду, що конвертується у гроші та певні впливи, але лише після того, як на неї призначив міністр.
Не беруся їх осуджувати. Страх пов'язаний з інстинктом самозбереження. Скасувати цей інстинкт означало б заперечити людську природу. Важливим є не тільки переборення особистого страху – важливим є витворення таких умов, коли висловлення своєї думки перестає бути заняттям одних тільки святих і героїв.
Для зрозуміння цих умов варто подивитися на карту розповсюдження європейських університетів перед 17 сторіччям. Усі вони без винятку, зосереджені у католицькій Європі. Найсхідніший із них, краківська Яґелонка, був уже майже на кордоні з православним світом, але все ж таки був поза ним. Перші європейські університети виникли як ремісничі цехи, які вчили вкрай потрібних, як на умови католицької Європи, ремесел – теології та юриспруденції. Як і кожне ремесло, обидва приносили прибутки. А це означало, що поза університетом завжди був хтось – король чи місцевий феодал – хто хотів з цих прибутків користати. Однак як тільки університети зазнавали надто сильного утиску, вони знімалися з місця і переходили туди, де було більше свободи. Благо, що у них завжди залишалося поле для маневру: католицька Європа була політично сильно поділена, а тому завжди було між ким і ким вибирати.
Попри існування дрібних поділів, був ще один великий – між церковною (папою) і світською (імператором) владою. У цьому великому протистоянні не було остаточного переможця, і світська влада час до часу мусіла поступатися церковній. Символічно це найкраще видно на прикладі походу до Каносси, коли імператор Генрих ІV, у волосяниці і з мотузкою на шиї, пішов просити прощення у папи Григорія VІІ. У жодній іншій політичній традиції – Візантійської, Османської чи Російської імперії – такий покаянний акт верховного правителя був неможливим або межував з абсурдом.
Університетська автономія, як і самоуправління міст та цехів, виросли власне з протистояння світської і церковної влади. Університети на схід від Яґелонки цієї традиції не знали. Тут вони виростали з потреби другої, Східної Європи, догнати і перегнати першу, Західну. І то переважно не з низу, а з наказів імператорів, котрі потребували освічених бюрократів й інженерів. Тому університетською автономією тут не пахло. Університетські ректори були державними службовцями, а кодекс поведінки університетських викладачів найкраще передавало т.зв. правило «ленінградських професорів»: «Не думай, а якщо думаєш – то не говори і не пиши, а якщо написав – не признавайся».
Україна постала як суміш двох світів, католицького і православного. А тому ніколи не було до кінця зрозуміло, в який бік вона піде. Пару тижнів після Помаранчевої революції ректори трьох найбільш революційних університетів – Києво-Могилянської Академії, Українського Католицького та Львівського національного університету – створили консорціум заради впровадження в Україні університетської автономії. Потім до цього консорціуму ввійшло ще кілька університетів, включно з університетами зі Східної України. Ідею представили Вікторові Ющенку – і той урочисто поклявся, що підпише законопроект про університетську автономію, як тільки той ляже йому на стіл. Що було далі, не важко здогадатися: законопроект то лягав, то не лягав, а вкінці його переписали до такої міри, що з самої первісної ідеї мало що залишилося.
Свобода має бути структурованою, а захист цих структур має бути в інтересах тих осіб і груп, які мають вплив на поведінку всього суспільства. Якщо цього немає, годі дивуватися, чому українські ректори і далі беруть владу «під козирок» - або, як вчора сказала депутатка від комуністів, «одноголосно підтримують новообраного міністра». А цей міністр та його безпосередній шеф «університетську автономію» вживають лише у двох значеннях: першою є автономія університетів визначати екзамен чи співбесіду при вступних іспитах, друга – це «автономія» українських університетів від Болонського освітнього процесу. Неважко добачити, про що їм власне йдеться: позбавити ідею університетської автономії її первісного, політичного змісту. А тим самим відтяти Україну від тої політичної традиції, де влада держави постійно і систематично обмежується заради самоврядних інституцій – таких, як університети.
Мій головний докір й головна критика стосуються опозиції. Вона зосереджується на критиці Табачника як «русифікатора», який ображає національну гідність – вона однак переочує глибші структурні речі. Як уже понад сто років твердить українська ліберальна історіографія, головна різниця між Україною і Росією полягає не в мові чи у культурі, а в різних політичних традиціях. Ця різниця випливає з того простого історичного факту що значна частина, якщо не більшість сучасних українських земель, як на Заході, так і на Сході, перебувала поза Російською імперією аж до кінця ХУІІІ ст. А тому тут могли укластися інші візерунки стосунків між владою і суспільством.
Шкода, яку завдав Віктор Ющенко, полягає у зведенні української справи до питань мови і культури. Або, іншими словами, до вузької мовно-етнографічної та моноетнічної перспективи. Він, хто обіцяв стати президентом всієї України, закінчив як президент одної тільки Галичини. А Галичина, як показують недавні опитування, готова масово виступати лише за Бандеру та українську мову – переочуючи, подібно до Ющенка та української опозиції, інші важливі речі.
Щоб якось зупинити реванш партії регіонів, опозиція перш за все повинна передумати, що вона має захищати і проти чого має боротися. Зрозуміло, що це передумування забере довший час. Але починати треба вже. Бо інакше, якщо коли-небудь вона й прийде знову до влади, ризикує повторити ті самі помилки, які зробила по Помаранчевій революції.