Черговий конфлікт на ґрунті трактування історичних подій виник між Польщею та Німеччиною після трансляції на каналі ZDF стрічки-трилогії режисера Ніко Гофмана «Наші матері, наші батьки» («Unsere Mütter, unsere Väter»). Фільм оповідає історію п’ятьох 20-річних друзів-німців на тлі кривавих подій Другої світової війни.
Ще на передодні прем’єри стрічку презентували як епохальну подію на німецькому телебаченні. Хоча після показу трилогії вона викликала неоднозначне ставлення в німецькому суспільстві, спровокувавши дискусію: чи справді німецькі вояки були такими брутальними? Однак в Німеччині полеміка була не надміру пристрасною, німці вже звикли ковтати весь гіркий негатив подій 70-літньої давнини.
Проблеми історичної інтерпретації
Поляки аж ніяк не звикли, щоб їхніх батьків і дідів показували в непривабливому світлі. Тому вони так болісно зреагували на зображення у стрічці вояків Армії Крайової, відмінне від прийнятих у Польщі стандартів. У кількох сценах польських партизанів репрезентовано закоренілими антисемітами, котрі запросто можуть сказати: «Жидів ми топимо, мов кошенят», «Жиди такі самі паршиві, як комуністи чи росіяни» тощо.
У фільмі подано історію єврея Віктора, котрий, утікши з концтабору, пристає до загону АК. Але щойно партизани дізнаються про етнічне походження свого нового бойового побратима, йому доводиться полишати загін. «Ти був добрим вояком, але оскільки виявилося, що ти є євреєм, нічого не можу для тебе зробити», – каже йому на прощання командир загону. Але, ніби спокутуючи вину, все ж дарує йому пістолет з набоями й бажає пережити війну.
Таких сцен чимало у фільмі, тому обурення поляків легко було спрогнозувати. Олії у вогонь долила ще й присвячена стрічці стаття у бульварній німецькій газеті Bild. Один з розділів статті називається «Чи справді польські партизани були такими антисемітами?». І автор дає таку відповідь:
Партизани у фільмі презентовані учасниками так званої Армії Крайової, яка боролася за незалежну Польщу. АК, підрозділи якої функціонували як партизанські загони, складалася з польських націоналістів. Антисемітизм у їхніх лавах був надзвичайно поширеним. Загалом у Східній Європі антисемітизм був доволі поширеним, що полегшувало нацистам справу винищення європейських євреїв.
Реакція Польщі розпочалася з відкритого листа речника посольства РП у Берліні Яцека Бєґаля:
У розділі "Чи польські партизани дійсно були такими антисемітами? " Ви натякаєте на те, що вояки Армії Крайової мали сильне антисемітське налаштування. Казати таке – надзвичайно спрощувати реальну картину. Треба звернути увагу на те, що з польського боку вже 1942 року було докладено зусиль (у цьому контексті варто згадати хоча б діяльність Яна Карскі – посланця польського уряду в екзилі), щоб розповісти світові про систематичні вбивства євреїв, які здійснювали нацисти в окупованій Польщі. Армія Крайова ніколи не брала участі у ліквідації єврейського населення. Навпаки, існує багато прикладів, коли польські євреї воювали в лавах АК. Твердження, що східноєвропейський антисемітизм полегшив нацистам справу винищення європейських євреїв, є хибним. Потужний рух опору на окупованих територіях Польщі під час Другої світової війни можна радше охарактеризувати як широку підтримку єврейського населення. Почесне звання «Праведники народів світу» отримали 6339 поляків зі загалом 24356 лауреатів з усього світу, тобто приблизно чверть.
Далі своє обурення висловив керівник Telewizji Polskiej Юліуш Браун. Він заявив, що зображення поляків у фільмі не має нічого спільного з історичною правдою. Пан Браун закликав засудити фільм. Звертаючись до німецького каналу, він зазначає: «Ви подаєте польську частину історії надто спрощено. Це не личить такому поважному каналу, як ZDF».
Свій голос у дискусії підняли й польські газети. Так, бульварна Super Express вийшла зі статтею-реакцією під гучним заголовком «Німці, Голокост – це ваших рук справа!». Як подає газета: «Німці по війні дуже хитро собі “винайшли” нацистів. Провина за події 1939-1945 років постійно спихається на якихось ледь не міфічних нацистів, щоб очистити сумління цілого народу». Розвиваючи цю думку, газета Do rzeczy ставить риторичне запитання: може нацисти були з Марса, а німці – з Венери?
Консервативна газета Rzeczpospolita, вступаючи дискусію, висловлюється значно стриманіше: «В АК, як і загалом у суспільстві, були антисеміти, але наш закид полягає в тому, що фільм подає цей аспект як усю історичну правду».
Представники ZDF вже встигли перепросити у поляків і заявити, що не мали ні найменшого наміру нікого образити, не прагнули релятивізувати історію, а тим більше перекинути відповідальність за Голокост на Польщу. А історичний консультант фільму професор Юліус Шьопс зазначив, що всі сцени, які стосуються польських партизанів, опираються на відповідні документи.
«Страх» перед «Сусідами»
На цьому дискусію можна було б закрити, а сторонам – потиснути руки. Та все ж «осад залишається», а з ним і запитання: наскільки поширеним у часи війни був антисемітизм у польському суспільстві загалом й у лавах польської партизанки зокрема? Думки з цього приводу існують найрізноманітніші: від заяв, що не було жодної ксенофобії, а була лише боротьба за виживання – до одіозного твердження прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Шаміра, мовляв поляки всмоктують ненависть до євреїв з молоком матері.
Істина, звісно, лежить десь посередині. Її пошуку присвятив кілька десятиліть американський історик родом з Польщі Ян Томаш Ґрос. Це саме з його легкої руки світ дізнався страшну правду про Єдвабне. У книзі «Сусіди» історик описав, як у липні 1941 року поляки загнали у сарай на околиці містечка своїх сусідів-євреїв і там спалили їх живцем.
Чи можна це списати на війну, німецьку окупацію? До певної міри. Але вже ніяк не спишеш на ці обставини події, описані у ще одній книзі Гроса – «Страх. Антисемітизм в Польщі після Аушвіца». Це вже повоєнна історія, повоєнний антисемітизм, повоєнні погроми в польських містах.
«Він заслуговує на покарання шпіцрутенами», – написав один польський журналіст у своїй реакції на книжку «Страх». «Вампіром історіографії» нарекли Ґроса польські колеги за те, що він «спаплюжив національну честь». Зрозуміло, що не менше проклять лунало й на адресу його «Сусідів».
Отже «Страх» розповідає про вияви антисемітизму в Польщі вже по завершенні Другої світової війни. Про погроми 1945-1946 років в Кракові, Кєльце, Тарнові. Ще одна його книга «Золоті жнива» розповідає про те, як поляки з жадібністю полювали за «єврейським золотом», шукали його у попелі Майданека, Аушвіца і Треблінки.
Що це, невже правда? Чи може Ґрос вирішив звести порахунки зі своїми колишніми співвітчизниками, котрі 1968 року на хвилі чергового переслідування євреїв у Польщі витурили його сім’ю з батьківщини? Принаймні у книзі автор не раз підкреслює своє приязне ставлення до поляків, не раз наголошує, що саме вони врятували чи не найбільше євреїв від неминучої смерті у концтаборах. «Я сам вважаю себе поляком, це моя батьківщина, моє суспільство, саме тому я й хочу з’ясувати це для себе», - пояснив він своє бажання докопатися до правди.
Ґрос намагається зрозуміти, як дійшло до таких антисемітських випадів. Розмірковуючи над цим, історик формулює для себе такі стереотипні тези:
1. Поляки – на відміну від західних європейців – були безпосередніми свідками масових убивств євреїв німцями. І далеко не всі з них лише безсторонньо спостерігали, дехто ставав помічником убивств. Єдвабне не було якимось особливим випадком. У багатьох регіонах окупованої Польщі польські селяни й міщани переслідували своїх єврейських сусідів, вдавалися до розправи самі або здавали їх гестапо.
2. Голокост не ліг тяжким рубцем на польську душу. Якби поляки співчували єврейським жертвам, то навряд чи дійшло б до повоєнних спалахів антисемітизму. І це є певне свідчення того, що антисемітизм був частиною зрозумілого всім культурного коду, який слугував засобом внутрішньосуспільної комунікації. Бо, приміром, у погромі в Кельцах кожен четвертий мешканець, якщо й не брав участі, то принаймні виявив схвалення цієї жахливої акції.
3. Частину провини за антисемітизм у Польщі несе на собі так звана «katoendecja» (поєднання слів «католик» і «ендек» – член ультраправої Націонал-демократичної партії), симбіоз давнього антиюдейського способу мислення Католицької церкви з модерною ідеологією польських націонал-демократів. Ендеки в міжвоєнний період карбували ідеологію національного егоїзму, а євреїв оголошували небезпечними «внутрішніми» ворогами, котрі перекривали полякам шлях до добробуту.
4. Агресивне підсилення ця ідеологія отримала завдяки неологізмам пейоративного, антисемітського звучання. Наприклад, «жидокомуна», в яку вкладався той зміст, що большевизм – це єврейський винахід. Для поляків євреї чітко зафіксувалися як «ті, що зустрічали Червону армію» 1939 року, а з 1944 року знову стали добровільними помічниками радянських окупантів.
То у чому ж був той «Страх», що став титулом Ґросової книжки? Автор пояснює: страх полягав у тому, що ті 200 тисяч євреїв, які повернулися до Польщі з концтаборів, могли стати живим докором. Докором і тим, хто безпосередньо чи опосередковано брав участь у вбивствах, і тим, хто збагатився з єврейського маєтку.
Польське суспільство може з цією думкою погоджуватися, може не погоджуватися, може стверджувати, що в книгах Гроса публіцистики більше, ніж науковості. Але однозначно не можна цю думку ігнорувати, зрештою, тепер це вже практично неможливо.
«Мушу погодитися з Ґросом. Польське суспільство є певним чином співвідповідальне за те, що сталося. Це не ми вирішили вимордувати євреїв, але взяли участь у багатьох вбивствах», – визнає видатний польський історик Аліна Скібіньська. З нею полемізує не менш знаний польський публіцист, політик і науковець Ришард Буґай: «Чи можна стверджувати, що польська нація – як спільнота – відповідальна за прояви (інколи навіть драстичні) антисемітизму, які не раз траплялися в Польщі? Не думаю. У Польщі завжди були значні групи людей, котрі чинили опір антисемітизмові, а антисемітська налаштованість завжди була характерною для меншості».
«Невчасна» дискусія
Загалом дуже складно об’єктивно дати моральну оцінку вчинкам людей, котрі потрапили в екстремальні обставини, якщо сам не побував у їхній шкурі. Бо навіть по війні поляки були позбавлені своїх еліт, своїх суспільних інституцій. Це було зламане суспільство, яке лише приходило до тями після важкої травми. Відомий польський публіцист Адам Кшеміньський зазначає, що й суспільством це було складно назвати, радше це була «суспільна каша»: маса сімей кланового характеру. Риторично було б запитувати: чи мало це вплив на моральний колапс по війні? Згадати хоча б, які безчинства творилися після урагану «Катріна», що пронісся над Новим Орлеаном. А це ж було сите й соціально розвинуте американське суспільство. У Польщі ж такий «ураган» тривав понад п’ять років. Зрештою він не до кінця вщух і по війні…
Не складно зрозуміти, чому книжки Яна Томаша Ґроса і трилогія німецьких телевізійників викликала таке обурення поляків, котрі мусили пережити всі ці надвипробування. Польський народ ще й досі себе вважає головною жертвою і Другої світової війни, й репресивної системи комуністичного табору.
Справді, багато поляків рятували й переховували євреїв. Не можна також забувати, що у структурі тієї самої Армії Крайової, яку автори стрічки звинувачують в антисемітизмі, діяв спеціальний підрозділ «Żegota», єдиним завданням якого був порятунок євреїв, передовсім єврейських дітей. Таких структур не було в жодній іншій партизанській армії. Не можна забувати, що «Список праведників світу» в музеї Яд Вашем рясніє польськими іменами.
Водночас не варто випускати з уваги, що той же підрозділ «Żegota» створено не так за бажанням польських партизанів, як за наказом екзильного уряду, котрий перебував у Лондоні. Не варто забувати й те, що, за численними свідченнями польських євреїв, котрі вижили в Голокості, на рідних землях їх зустрічали не розпростертими обіймами, а цинічним запитанням: «Ви ще живі?..»
Проте польське суспільство, долаючи своє посткомуністичне минуле й входячи щораз глибше у європейський дискурс, демонструє своє вміння чимраз цивілізованіше вести дискусії на дражливі темі, зокрема й історичні.
Хоча в цьому аспекті суперечка довкола німецької телетрилогії «Наші матері, наші батьки» має свою особливість. Полягає вона в тому, що тут в герці зійшлися два підходи до політики пам’яті. З одного боку, німці, котрим вже набридло, що на них навішують усіх собак, вирішили виробити свою концепцію релятивізації провини. Для цієї мети вони намагаються відділити нацистів й есесманів від решти суспільства, котре було «білим і пухнастим», але до блювоти наївним. Окрім того, німецькі історики, публіцисти й письменники зараз активно працюють над пошуком і корисною для себе презентацією фактів діяльності «добровільних помічників нацистів» на всіх окупованих територіях. Щоб розділити провину за Голокост з тими «помічниками», а якщо вдасться, то й цілковито спихнути на них відповідальність за єврейські погроми за межами Німеччини.
Польська ж сторона, своєю чергою, намагається подати події Другої світової війни виключно у світлі героїзації і віктимізації. Мовляв, поляки під німецькою окупацію були як не героями, то принаймні жертвами, все решта – фальсифікація історії. Зрозуміло, що і перший, і другий підходи мають мало спільного з об’єктивністю, зрештою як і кожна інструменталізація, за допомогою якої намагаються вплинути на історичні (зрештою й не тільки) дослідження. Тому очікувати, що у цій дискусії народиться істина – марно.
Окрім того, варто зауважити, що німецький телеканал ZDF нав’язав полякам цю полеміку в дуже невигідний для них час. Адже польські полемісти на історичній ниві готувалися саме у ці дні до опрацювання теми «Волинської трагедії», 70-річчя якої відзначатимуть цього літа. Тепер же їм доведеться діяти на два фронти. А найнеприємнішим для поляків стане той момент, що аргументи, застосовані у суперечці з німцями, ударять по них бумерангом у двобої з українською стороною, котра теж не гребує інструменталізацією історичної дискусії.