Коли мене цими днями питають журналісти, перемогу в якій війні ми маємо святкувати (у Другій світовій чи Великій Вітчизняній?), чи, відповідно, коли ми маємо її святкувати (8 чи 9 травня?), я здвигую плечима: як взагалі можна святкувати війну?
Недавно одна ізраїльська газета надрукувала історію Штірліца - не того телевізійного, а справжнього, котрий послужив прототипом (https://berkovich-zametki.com/2006/Zametki/Nomer7/Heyfec1.htm). Він був євреєм, помер пару років тому в Ієрусалимі та похований на місцевому Сіоністському цвинтарі. Той справжній ненавидів «кіношного» і сміявся з нього. До прикладу, холостяк Ісаєв-Штірліц не витримав би елементарної повірки гестапо («Кто такой? Импотент? «Голубой»? Боится расовых проверок? В любом варианте - за ним компромат»).
У його розповіді найбільше вражає мізерна ефективність совєтської розвідки: за всю війну «Штірліц» виходив на зв'язок зі Штабом всього 5-6 раз; єдина цінна інформація, яку він передав Штабу, стосувалася проектів Мессершмідта - але вона нікому не пригодилася. Його оцінка прожитого життя до проста і щира: «Кораблик из газеты вчерашней».
У романі Фадєева «Молодая гвардия» головний герой Олег Кошовий зліплений з бандерівця Євгена Стахіва. У своїх спогадах «Крізь тюрми, підпілля й кордони» (Київ, 1995) Стахів розповідає справжню історію підпілля у Донбасі, котре насправді було бандерівським. Він, однак, не вихваляє Бандеру. Навпаки: Стахів критикує лідера ОУН-б та бандерівський рух за тоталітаризм, короткозорість, нетерпимість, а розказує, як війна вилікувала його від усього цього.
Героїчні історії перетворюють бруд війни у повоєнну позолоту пам'ятників. Хочете знати, чим насправді була війна - читайте негероїчні історії.
Коли мене цими днями питають журналісти, перемогу в якій війні ми маємо святкувати (у Другій світовій чи Великій Вітчизняній?) чи, відповідно, коли ми маємо її святкувати (8 чи 9 травня?), я здвигую плечима: як взагалі можна святкувати війну?
Досить глянути на карту, щоб зрозуміти: це не була наша війна - це була війна за контроль над нами. Чи, точніше, над нашими предками, що мали «щастя» опинитися між Берліном і Москвою. Досить глянути на статистику втрат, щоб переконатися: найбільше від війни постраждали не німці чи росіяни, а білоруси, місцеві євреї, кримські татари, поляки й українці.
Героїчні історії пробують нас переконати, що ці народи у цій війні були героями або зрадниками з власної волі. Або ж приписують їх подвиги чи безчинства іншим. Як писав Норман Дейвіс, відповідно до цих історій українці були росіянами, коли робили щось добре, й знову ставали українцями, як тільки коли робили щось погане.
Сьогодні незалежна Україна пробує переконати, що, так, насправді українці були героями, й українські солдати боролися за українську незалежність. Це є ще одна велика героїчна брехня. Єдиними, хто воювали за свою незалежність, були поляки (бо вони її мали перед війною) та українці з міжвоєнної Польщі (бо вони мали ілюзію, що Україна може дістати незалежність після війни з рук Гітлера чи союзників). Решту ж воювало, бо або не мало вибору, або ж - якщо такий вибір для них існував - на тій стороні, котра давала кращі шанси вижити.
Інша брехня героїчних історій: «наша сторона вела справедливу війну і воювала у білих рукавичках». Історія негероїчна ж каже, що час великих романтичних воєн кінчився ще у 19 столітті. Від 1914 р. війни були тотальними і мали на меті повне знищення противника. Можна сперечатися, котра сторона була жорстокіша. Але на загал жодна сторона ані була захищена від жорстокості, ані не виявляла до неї стійкого імунітету .
Говорячи про тотальний характер війни, ми тим більше не маємо права засуджувати тотально усіх, хто опинився у вирі війни. Хоча би тому, що не знаємо, як ми самі би повелися за таких обставин. Людська природа від часів Адама і Єви змінилася мало. Кожен з нас потрафить бути і чортом, і ангелом. Тотальна війна не просто збільшила шанси першого коштом другого - вона провела до того, що лінія між ними стала дуже тонкою, часто невпізнаною.
За таких обставин єдиним певним і чесним моральним правилом для нас є: варто солідаризуватися з жертвами війни, аніж з її героями - або ж з тими героями, героїзм котрих полягав у рятуванні жертв.
Однак існує ще й інше правило: доки ми святкуємо цю війну, доти ми її продовжуємо. Клаузевіц писав, що війна є продовження миру, але іншими засобами. Святкуючи цю війну, ми піддаємося ризику перетворити наше життя у«війну іншими засобами».